Указ Президента церкви зустріли із задоволенням — адже там iдеться про повернення не тільки культових споруд — храмів, каплиць, але також про нерухому власність, реквізовану радянською владою, — церковні адміністративні будівлі, духовні школи різного рівня, монастирські споруди. В цілому, дух Указу відповідає нашим і світовим демократичним засадам.
3 квітня, у річницю Указу про реституцію церковного майна, відбулася прес-конференція, зорганізована Київсько-Житомирською дієцезією Римо-Католицької церкви (РКЦ) в Україні. Прес- конференція підсумувала результати дії Указу найвищого рівня, зробила оцінку його практичної ефективності, втілення в життя. Були присутні єпископ Станіслав Широкорадюк, прес-секретар Одесько-Симферопольської дієцезії Олександр Доброєр, Станіслав Григорук, голова парафіяльної ради парафії св. Миколая в Києвi та інші представники католицької спільноти.
Наведені на прес-конференції дані, які висвітлюють ефективність дії Указу на протязі року, свідчать про сумні результати. «Очевидно, — сказав у своєму виступі єпископ Станіслав Широкорадюк, — країна поділена на тих, хто видає укази чи закони на найвищому рівні, та на тих, хто робить вигляд, що їх, цих законів, і не існує зовсім. Мається на увазі місцева влада — складається враження, що про цей, такий важливий для церков, Указ місцева влада чи забула, чи свідомо його проігнорувала». До того ж, при ближчому аналізі виявляється, що Указ Президента, при всій його шляхетності і найкращих намірах, стосується виключно майна, яке знаходиться у підпорядкуванні центральної влади. А щодо культових та інших споруд, які є сьогодні комунальною власністю, то органам місцевого самоврядування всього на всього «рекомендується вживати заходи з відновлення порушених прав церков і релігійних організацій», тобто повертати (або не повертати) чуже майно, яке використовується не за призначенням.
Учасники прес-конференції вказали ще на один чинник, без якого реалізація добрих намірів Указу практично неможлива. А саме, фінансове забезпечення, необхідне для практичної реалізації реституції церковного майна — кошти, необхідні для, скажімо, переселення світських організацій в інші приміщення, обладнання цих приміщень тощо. Між тим у Держбюджеті на поточний рік передбачені «церковні» кошти тільки за одною статтею — фінансування діяльності Держкомітету у справах релігій. Попри те, що в тому самому Указі Президента від 3 квітня 2002 року в пункті 1 сказано: «Передбачати під час розробки проектів Державного бюджету України на 2003 рік та на наступні роки видатки, пов’язані з реалізацією органами виконавчої влади плану заходів, зазначених у даному Указі». Така ось типова картина вимальовується.
Рекомендаційний характер Указу щодо комунальної власності (Взагалі, хіба «Указ» може бути «рекомендацією», «побажанням»?) та відсутність конкретних механізмів поновлення порушених прав релігійних організацій, ставить під сумнів, за словами Олексія Браславця (Медіа-центр РКЦ в Україні), його ефективність. А в умовах загального правового безкультур’я може приводити до конфліктних ситуацій, про що свідчать і нещодавні події навколо Іонівського та Введенського монастирів. Ця «рекомендація» надає можливість чиновникам органів місцевого самоврядування зловживати своїм службовим становищем і вибірково підходити до питання повернення окремих об’єктів комунальної власності окремим громадам. Тим більш, що за невиконання указів і, зокрема, Указу про реституцію, ніхто не відповідає. Це, вочевидь, проблема не тільки церкви, це, власне, стиль влади — ігнорувати як укази зверху, так і права громадян.
Єпископ Станіслав нагадав і про те, що дотепер значна частина культових споруд залишається у державній власності і надається церквам в оренду. Це торкається, зокрема, храму св. Олександра (Київ), будівлю якого католицька громада, церква підняла практично з руїн на свої кошти. Сьогодні, між іншим, у цьому храмі регулярно й часто відбуваються музичні концерти для киян, там нещодавно встановлено прекрасний орган, голосом якого можуть насолоджуватися не тільки віруючi. Те саме могло бути також iз храмом св. Миколая (Київ, «Дім органної музики») — «католики не руйнують, вони будують».
Вікарій Київсько-Житомирської дієцезії вказав ще на такий факт — останні вісім років у сфері реституції взагалі мало що робиться. «Сьогодні ми маємо, головним чином, те, що було повернено церквам за часів Михайла Горбачова та Леоніда Кравчука». Між тим, своєчасний і необхідний Указ Президента досі не виказав помітного впливу на хід справ iз поверненням майна. А коли церквам таки щось передають, то це — або руїни, або місця, де колись стояли храми. Здається, що сьогодні в Україні задоволені лише новітні церкви. У них нічого не забирали в минулому, а сьогодні — тільки дають, зокрема — відводять ділянки під будівництво церков. Ми ж уже кілька років поспіль не можемо отримати земельну ділянку для побудови маленької церкви на Оболоні. Тоді як сьогодні у Києві 5% населення — католики».
На запитання журналістів, чи є у Київсько-Житомирській дієцезії якісь проблеми з іншими церквами, які претендували б на її власність, єпископ Станіслав відповів негативно: «Наша дієцезія має тільки одного «суперника» — державу».
А у відповідь на запитання: «Яку роль грає в усьому цьому Держкомітет у справах релігій» єпископ Станіслав сказав: «Комітет у справах релігій захищає інтереси церков, але він не має владних важелів, які дозволяли б йому впливати на органи місцевого самоврядування. Ось, наприклад, я був якось у Житомирі разом із представником Держкомітету у справах релігій, так мер міста відмовився нас прийняти.
Стан справ може покращити новий Закон про свободу совісті та релігійні організації, проект якого зараз доробляється й активно обговорюється».
Одним із яскравих прикладів фатальної відсутності взаємодії між «верхом» і «низом» влади є київський собор Св. Миколая, який все ще залишається для чиновників Домом органної та камерної музики. Цей собор було побудовано Городецьким на гроші католиків (1909), у 30-ті роки конфісковано радянською владою, перетворено, згідно із усталеною традицією, на склад, а потім тут влаштували Дім органної музики. Проти органної музики неможливо заперечувати, однак Католицька церква зобов’язується зберігати права виконавців, не суперечить проти проведення концертів у храмі і навіть пропонує підтримувати у належному стані орган. Ситуація погіршуються двома факторами. По-перше, будівля храму, під якою прокладено лінію метрополітену, знаходиться в аварійному стані, вимагає негайного складного і коштовного ремонту, що зараз мало кого турбує. А, по-друге, майже впритул до храму, в його охоронній зоні одна з фірм збирається — з дозволу київської влади — зводити 8-поверховий офісний будинок. А католикам, законним власникам, які гарантують негайний ремонт і належне утримання будівлі, храм не передають. Хоча, цей храм і не знаходиться у списку тих будівель, які заборонено передавати у церковну власність. Єпископ Станіслав упевнений, що храм св. Миколая віддадуть церкві тільки тоді, коли його стан буде критичним, загрозливим.
Цікаво відзначити, що єпископ Станіслав Широкорадюк два рази обговорював з Президентом проблему передачі храму св. Миколая церкві. Леонід Кучма був згоден негайно віддати храм католицькій громаді, але — все залишається, як було. Не проти передачі також київський мер. Ось така чудна історія.
Храм св. Миколая є сьогодні яскравим індикатором рівня виконавчої дисципліни у структурах влади та рівня поваги до прав віруючих. Адже його збудовано у храмовому архітектурному стилі неоготики. Таку споруду неможливо видати за Дім органної та камерної музики, за планетарій або якийсь офіс: кожній, навіть неосвіченiй людині; українцю й іноземцю, при першому погляді на споруду зрозуміло, що то є католицький храм, а не що інше. І поки храм не буде передано Католицькій церкві, він залишатиметься «вухами віслюка» античного царя Мідаса — вухами, що всьому світу демонструють наші порядки.
