4. ДЕБАТИ ЩОДО ГОЛОДУ 1932—1933 РР. НА КОНФЕРЕНЦІЇ
Організатори конференції («Українська і російська інтелігенція сьогодні: перспективи і труднощі діалогу», див. «День» від 9 квітня 2008 р.) відкрили дебати доповіддю фахівця № 1 з теми голоду — проф. В. Кондрашина (Пензенський університет). У доповіді аналізувалися наукові дослідження та історична публіцистика з проблеми. Потім слово було надано представникам Інституту історії України НАН України, в стінах якого тема голоду вивчається протягом двох десятиліть — проф. В. Марочко і мені. Далі в дискусії взяли участь доктори історичних наук В. Зима і Н. Івницький (Інститут російської історії РАН), Т. Надькін (Мордовський педінститут), Н. Рогаліна (МДУ).
Практично відразу стало ясно, що російська сторона не знайома з ситуацією, яка склалася в Україні на початку 30 х рр. Цепояснювалося не тільки непопулярністю теми голоду 30-х рр. в російській історичній науці, але й зазначеним вище ігноруванням історії України. Полемізуючи з Кондрашиним, Марочко відзначив його незнання поставленої на сесії теми. Незнання тим більше дивне, що Кондрашин присвятив багато років вивченню голоду в Поволжі та на Північному Кавказі, тобто на суміжних з Україною територіях. На думку Кондрашина, голод в Україні нічим не відрізнявся від голоду в інших регіонах.
За кілька днів після конференції в Москві мені треба було летіти до Нью-Йорка на з’їзд, який традиційно організує Асоціація з вивчення національностей при Колумбійському університеті. Я мав намір використати в Москві заздалегідь підготовлену для з’їзду доповідь, яка була написана в академічній традиції, з усіма виносами на джерела. Проте після інтерв’ю О. Солженіцина і заяви Думи довелося зрозуміти, що потрібен інший текст.
Розуміючи, що спішно написаний текст вийшов дуже емоційним (що поробиш, навіть дипломати виявляють емоції, коли заходить мова про Голодомор), я все-таки зачитав його на конференції в Москві. Переконаний, що саме в такому вигляді доповідь швидше дійде до свідомості і моїх співгромадян, багато хто з яких не сприймає постановки питання про Голодомор як геноцид. Гадаю також, що викладені в ньому аргументи мають примусити замислитися всіх, хто схиляється до думки посилити відповідальність за заперечення Голодомору, передбачену статтею закону «Про Голодомор 1932—1933 рр. в Україні» від 28 листопада 2006 року. Дуже багато потрібно зробити, щоб правда про цю страшну трагедію стала надбанням співгромадян, сусідів й усієї світової спільноти. Ось чому я звернувся до газети «День» з проханням надрукувати повний текст доповіді в рамках звіту про конференцію в Москві.
5. ДОПОВІДЬ
Сесію названо так: «Голод 1932—1933 рр.: «геноцид українського народу» або загальна трагедія народів СРСР?» Запитання містить і відповідь, бо слова «геноцид українського народу» взяті в лапки.
Не протестуватиму ані проти постановки питання, ані проти відповіді, що міститься в запитанні. Адже не йдеться про Голодомор! Крім Голодомору, в Україні був і голод 1932 р., викликаний тими ж причинами, що і голод 1932— 1933 рр. в інших регіонах СРСР. Голод, що настав за конфіскацією взимку 1931—1932 рр. урожаю 1931 року, забрав життя 150 тис. українських селян. Це страшно, але якщо російські вчені не погоджуються визнати геноцидом голод, який став наслідком хлібозаготівель, не станемо сперечатися.
Олександр Солженіцин щиро переконаний, що мова йде саме про такий голод. Позавчора він дав інтерв’ю, в якому заявив про те, що українська влада «перекручено трактує страшний голод 30- х років, називаючи його геноцидом українського народу». Далі він сказав: «Провокаторский вскрик про «геноцид» стал зарождаться десятилетиями спустя — сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных проти «москалей», — а вот тепер внесся и в государственные круги нынешней Украины».
Ось тут треба заперечити одночасно щодо двох пунктів. По- перше, геноцидом ми називаємо не голод 1932—1933 рр., а Голодомор, що зачепив два регіони, в яких питома вага українців серед населення перевищувала (УРСР) або приблизно дорівнювала (Кубань) двом третинам. Тільки в цих регіонах голод переріс в голодний мор з рівнем смертності в десятки разів більшим, ніж в інших регіонах. Про Казахстан говорити не варто, там був інший механізм голоду.
По-друге, так звані «москалі» не мають відношення ні до Голодомору в Україні, ні до голоду 1932—1933 рр. в СРСР. Ладен визнати, що чимало людей в Україні звинувачують в Голодоморі Москву, а не Кремль. Солженіцин також роздратований законом Верховної Ради, в якому Голодомор кваліфікується як геноцид, і також — від незнання суті справи.
Прикро, що ця тема так нас роз’єднує. Вдвiчi прикро, коли нас слухають, але не чують. У цьому довелося переконуватися не раз.
Торік після скандальної статті Андрія Марчукова в популярному часописі «Родина» редакція запросила Ю. Шаповала і мене на круглий стіл щодо голоду, а потім надрукувала лише уривки з моєї статті, в якій містилася знищувальна критика Марчукова. Але Марчуков просто проігнорував всі аргументи.
Уже цього року до мене в інститут прийшла журналістка з однієї московської газети, запропонувала кілька запитань і пішла з тією моєю книгою про Голодомор, яка була надрукована російською мовою. Пішла — і як у воду канула.
І третій випадок: приїхала до інституту 28 березня бригада телевізійників з Москви, витратила на мене цілу касету, але при цьому наполегливо уникала теми про механізм Голодомору.
Сподіваюся, що сьогодні буде по-іншому. Відведений мені час хочу використати передусім для телеграфного викладу механізму Голодомору.
Він дуже простий: йдеться не про конфіскацію зерна. Хліб з урожаю 1932 року був конфіскований раніше, село вже голодувало. Мова йде про те, що в голодуючому селі було конфісковане все нехлібне продовольство.
Щоб зрозуміти, що це означає, треба уявити собі, що в СРСР не було продовольчих магазинів. Були тільки розподільники, в яких населення отримувало хліб по картках. У сільського населення хлібних карток не було. Селяни, що не мали добре поставленого присадибного господарства, мали б купувати продовольство у вільній торгівлі. Якщо вони не мали і грошей, то гинули від голоду, як загинули 150 тисяч селян України в першій половині 1932 року. Коли ж всюди було конфісковано все нехлібне продовольство, базари зникли. Залишалися тільки торгсини, філії яких держава прислужливо просунула до районів. Ті, хто мав побутове золото чи срібло, врятовувалися від голоду в торгсинах. Ті, хто мав...
Дивлячись в очі, нам кажуть: все це вигадки, покажіть документ про конфіскації нехлібного продовольства! Вони знають, що в архівах є лише тисячі документів про надання владою продовольчої допомоги голодуючому населенню УРСР і Кубані.
Але не треба поспішати. У листопаді 1932 року Сталін відряджав надзвичайні хлібозаготовчі комісії під керівництвом В. Молотова до УРСР і Л. Кагановича — на Північний Кавказ. 18 і 20 листопада з’явилися написані Молотовим і завізовані Сталіним постанови ЦК КП(б)У й Раднаркому УРСР, в яких містилися зловісні пункти про натуральне штрафування боржників з хлібозаготівель — м’ясом і картоплею. 1 січня 1933 року Сталін наказав ЦК КП(б)У оповістити через сільраду українське селянство про те, що ті, хто добровільно віддасть державі свій хліб, не будуть зазнавати репресій. А ось ті, хто цього не зробить, зазнають дії постанови від 7 серпня 1932 року (закон «про п’ять колосків»).
Крім двох пунктів, в зверненні Сталіна не було нічого. Як накажете розуміти такий сенсаційний документ, як звернення генсека до селян однієї з союзних республік? Розуміти його треба буквально. Перший пункт — зобов’язання не застосовувати репресії, другий — загроза репресій. Зв’язок між пунктами безальтернативний: щоб репресувати людину, треба встановити, що вона приховує від держави хліб. Як це зробити? Досі не вигадали нічого іншого, крім обшуку. Сталінська телеграма стала сигналом до масових обшуків, і спробуйте інтерпретувати її інакше!
Опубліковані зведення ДПУ про знайдені в селі ями з хлібом свідчать: ям було багато, але запаси зерна в них не мали державного значення. Хліб знаходили кілограмами або десятками кілограмів. З цього треба зробити висновок, що Сталін знав про відсутність хліба в українському селі.
Документи про м’ясо і картоплю є, але немає документів про натуральне штрафування квасолею, буряком, капустою і всім іншим. Чи треба від нас вимагати саме ці документи? Зажадайте!
Ті, хто пережив Голодомор, розповідали, що бригади під керівництвом чекістів відбирали у селян всі продукти. Отже, новорічна телеграма безпомилково вказує на людину, яка дала сигнал розпочати репресивну акцію з вилучення нехлібного продовольства під брехливим приводом боротьби за хліб.
Зараз в Україні готується зведений том Національної книги пам’яті «Голодомор 1932—1933 років». З опублікованих і неопублікованих свідчень свідків вилучаються для цього тому рядки, де говориться про конфіскації всього продовольства і про те, якими сурогатами харчувалися люди. Фіксується і позначається на мапі місце проживання свідка. Ці точки покривають собою всю територію України і свідчать про те, що організатори обшуків отримували однакові усні інструкції.
Пам’ятаєте доповідь А. Яковлєва на з’їзді народних депутатів СРСР 1989 року? Текст секретного протоколу до Пакту Ріббентропа-Молотова ще не був відомий, хоча М. Горбачов, що сидів в президії, розписався, коли став генсеком, що ознайомлений з цим державним актом. Він мовчав, але Яковлєв переконливо довів абсолютну відповідність дій Сталіна до секретного протоколу за копією, опублікованою на Заході. Стало ясно, що секретний протокол — це не міф західної пропаганди. Так і ми доведемо, що наказ про вилучення нехлібного продовольства у селян України, що голодували, — це не міф. Географічна мапа зі свідченнями свідків Голодомору стане доказом в будь-якому суді.
Сталін називав «підхльостуванням» свою тактику хлібозаготівель, яка застосовувалася три роки поспіль, в 1930—1932 рр.: спочатку забрати весь хліб, а потім надати продовольчу допомогу голодуючому населенню. У подальшому, можливо, таку тактику буде названо геноцидом. Але смерть в результаті надмірних хлібозаготівель при гострому бажанні можна виправдати: хліб продали за кордон, щоб отримати валюту, необхідну для закупівлі заводів, без яких Радянський Союз програв би війну. І таке стверджують, останній раз — в позавчорашній заяві Думи.
Але смерть, що настала через те, що було вилучене нехлібне продовольство, виправдати не можна нічим. Створення державою умов, несумісних з фізичним виживанням — це формулювання з Конвенції ООН геноциду.
У механізм Голодомору входить не тільки вилучення продовольства. Тут і блокада: держава не хотіла, щоб ті, хто голодують з’явилися в інших регіонах, і тому заблокувало УРСР і Кубань. Тут і заборона на слово «голод», яка протрималася до грудня 1987 року. Заборона вживати слово «голод» в абсолютно секретній партійній документації виключала будь-яку самодіяльність з боку органів влади. Про голод можна було говорити лише в «особливих теках», тобто організувати боротьбу з ним тільки з дозволу центру. І така боротьба розгорнулася з початку лютого 1933 року, коли держава почала годувати голодуючих через колгоспи і радгоспи.
Сталінська акція з конфіскації продовольства тривала лише один місяць — січень. Але вона створила на селі нову ситуацію, запобігши соціальному вибуху. Тепер держава стала добродійником, адже вона годувала голодуючих з рук.
У мене є ще запас часу, щоб відповісти О. Солженіцину з приводу ролі «москалів» в Голодоморі.
Радянський Союз тримався на диктатурі централізованої державної партії, але був конституційно побудований за етнічним принципом. Кожна союзна республіка могла вийти зі складу СРСР, така можливість була передбачена конституціями. Всім знайоме поняття «титульної нації», якого не існувало поза СРСР. Адже титульна нація — це етнічна нація, а етнічно чистих держав не існує. Сталін боявся, як признався в листі Кагановичу 11 серпня 1932 року, що «Україну можемо втратити, як тільки справи стануть гіршими». А 1932 року справи ставали дедалі гірше, починалася економічна криза, зовнішнім проявом якої став голод 1932—1933 рр. СРСР не випадково розпався по лінії кордонів союзних республік, але не 1932-го, а 1991 року. Чому так пізно? 1933 і 1937 роки — достатнє пояснення цьому.
І ще одне зауваження, пов’язане з етнічним принципом в структуруванні держави. Росіяни були титульною нацією в масштабі СРСР, але стояли нижче в політичній ієрархії порівняно з титульними націями союзних республік. Російська Федерація не мала центра у вигляді ЦК Компартії Росії. І такої партії в Росії не було, вона стала б небезпечною для Кремля за всієї зацентралiзованності ВКП(б). Не існувало в Москві і повноцінного урядового центру Російської Федерації.
Політичне приниження Росії не буловипадковим. Коли цьому було покладено край внаслідок конституційної реформи М. Горбачова, в Москві почалося протистояння двох центрів влади, яке підірвало СРСР.
27 листопада 1932 року Сталін пригрозив на об’єднаному засіданні політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б) «нищівним ударом» по «окремих колгоспниках і колгоспах», які займалися саботажем хлібозаготівель. Продовженням цієї загрози стала загроза, висловлена в новорічній телеграмі українському селянству.
Чому «нищівний удар» припав по Україні й Кубані? На Північному Кавказі була українізована майже половина районів, як це підкреслювалося в постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року. Цілком українізовану Кубань довелося б приєднувати до УРСР, тобто нарощувати небезпечно великий людський і економічний потенціал України в СРСР. Навіть в гамівній сорочці радянської республіки громадяни України самим своїм існуванням створювали загрозу для кремлівських вождів.
Масовий терор був невіддільний від комуністичного будівництва, яке відбувалося в багатонаціональній країні. Тому сказане вище допомагає зрозуміти етнічну складову в терорі.
Терор міг приймати різноманітні форми. Не треба говорити тільки про Голодомор. Одночасно з ним відбувалося знищення півмільйонної Компартії України, яку Сталін охарактеризував у вже цитованому листі Кагановичу навіть не словами, а диявольським вигуком: «500 тисяч членів, хе- хе». За п’ять років цю партію переполовинили. Одночасно відбувалося знищення «петлюрівців», тобто тих, хто брав активну участь в Українській революції 1917—1920 рр. Метою всіх цих дій Кремля було перетворення української титульної нації з нації, суміщеної з державою, в сумирну етнографічну спільність.
О. Солженіцин знає краще за інших, що таке терор. Чому ж він не може подивитися на те, що відбувалося в Україні, як на терор? Думаю, що тут є і наша провина. Ми говоримо про те, що Сталін голодом і не тільки голодом знищував українців, і маємо рацію в цьому. Але потрібно врахувати, що ми говоримо про це неукраїнцям, а тому нас розуміють перекручено.
Глибоко переконаний в тому, що є два абсолютно різних види геноциду — етнічна чистка і терор, в тому числі, терор голодом. Називаючи Голодомор «українським голокостом», ми примушуємо і росіян, і своїх власних громадян приходити до думки про те, що це — етнічна чистка. Я розумію тих, хто називає Голодомор голокостом, вони використовують звичне поняття, яке вже отримало статус геноциду. Але це небезпечно, бо підштовхує до думки про те, що в Голодоморі винна Москва, а не Кремль. Адже етнічна чистка — це чистка території для якогось іншого народу. Якого саме — неважко здогадатися. Терор — інша справа.
І ще одна обставина, якщо можна так висловитися, на «захист Кремля». Сталін масово знищував українців, але лише в Україні і на Кубані, причому в суворо певний час. Геноцид — це «нищівний удар» у січні 1933 року, який призвів до загибелі 3,5 млн. людей. Це — знищення частини, а не цілого в ім’я того, щоб прищепити цілому певну норму поведінки. Це терор, а не етнічна чистка. Такий терор не має відношення ні до «москалів», за термінологією Солженіцина, ні до грузинів, з середи яких вийшов Сталін, ні до євреїв, до яких належав Каганович. Вириваймося з обіймів політизованих публіцистів і подивімося правді в очі!
6. ВИСНОВКИ
Підбиваючи підсумки дискусії на тему голоду, М. Дмитрієв сказав, що голод на території України був таким же, як в інших регіонах, а тому говорити про геноцид не доводиться. Бесіди в кулуарах конференції засвідчили розбіжності у думках — від беззастережної підтримки нашої позиції до співчуття українській науці, змушеній рабськи йти слідом в руслі офіційної політики. Один з московських колег запропонував закрити політичні аспекти проблеми Голодомору (треба вважати — геноцид) і спільно зайнятися дослідницькою роботою — так, як це робиться російською і польською сторонами з питання про Катинь.
Аналогія з Катинню мене зацікавила. Катинь — це безперечний, тисячу разів доведений до свідомості світової громадськості сталінський злочин. Жертви Катині більше, ніж на два порядки поступаються жертвам Голодомору. Але якщо відкинути кількісний бік і оцінювати цей злочин категоріями Конвенції ООН щодо геноциду, то хіба можна не помітити того ж сталінського прагматизму, який був одного разу висловлений стосовно одиничної репресії: немає людини — немає проблеми?
Катинь безперечна, її не можна втопити в чому-небудь іншому, як Голодомор — в загальносоюзному голоді. Як же ставляться до цього сталінського злочину в Росії?
Приїхавши до Москви, я наштовхнувся на блог Ю. Богомолова в інтернет-виданні РІА-Новости «Катынь — краеугольный камень преткновения?» Богомолов писав, що новий фільм Анджея Вайди «Катинь» нарешті дістався до Москви і був продемонстрований для творчої інтелігенції спочатку в Будинку кіно, а потім — в Будинку літератора. У блозі наводяться думки, висловлені після перегляду:
— цю картину треба пустити в широкий прокат і показати на всіх федеральних каналах в прайм- тайм (радикальні ліберали);
— ніколи і нізащо, оскільки в момент, коли Росія встає з колін, негоже душу російського народу обтяжувати комплексом провини, та й ще напередодні чергової річниці Великої Перемоги (націонал- патріоти).
Чи треба сумніватися, який з двох поглядів переможе в Росії? І чи варто нам забути все, що трапилося з нашими рідними і близькими, щоб стати частиною загальноросійського народу?
