Гіркі роздуми до 10-річчя опозиційного руху під назвою Народний рух України напередодні президентських виборів...
Заснований восени 1989 року, Народний рух України (НРУ) став оплотом майже всіх опозиційних сил щодо тодішнього тоталітарного режиму в тодішній Українській РСР. У Русі зійшлися всі: і націоналісти, недавні в'язні совісті з таборів, і націонал- демократи з письменницьких та інших гуманітарних кіл, і представники демократичного крила з тодішніх компартії та комсомолу України... На хвилі національного піднесення Рух провів відносно невелику кількість своїх людей у депутати Верховної Ради УРСР 12-го скликання, які об'єдналися разом з іншими демократами в пам'ятну Народну Раду, вдалося прийняти Декларацію про суверенітет, 24 серпня проголосити незалежність України, а 1 грудня на всенародному референдумі підтвердити доленосний акт, прийняти Закон про національну символіку (хоч і не до кінця)...
Проте основне питання для будь-якої політичної опозиції в будь-якій країні — питання переобрання влади — виявилося за ці 10 років так і не розв'язаним... Якщо програш В.Чорновола ідеологові КПУ Л.Кравчуку на перших президентських виборах було ще якось компенсовано моральною перемогою на референдумі 1 грудня, то вже поразка 1994 року на виборах до Верховної Ради і на других президентських виборах, коли напівдемократичну команду секретарів райкомів та обкомів Л.Кравчука змінила команда «прагматичних» червоних директорів під командуванням Л.Кучми, що відразу ж почала «будувати» олігархо-клановий капіталізм латиноамериканського зразка, — яскраво засвідчила, хто в Україні править бал... і, куди ми йдемо... А прийняття більш- менш демократичної нової Конституції 1996 року та аж 2(!) незначні губернаторські місця і декілька, далеко не основних міністерських портфелів, наданих Л.Кучмою для НРУ, є слабкою втіхою для найбільшої опозиційної організації правого спрямування. Після одноосібного переобрання В.Чорноволом влади в партії та відходу частини керівництва до інших партій правого спрямування, Рух став дедалі більше перетворюватись на «закрите акціонерне товариство», в якому всіляко присікали будь-які прояви щодо змін як у керівництві, так і в методах політичної роботи, і в депутатській фракцій НРУ, і на місцях. Одна лише справа О.Лавриновича чого варта! Результати такої політики не забарилися. На виборах 1998 року до Верховної Ради В.Чорновіл, по-більшовицьки борючись із правими партіями, програв КПУ П.Симоненка більше ніж у 2 рази! А в результаті повної здачі інтересів Руху команді Л.Кучми (безглузда політика якого і призвела, до речі, до значного успіху тих же комуністів) під час виборів керівництва Верховної Ради, в Русі виникає розкол на консерваторів під керівництвом В.Чорновола (надалі Г.Удовенка) і прогресивну (назвімо так) частину Ю.Костенка.
До консерваторів під проводом Г.Удовенка, (який, до речі, згідно з поданою ним у ЦВК декларацією, мешкає разом з Л.Кучмою в одному будинку) приєдналася команда В.Пинзеника, політика з великим стажем служби в команді Л.Кучми в різних іпостасях, і команда М.Поровського, який трохи пізніше (без дипломатичних реверансів) перебіг прямо у виборчу команду Л.Кучми...
Усе це наводить на гіркі роздуми щодо подальшої політичної долі консервативної частини НРУ, очолюваної Г.Удовенком, який, за його ж словами, «готовий підтримати Леоніда Куму»... Що ж до прогресивної частини Руху, яка пішла за Ю.Костенком, то програвши «юридичну війну» Г.Удовенкові, за спиною якого явно проглядалися тіні з адміністрації Л.Кучми, та вийшовши наодинці на поле президентської битви (а давно відомо, що один у полі не воїн!), і заявивши устами свого лідера, що підтримає єдиного реального кандидата від правоцентристських сил, можна очікувати два варіанти розвитку подій...
Варіант перший: песимістичний. Ю.Костенко, зареєструвавшись претендентом у кандидати на посаду президента України, буде йти за гетьманською булавою до кінця. У результаті, забравши 5—7% голосів виборців, яких якраз може і не вистачити тому єдиному кандидату від правоцентристських сил для проходження в другий тур, зробить ведмежу послугу і йому, і Рухові, і виборцям, яким знову доведеться вибирати «найменше зло», в цьому випадку: Л.Кучму... Отож особливої різниці між політикою Руху Г.Удовенка і політикою Руху Ю.Костенка не буде... А в підсумку після програшу команди Л.Кучми обидві частини НРУ втратять останні позиції серед виборців, які постійно підтримували Рух на всіх попередніх виборах; остаточно дискредитують Рух як опозиційну силу, що неодмінно призведе до політичної смерті Народного руху України, як політичної організації в найближчому майбутньому...
Варіант другий: оптимістичний. Судячи з останніх результатів міжпартійних переговорів між «Відкритою політикою» А.Матвієнка, Рухом Ю.Костенка, частиною Демпартії В.Яворівського, частиною Ліберально-демократичної партії та виборчим об'єднанням «Вперед Україно!», можна прогнозувати створення справді потужної правоцентристської партії. Назвемо її умовно «Народна партія (України) — Рух», як варіант: «Народно-християнська партія (України) — Рух». Перше слово назви буде імпонувати як опальним лідерам НДП та Демпартії, так і частині ЛДП, а останнє слово буде ключовим для Руху Костенка... Отже, стосовно назви всі будуть задоволені...
А тепер, щодо політичної стратегії нового об'єднання (партії). Якщо це буде активна участь у президентських виборах на підтримку єдиного реального опонента Л.Кучми із правоцентристської боку — Є.Марчука, про що декларував нещодавно А.Матвієнко, та якщо він умовить це зробити Ю.Костенка, то є надія на прихід до влади в команді Є.Марчука і, відповідно, на реалізацію на ділі принципових засад своїх політичних програм... Якщо ж кандидатура буде іншою, то долi нового політичного об'єднання непозаздриш, як і Руху Г.Удовенка...
P. S. 31 жовтня 1999 року, як і 1 грудня 1991 року, Україна на межі... Який зробити вибір? Поринути в тоталітарне минуле голодоморів, репресій, що пропонують О.Ткаченко, П.Симоненко та Н.Вітренко, чи вибрати гiдний української нації шлях в європейське майбутнє, що пропонує, а найголовніше — реально може здійснити Євген Марчук? Iнакше бути не може.
Сприймемо ми нарешті і розумом, і серцем мудре і пророче гасло Симона Петлюри: «Держава — понад партії, а нація — понад класи!» — чи ні?!
