Українці відмовляються від рідної мови? Статистичні дані останнього перепису начебто свідчать про протилежну тенденцію. 67,5% населення України визнало рідною мовою українську, і це на 2,8% більше, ніж у 1989 р. Але якби ж оті 67,5% ще й користувалися нею! Тим часом маємо дивний феномен «платонічної» любові: «Моя рідна мова — українська, але мені легше спілкуватися російською...»
Українська нація — травмована. Національне самозаперечення українців стимулювалося ще Катериною II, яка, згадаймо, лукаво зваблювала козацьку старшину дворянськими правами. Все ХIХ ст. минуло під знаком заборон українського слова і заохочення усяких Юзефовичів та Шульгиних у Києві та «москвофілів» у Галичині, які виконували роль «п’ятої колони». А мільйонні втрати української нації в ХХ столітті? Масові переселення, громадянська війна, еміграція величезної кількості інтелігенції, голодомори й репресії, «перемішування» населення в часи СРСР, вічні пошуки «українського буржуазного націоналізму», — чи могло все це минутися безслідно?
Цю азбуку мали б добре знати нинішні українці. Адже, зрештою, мова є не тільки засобом комунікації. Вона — лакмус, який сигналізує про рівень національної гідності, історичної пам’ятливості народу. Недарма ж Борис Грінченко написав, полемізуючи з М.Драгомановим: «Московська мова — московські й думки у людини будуть...» Понад сто років минуло, а й досі топчемося навколо одних і тих же «зачарованих» питань. Україна чи Малоросія? Чиї сини? Яких батьків? Камо грядеши?
Малоросійство з його комплексами неповноцiнностi й пораженства є нашою не вилікуваною і досі національною болячкою. Це, я б сказав, проблема номер один, яка багато що пояснює в новітній українській історії. Резонує вона і в мовній сфері. В ході березневих парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні» було висловлено чимало слушних рекомендацій. В принципі, якби Верховна Рада їх затвердила, а потім усі гілки влади виконали, — цього вистачило б, аби справи з українською мовою поліпшилися.
Якби в структурі Кабінету Міністрів було передбачено центральний орган виконавчої влади з питань мовної політики;
якби Верховна Рада прийняла новий закон України «Про мови», який передбачав би реальний механізм захисту й утвердження української мови як державної у всіх сферах суспільного життя, а також відповідальність за недотримання його норм;
якби уряд розробив Концепцію державної мовної політики, а на її основі — загальнодержавну програму розвитку, функціонування та дослідження української мови до 2010 р.;
якби держава взяла під свій захист україномовну пресу, україномовне телебачення й книговидання;
якби влада виявила при цьому належну волю для реалізації відповідної політики...
то через певний час ми мали б в Україні іншу мовну реальність, зовсім, до речі, не обтяжливу для мов національних меншин.
Це так важливо — щоб влада посилала суспільству зрозумілі сигнали. Десь на початку 90-х з’явилась була навіть «мода» на гарну українську мову. А потім настав 1994 рік, коли з найвищих трибун прозвучало, що і національна ідея «не спрацювала», і що російській мові потрібен статус офіційної, фактично — другої державної… Наслідки не забарилися. Тепер нам кажуть: нехай собі російська й українська вільно змагаються-розвиваються. Але ж це все одно, що виставити на старт забігу тренованого спортсмена й в’язня Бухенвальду! Українська мова з її трагічною давньою й недавньою історією все ще потребує захисту з боку держави і суспільства.
…Проте знову наближаються вибори, і знову все починається спочатку. «Російській мові — особливий статус…», — галасують нові СЛОНи й ЗУБРи. Знову: Україна чи Малоросія?
