Двадцята річниця незалежності України — символічний рубікон для держави. Це можливість зазирнути в конкретні часові рамки й оцінити, на якій стадії розвитку ми знаходимося. Що зроблено нашою країною за цей досить невеликий, але й немалий період, для того щоб повноцінно називатися державою, мати достойний рівень життя, користуватися повагою в світі.
Незалежність не впала нам на голову, як дехто любить повторювати. Це стало закономірним результатом боротьби українського народу протягом багатьох століть. 24 серпня 1991 року стало не просто офіційним Днем проголошення або відновлення незалежності України, а й символічним закріпленням розпаду Радянського Союзу. Відбулися зміни — глобального, геополітичного масштабу. На карті колишнього СРСР з’явилися п’ятнадцять нових держав, кожна з яких почала відлік власної історії. Перед кожною країною виникло безліч проблем: від найпростіших — як нагодувати людей, до найскладніших — пошуку ідентичності.
Новітня (незалежна) історія України була насичена багатьма подіями. Якщо оперувати рамками президентських каденцій — це драма першого президента Леоніда Кравчука; десятиріччя Леоніда Кучми; помаранчева революція і президентство Віктора Ющенка; нинішнє правління Віктора Януковича. Кожен із цих періодів вирізнявся певними подіями, можливостями та особливостями розвитку країни.
Як не дивно, сьогодні про Леоніда Кравчука все більше говорять як про поки найуспішнішого президента України, хоча він перебував при владі лише три роки. Звичайно, можна закидати Леоніду Макаровичу невикористані шанси початку 90-х, але всі визнають його роль у відновлення незалежності, а головне — він наважився на крок, на який не наважувався потім жоден президент: заборонив Комуністичну партію України. Сьогодні, на відміну від Леоніда Кучми й Віктора Ющенка, Леонід Кравчук навіть став своєрідним «мудрецем» нації.
Половину з двадцяти років незалежності країною правив Леонід Кучма. Багато хто говорить, що завдяки Леоніду Даниловичу під кінець його каденції Україна мала найвищий ВВП у Європі. Так, але все чомусь закінчилося помаранчевою революцією. Саме Леонід Данилович реанімував Комуністичну партію, а її лідера Петра Симоненка зробив своїм основним конкурентом на президентських виборах 1999 року. Завдяки цій технології він удруге став президентом. Далі була ейфорія: попереду п’ять років правління. Саме в цей час (2000 рік) сталася трагедія із журналістом Георгієм Гонгадзе. Одним із наслідків правління Куми стало порушення кримінальної справи проти другого президента (його звинувачують у причетності до незаконних дій та вбивства Гонгадзе і незаконних дій щодо журналіста Подольського). А головним висновком десятилітнього правління стало створення в Україні кланово-олігархічної системи з усіма її наслідками. У цій системі ми живемо й досі.
Серед усіх президентів України Віктор Ющенко мав найбільше шансів змінити країну. Прийшовши до влади внаслідок помаранчевої революції і маючи величезний кредит довіри, причому не тільки в Україні, а й у світі, він за результатами п’ятирічного правління, на жаль, став, мабуть, найбільшим розчаруванням. Хоча це вина не тільки Віктора Ющенка, а й усього «помаранчевого» табору. Погіршення життя не було, навпаки, усі відзначали досягнення у сфері свободи слова, певне економічне зростання, проте кардинальних змін, і у внутрішній, і у зовнішній політиці, українці так і не дочекалися. До заслуг Віктора Андрійовича можна зарахувати гуманітарну політику. Незважаючи на те, що йому так і не вдалося об’єднати суспільство, він перший серед президентів на найвищому рівні заговорив про українську культуру, історичну пам’ять, українських героїв тощо.
Результатом розчарувань «помаранчевими» став прихід до влади основного конкурента Ющенка у 2004-му — Віктора Януковича. За півтора року команда Віктора Федоровича зробила те, що не вдалося зробити Віктору Андрійовичу за п’ять — повністю взяти владу у свої руки. За цей час вони встигли багато: сформували більшість у Верховній Раді за допомогою «тушок», реанімували Конституцію 1996 року (Янукович отримав навіть більше повноважень, ніж Кучма), підписали Харківські домовленості (в обмін на знижки на російський газ, залишили Чорноморський флот РФ у Криму до 2042 року), нівелювали досягнення в гуманітарній політиці (невизнання Голодомору геноцидом, скасування звань Героїв Бандери й Шухевича, усілякі інші нововведення міністра Табачника), ухвалили судову, адміністративну, податкову, пенсійну реформи (результатів поки не відчуваємо) тощо. Єдиний плюс, який приписують нинішній владній команді, — це відновлення владної вертикалі. Але актуальним залишається питання: заради чого?
Підготовка до ювілейної дати незалежності України розпочалася заздалегідь — практично за рік. Серед запланованих заходів передбачався військовий парад у столиці та в інших містах, проте згодом парад скасували. Мотивація: економія грошей, які Віктор Янукович наказав спрямувати на соціальний захист населення. Як писав «День» (№132—133, 29 липня 2011), парад — це не завжди військова техніка на Хрещатику та авіація в небі, парад можна провести за участю богунців, військового оркестру, легкої військової техніки. Парад має бути. До того ж двадцять років незалежності — подія не з пересічних. Узагалі складається враження, що влада не надто й переймається Днем Незалежності. Для неї, напевно, головніше, щоб лідер опозиції сидів у СІЗО. У МЗС уже заявили, що не планують запрошувати на святкування велику кількість іноземних гостей. «Завдання, яким чином залучати максимально іноземні делегації до участі в цих заходах, не ставиться. Це передусім українське свято», — сказав директор Департаменту інформаційної політики МЗС України Олег Волошин.
Чи стане День Незалежності українським святом — теж питання. Згідно з останніми результатами дослідження Центру соціальних і маркетингових досліджень «СОЦИС», найважливішими державними святами населення країни вважає День Перемоги (48,0%), День Незалежності України (15,5%) і Міжнародний жіночий день (15,1%). Окремо День Незалежності вважають святом 57,2% громадян України (16,7% опитаних відповіли, що цей день для них — «дійсно велике свято», 40,5% — «звичайне свято, як і інші офіційні свята»). 31,9% дають відповідь, що для них це «не свято, а звичайний вихідний день», 7,9% — «цей день повинен бути робочим». Такі дані отримав Центр Разумкова рік тому.
Часто вік існування нашої держави порівнюють із віком людини. Так от, людина у двадцять років — це достатньо зріла особистість, яка здатна самостійно ухвалювати рішення і є цілком незалежною. З інтерв’ю Релігійно-інформаційній службі України колишнього глави УГКЦ патріарха Любомира (Гузара): «Я думаю, те, що ми пережили за останні 20 років, є цілком закономірне. Ми — люди, які щойно пробуджуються до свободи, починають учитися бути вільними в повному значенні того слова: внутрішньо вільними, зовнішньо вільними, людьми, свідомими своєї гідності, гідності інших людей». Нинішній стан України — це не тільки результат роботи політиків, це, зокрема, результат роботи кожного з нас. Тому якої буде Україна завтра — також наша відповідальність.
КОМЕНТАРI
Ми звернулися до експертів «Дня» із запитаннями: на ваш погляд, які були досягнення й прорахунки за 20 років незалежності України? Які шанси не були використані? Де брати силу сьогодні, у чому може бути альтернатива нинішньому напрямові розвитку України?
«ІСТОРИЧНЕ МИСЛЕННЯ Є ЃРУНТОМ ДЛЯ АЛЬТЕРНАТИВНОГО МИСЛЕННЯ»
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, громадсько-політичний діяч, письменник:
— Після сімох століть колоніального рабства Україна відновила свою державність. І в кінці багаторічної боротьби за Незалежність поставила, таким чином, великий знак оклику. Здійснилася врешті національна мрія, і українська нація стала державною нацією. Це, власне, найбільше досягнення за всі роки. Були, звичайно, спроби відновити державність, наприклад, Козацька держава. Але вона була на той час не загальнонаціональною. Сьогодні ж майже на всій етнічній території України — національна держава. 20 років існування державності стали значним періодом визволення і переучування українського народу. 52 мільйони громадян свого часу опинилися в ситуації, коли треба переосмислювати свої погляди, відносини з колегами по роботі та в інших соціальних сферах. Адже в СРСР у людей були усталені стереотипи щодо того, як облаштовувати власне життя. 70 років існування жорсткої комуністичної цензури прищепили людям досить статичні погляди на дуже багато речей. Наприклад, такий, що Симон Петлюра — ворог українського народу, Мазепа — так само. Ці стереотипи дуже глибоко укорінилися у свідомість населення України, тому неможливим було їх швидке розвінчання. Але Незалежність відкрила шляхи свободі. Громадяни отримали можливість порівнювати нові поняття демократичного суспільства з поняттями, які насаджувалися їм протягом багатьох років, а свій рівень знань — з рівнем знань європейців. Це була школа переучування буквально у всьому: і матеріальних цінностях, і духовних.
Часто українці не знали, що робити з цією свободою, навіть цуралися її. Тому що потрібно було переосмислити й економічні взаємини. Приміром, вважалося, що підприємства можуть знаходитися лише в державній власності. Але згодом люди почали звикати до приватних власників. Те ж саме стосується й інформаційного простору, і сільського господарства. Усі ці процеси активно сприяли лікуванню українців, які позбувалися комплексу другорядності.
Я вважаю, що за часів Незалежної України ніколи не існувало шансів, які б не були використані. Так, можна вказати на велику кількість помилок. З-поміж інших я би виділив те, що ми у 1991 році не змогли замінити окупаційну адміністрацію в державі. У парламенті залишилися люди, виховані у промосковському, антиукраїнському дусі, для яких Бандера з Петлюрою — дуже страшні вороги. Тому ці люди всіляко намагалися продовжити в Україні радянську владу. Їм це вдавалося, тому що народ був настільки зомбований, що обирав до Верховної Ради комуністів. А комуністи насаджували уявлення, що ідея українськості є ворожою. Перший президент — від комуністичної партії, другий — від червоного директорату, по третьому теж було помітно, що він належить скоріше до номенклатури, ніж до народу, а четвертого я назвав би «п’ятою московською колонною».
Для того, щоб створити умови альтернативного варіанту розвитку сучасної України, потрібно поширювати історичні знання. Адже історичне мислення є ѓрунтом альтернативного мислення. Тому всі патріотичні сили повинні усвідомити, що тільки поширення національної ідеї та історичної свідомості може витіснити з голів комунізм і велику кількість антиукраїнських міфів. Тобто цей рух України від колоніального стану до самої себе повинен супроводжуватися самоусвідомленням. У цьому сенсі ЗМІ відіграє чи не найголовнішу роль для населення. Можу сказати, що об’єктивно ми рухаємося у правильному напрямку — носії комуністичної ідеології потроху відходять у небуття, народжуються нові покоління, які не бояться ні КДБ, ні Сибіру, ні ЧК. Ці покоління народжуються у вільній Україні і знають, що таке свобода.
«СВОГО ЧАСУ НАШ НАРОД ВИЯВИВСЯ ДОСТАТНЬО ЗРІЛИМ»
Мирослав ПОПОВИЧ, академік НАН України, доктор філософських наук, директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ:
— Найбільшим досягненням України було утвердження демократичного ладу. Цей фактор особливо вирізняв державу серед усіх колишніх радянських республік. Я дуже гордий, що наш народ свого часу виявився достатньо зрілим, щоб створити такі умови для розвитку і вміти ними користуватися. У державі все було би до ладу, якби ми не заплуталися в економіко-політичних питаннях. Адже Україна не мала значного поступу в цій сфері, залишившись на стадії старої орієнтації виробництва. Цей фактор, власне, і викликав кризу, яку ми сьогодні переживаємо. Якщо переживемо кризу, переживемо й реформи. Тому що реформи можливі тільки тоді, коли реформаторів підтримує більшість населення держави. Але в сучасній Україні я такого не бачу. Державу поступово повертають до того, що було 10-15 років тому, коли існувала загроза втягнення народу в тоталітарний режим.
Якщо ж говорити про економічне реформування, то йому немає альтернативи. Тому що напрямки розвитку в цій сфері визначені майже всіма політичними силами. Іде мова тільки про те, наскільки політичні лідери зможуть тверезо підійти до вирішення актуальних проблем.
Сьогодні можна спостерігати процес, коли політична еліта, образно кажучи, нікуди не спішить. Вона намагається вчепитися в ті матеріальні блага, які відкриваються їй політичною владою. Звичайно, я не узагальнюю, але в більшості випадків наші можновладці є дуже недалекоглядними та обмеженими політичними фігурами.
«НІХТО (НІ АМЕРИКА, НІ РОСІЯ) НЕ ЗРОБИТЬ ЛАДУ В НАШОМУ ДОМІ»
Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:
— Невикористаних шансів було задосить. Та найважливіший, на мою думку, в тому, що жодна з вітчизняних владних команд не завдала собі труду використати творчий потенціал народу. Жоден із президентів не розглядав народ як носія державності, натомість кожен із правителів уважав таким себе. Кожен намагався будувати державу на власний штиб: Кравчук — як постсовєтську республіку СНД, Кучма — як великий завод, Ющенко — як анархічну Січ, Янукович наразі — як Донецьку область. Кожен із них дбав і дбає про утвердження свого бачення України, витрачає на це не тільки зусилля, інтелект прихильної еліти, але й бюджетні кошти.
А ігнорування народної ініціативи і бажань спричинило не тільки купу прорахунків у державній стратегії — зміцнило у свідомості пересічних громадян переконання в їхній непотрібності. Одні думали, що держава, яка вирішує за них усе, мусить дбати про їхній добробут; інші, зрозумівши марність зусиль тут, подалися шукати ліпшого за кордоном; треті занурилися у «внутрішню еміграцію», вважаючи, що хата скраю завжди є надійнішою...
Тим часом «хата скраю» на перехресті світових шляхів, яким насправді є Україна, виглядає дещо архаїчно в умовах глобалізації. Нереалізовані зиски від геополітичного розташування — це втрата втрат, не тільки економічних, а й чисто амбітних. Утім, для того, щоб скористатися цим, слід, у першу чергу, зшити країну, сконсолідувати її народ, а його, як вже зауважено, не беруть до уваги. Тим паче тих, хто не в «команді», хто «інший»...
Однак, гадаю, історія котиться своїм трибом. Ми іноді гарячкуємо, скаржимося на повільність змін. Та, попри втрати і прорахунки, час бере своє. Ми вчимося бути самодостатніми, розуміти, що ніхто (ні Америка, ні Росія) не зробить ладу в нашому домі. І, до слова, актуальний стан речей, із його гримасами авторитаризму, неодмінно залишить нам певні уроки. Це — наш досвід як нації, а отже й досвід майбутніх очільників країни. Тому говорити про альтернативу не доводиться, оскільки, я переконаний, державність будується на тяглості влади, якою вона б не була. Після Кучми ми відчули себе вільними, після Ющенка, Януковича обов’язково станемо більш відповідальними у виборі. Але це будуть послідовні кроки, ретельне освоєння шляху, камінчик за камінчиком, зі спотиканнями, падіннями, набитими синцями. Так йшли усі народи. То хіба ми не з того ж тіста?
«ПОТРІБНЕ ЛОКАЛЬНЕ ПОШИРЕННЯ НАВКОЛО СЕБЕ РАЮ «ТИХОЮ САПОЮ»
Олександр СОЛОДАР, історик, поет, член Черкаського обласного осередку Спілки письменників України:
— За ці 20 років українці, як на мене, розчарувалися у владі. Ми й так автономісти, а за цей час ми ще більше автономізувалися, і вже не дивимося на владу й на політиків, а намагаємося жити своїм життям, будувати свій маленький рай, якщо це вдається. А як ні — то своє маленьке пекло. І так жити. Тобто влада може тільки заважати, але аж ніяк не сприяти. Сили для того, щоб щось змінити, треба брати в своєму оточенні, в собі. Не чекати на нового президента, не чекати на зміну влади, бо можновладці для нас нічого не зроблять, вони роблять краще тільки для себе. Натомість потрібно будувати навколо свій маленький рай і намагатися, щоб цей рай розростався на всі боки, поширювати його. Можливо, тоді наша держава стане кращою.
Якщо зараз почитати і проаналізувати пости блогерів та коментаторів в Інтернеті, то є два шляхи — гострити сокиру або їхати за кордон. Інших шляхів, щоб змінити ситуацію на краще, нібито немає. Я пропоную третій варіант — локальне поширення навколо себе раю «тихою сапою». Як казав колись ідеолог українського сіонізму Володимир Жаботинський, що українське село рано чи пізно протиснеться в місто, і українська культура стане міською культурою, так і я кажу про щасливого українця. Українець рано чи пізно все ж таки приречений бути щасливим, але потрібно не сподіватися на владу, не сподіватися на якогось «доброго сусіда», який прийде і наведе в нас порядок, ми самі це зробимо. Хоча революції в нас і не буде. Революція тоді є революцією, коли вона закінчується перемогою. А коли вона закінчується поразкою, то це був або бунт, або повстання. Переможці ж оцінюють, чим закінчується революція. Наші українські революції завжди закінчувалися поразками. Так, у нас була помаранчева революція, але чим вона закінчилася? Реваншем тих, кого нібито перемогли. Тому я вважаю, що революції в нас не буде, бо в нас ментальність не революційна. А от «тихою сапою», можливо, щось колись і вийде.
«УКРАЇНА МОГЛА МАТИ СВОГО ШАРЛЯ ДЕ ГОЛЛЯ, АЛЕ ВТРАТИЛА ЦЕЙ ШАНС»
Григорій ГУРТОВИЙ, історик, засновник і директор Народного історико-краєзнавчого музею у селищі Торчин Луцького району на Волині, заслужений працівник культури України, почесний професор Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— Не був використаний найголовніший шанс: обрати справді українського Президента і справді український уряд, патріотичного Президента і патріотичний уряд. І це стосується навіть Віктора Ющенка, який, як тепер зрозуміло, тільки позиціонував себе державною людиною і українським патріотом. Він був українською радістю і надією, але так і не усвідомив, чим ризикує Україна як держава через його примітивні примхи та принципи в суперечці з Юлією Тимошенко. І саме він власними руками проклав шлях нинішній владі. Так сталося в українській історії, що національно-визвольних рух, оці численні начебто патріотичні партійки виявилися нездатними підготувати кадри для незалежної України. Отже, виявилися неспроможні взяти владу у свої руки. Як тепер кажуть? Доки Чорновіл співав «Червону калину», червоні комісари брали владу в Україні у свої руки.
У їхніх руках були і є найголовніші посади. Зокрема і на місцях. Ви тільки уявіть! У нашому районі чоловік ще вчора був першим секретарем райкому комуністичної партії, сидів під червоним прапором, а назавтра він став керівником району в незалежній Україні і вже сидів під жовто-блакитним прапором. Але ж керував як і до того. І скільки лиха було завдано молодій державі, причому незалежно від того, хто був президентом. Тільки в нашому Торчині по цеглинах розібрали ще міцне приміщення школи, ліквідували цегельний завод, птахівниче підприємство і багато інших. На Волині пустили під ніж навіть авіапідприємство, літаки. У сусідньому селі Буяні знищили багатющий радгосп, однієї худоби було тисячі й тисячі. Тут давно нічого немає, і люди це досі сприймають з болем і невірою в добрі наміри держави, навіть незалежної. І ті люди, які це нищили, ліквідовували. розкрадали, ще й ходять у героях-патріотах.
У нас нема свого Вашингтона, нема свого Пілсудського навіть. Він зумів відтворити польську націю, польську державу, і більше того: поляки не просто відновили свою державу, а й почали прагнути відновити її у межах 1772 року. Так само свого Маннергейма, свого національного героя мали фіни, і змогли утвердити свою незалежність. Україна теж могла мати свого Шарля де Голля, генерала Євгена Марчука, але втратила і цей шанс. Із досягнень незалежності можу назвати хіба символи наші: герб і прапор, за які згноїли тисячі людей. Але під цими символами ще нема справді незалежної держави. Нинішня дороговизна просто шокує. Ціни в аптеках рахують уже не сотнями, а тисячами. А просто фантастичні ціни в магазинах, на комунальні послуги і т. д. Силу для згуртування може дати, на мою думку, лише усвідомлення того, що незалежність дається один раз, і втратити її не можна.
«ДЕРЖАВОТВОРЧІСТЬ В УКРАЇНІ ЗАМОРОЗИЛАСЯ»
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» (телеканал ЗІК), Львів:
— Україна програла. Це все, що я можу сказати на 20-му році незалежності. Програно всі стратегічні пункти державності: від маркування власної території до формування культурно-історико-ментальної спільності. Я Україну розцінюю як номінальну, формальну державу. Вона є і її немає. Східного кордону немає. Валюта гривня — рекордно девальвована (відтак зарплата — в доларах, прибутки — в євро). Прапор — догори ногами, як однозначно твердить наука вексилологія. Українська мова — декларативно державна, а насправді у вжитку відсутня в цілих регіонах. Церков — чотири, не рахуючи сотень харизматичних рухів. Жодного сучасного українського кіно, жодного загальнонаціонального телеканалу, жодної мультиплікації. 7 мільйонів українців щасливі з того, що виїхали геть, і люблять Україну лише на Різдво та Великдень. Нічого солідарного святого — навіть Голодомор не визнається безапеляційно... Зате повні штани патріотизму, національного пафосу й ненависті невідомо до кого, буцімто хтось із космосу упосліджує 77% корінних українців в їхній власній країні.
20-ті роковини ми відзначаємо, перебуваючи в найнижчій точці державотворчого процесу. Нижче немає уже нічого — лише бездержавність. Фактично державотворчість в Україні заморозилася до невизначеного терміну. І цей анабіоз треба використати як ідеальну клінічну картину для встановлення діагнозу. Я точно можу вказати, якою Україна вже ніколи не буде. По-перше, усім «живим і ненародженим» треба визнати, що Україна ніколи не стане класичною національною державою. Відтак особливої злоякісності набуває допотопна теза «Україна — для українців», яка відкидає країну на століття назад. Україна вже ніколи не буде українською у вузькоетнічному розумінні. Сповідувати такі примітивні тези — це те саме, що в залу Ради Європи в’їхати у вишиванках з оселедцями на голові й на підводі. Не розуміти це можуть лише безсилі люди, які вузьконаціоналістичні тези сповідують у позі вічно ображеного.
Так само Україна вже ніколи не буде всуціль україномовною. Зараз Україна — типово двомовна країна, громадяни якої мають іншу рідну мову, і це святе. Тож будь-яка українізація буде дорівнювати такій самій насильницькій русифікації, адже українська мова, будьмо відвертими, лягла під сильнішу, престижнішу, статуснішу російську. Двомовність я, україномовний галичанин, розцінюю як єдиний шлях української мови проникнути в російськомовну частину України. Бо в ранзі апломбно-єдинодержавної українська мова стає там радше паперовою.
На 20-му році незалежності також слід визнати й те, що українці фактично втратили свою суб’єктність у державотворенні. Перефразовуючи Пахльовську, Україна все маліла й маліла, а патріоти спокійно читали газети й дискутували на кухні. Панове, Україну вже давно ніхто не будує. Махання стягами на мітингу — це різновид злочину проти народу, бо, як показує західноукраїнська практика, немає нічого цинічнішого, як великий патріот при владі. Він так цінує Україну, що «такси» за вирішення земельних та комунальних питань підскочили пропорційно до кількості слів «Бандера» та «національна ідея» під час сесії міськради.
Вважаю, що Україна — наш спільний дім, уже збудований, заселений і обжитий. Я назвав би наш дім так: експериментальна політична держава без етнічного, національного заземлення, з частковими оазами автентичної українськості де-не-де. Якщо хтось хоче мати українську Україну, то повинен негайно обстоювати конфедеративний устрій, який дасть змогу зафіксувати українство в своєму ареалі. Вибір, звісно, є: спостерігати за швидкісною асиміляцією України в недо-Україну — аби стрімголов рятувати ті оази українськості, які ще можна врятувати. Ну а якщо ви адепт соборності від Сяну до Дону, то будьте ласкаві сприйняти Україну такою, якою їй судилось бути, а саме: не лише українською. І злегка штучною. Більше половини українців не знають ні слів гімну, ні року ухвалення Конституції, ні стрижневих історичних постатей. Та сама більшість українців проголосує проти незалежності України, якщо такий референдум був би наступної неділі. Панове, настав час перестати бавитися в самообман і писати пафосні статті для вузького кола однодумців, а нарешті вголос сказати: в природі не існує тієї уявної, ідеальної, едемної України, схожої на малюнки в брошурках свідків Єгови, де повсюдно — расові правильні українці, щасливі, україномовні, з цитатами Мазепи та Міхновського на вустах, з Ліною Костенко в руках, з арійською кров’ю в жилах і гривневим депозитом у банку «Україна». Такої України — омріяної, бажаної, стерильної — нема і не буде. І в цьому наша величезна перевага, адже маємо унікальний шанс утверджувати Україну як прихильну, до сліз рідну всім її мешканцям країну, в якій не буде гегемонії чогось одного. Такий собі полігон показового співіснування й толерантності. Наступне 20-річчя мимоволі буде присвячене саме цьому — утвердженню прото-федеративної України як політичної держави з політичною нацією на засадах співмешкання різних, ба навіть антагоністичних світоглядів. Українська, однакова, однотипна, моно-Україна не відбулася. Шанси втрачено. Тож потрібно йти далі — в третє тисячоліття, а не вростати бездіяльними мріями в XIX сторіччя.
Наостанок я хотів би зазначити, що українська нація (як етнос) демонструє унікальну кволість і нездатність бути маховиком своєї власної історії. Майдан 2004 року був останнім в історії громадянським актом половини країни. Усі наступні акти вже ніколи не будуть громадянськими, а такими собі шлунково-соціальними. На захист зарплати, пенсії, грошей, цін на харчі — так, але на захист свободи, власної громадянської гідності чи мови українці не постануть. Влада буде мінятися з теперішньої на попередню (і так до безконечності), але не на якісно нову. Іноді дивлюся на загальносуспільну деградацію і переконуюсь: зважаючи на те, як люди ставляться до самих себе, до країни, до ближнього, до честі, до природи, до найближчого простору, до грошей — мало хто заслуговує на достойне життя. Найнижча точка триває. Її треба не лише пережити, а й зробити висновки. Інакше ми надовго тут застрягнемо.
