Наступний рік буде переломним для зовнішньої політики України, вибору її цілей та пріоритетів. У коридорах влади з цього приводу розгорнулася жорстка боротьба, яка відбивається як на рішеннях, які приймаються, так і на оцінках експертної спільноти. У рамках дискусії пропонуємо читачам один із можливих поглядів на перспективи української зовнішньої політики.
Листопад в Україні пройшов під знаком особливої уваги вищих органів влади до питань зовнішньої політики. У Верховній Раді України відбулися слухання «Зовнішня політика як інструмент забезпечення національних інтересів: досягнення, реалії та перспективи», Президент видав Указ «Про заходи з підвищення ефективності зовнішньополітичної діяльності держави». Нові посольські призначення викликали неоднозначні оцінки у зовнішньополітичному бомонді. Все вказує на те, що в країні формуються нові підходи до зовнішньої політики, які вимагають широкої громадської дискусії.
ЩО В ОСНОВІ?
В останні роки Україна на собі відчула, що таке відкритість. Вона вийшла на глобальний політичний та економічний ринок, де в ціні не минулі заслуги, а реальні можливості та перспективи. Зовнішня політика сучасних держав переважно будується на консолідаційній основі. Бюрократія в особі дипломатичного корпусу сьогодні, по суті, позбавлена монопольного права на її реалізацію. Повноправними суб’єктами зовнішньополітичного процесу стали не тільки дипломати-професіонали, а й парламентарії, військові, промисловці, бізнесмени, представники наукової та культурної еліт, функціонери суспільно-політичних організацій. Ефективність політики країни залежить від скоординованої роботи всіх складових.
На фоні такої світової динаміки українська зовнішня політика виглядає не те що консервативно — архаїчно. До речі сказати, парламентські слухання наочно це підтвердили: привітання, реверанси, прагнення «відпіарити» себе чи рідну політтечію. Основні напрями зовнішньої політики було розроблено Верховною Радою ще в 1993 році і відтоді не переглядалися. І при тій напруженій політичній боротьбі, яка ведеться, чекати якогось зовнішньополітичного консенсусу в суспільстві навряд чи доводиться. Користуючись обставинами, зовнішньополітичне відомство вважало за краще «не висовуватися», дотримуючись традицій і звітуючи стабільністю свого курсу.
Замість модернізації зовнішньополітичної стратегії — прагнення колупатися в минулому і з’ясовувати стосунки з приводу минулого з іншими країнами, які не тільки не бажають цього, а й активно та агресивно заперечують у відповідь. Коли так, то ми не захищені від нових несподіванок — із минулого нічого, крім старих прикрощів, чекати не доводиться. Тузла — один із подібних «презентів» зовнішньополітичного «ящика Пандори», який Україні підсунули у відповідь на її зовнішньополітичну консервативність. Ось таку спадщину отримав новий міністр, хоча дипломатичний бренд все ще в ціні для українського політичного бомонду.
НОВА СВІТОВА АРХІТЕКТУРА
У світі формується принципово нова конфігурація взаємовідносин. Процеси глобалізації сьогодні набувають своїх інституційних форм. Західні інтелектуали з «легкої руки» Антоніо Негрі та Майкла Хардта позначили цей новий порядок терміном «Імперія». Початок активним дискусіям поклала їхня однойменна книга, що стала вже літературним бестселером. І навіть такий політреаліст, як Генрі Кіссінджер, вимушений реагувати на це явище. У своїх міркуваннях про те, «Чи потрібна Америці зовнішня політика?» (назва його книги), кардинальним чином поставлено запитання: «Америка на вершині: імперія чи лідер?» На цьому фоні Анатолій Чубайс з ідеєю «ліберальної імперії», яка свого часу наробила шуму, зовсім не оригінальний.
Суть будь-якої імперії — тотальна влада. У разі традиційної імперії — це фізична влада над територією і на ній сущому. З новою ж Імперією асоціюється влада особливого типу — влада над розумом та умонастроєм світової спільноти. З’явилася навіть конкретна формула: «Для включення країни чи народу в рамки Імперії їх не треба завойовувати — їм треба тільки продемонструвати, що вони вже всередині неї». У ній є своя метрополія і свої колонії, однак вони не мають територіальних контурів. І навіть в США і в ЄС присутні як «оазиси метрополії», так і «колоніальні резервації».
Із характерних особливостей Імперії особливо потрібно виділити:
— глобальний порядок, який пронизує всі рівні соціальної організації. Завдяки цьому порядку і реалізовується система правління Імперією;
— тотальна ціннісна орієнтація — утвердження всюди тотальної системи ціннісних орієнтирів, що не належать перегляду (як уособлення «кінця історії» за Фукуяме);
— трансграничність — тобто ігнорування національних кордонів при затвердженні згаданої системи цінностей. В Імперії кордони перестають відігравати сакральну роль, а стають тільки технологічним засобом реалізації певних функцій — фільтрації міграційних або товарних потоків;
— віртуальність, яка проявляється в тому, що Імперія формує штучний світ, в якому сама ж існує.
По суті, технологія глобального панування, яка виросла з американської владної традиції, сьогодні проектується на весь світ, формуючи простір, до якого залучаються і в якому існують усі інші країни.
Схоже, світова спільнота сьогодні настільки енергійно ініціюється цим «новим імперським духом», що місцями спостерігається пробудження «традиційного імперського гонору». Та й найбільшу політичну активність проявляють ті країни, які ще не так давно були імперськими метрополіями (Росія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Китай тощо).
Політичний дискурс у категоріях сили став улюбленим заняттям політичного співтовариства. Фактично всередині такої Імперії йде протистояння двох центрів впливу: один сподівається на «жорстку» силу (республіканська адміністрація США, Велика Британія, Росія, «нова» Європа, Китай, Індія тощо), другий — на «м’яку» (частина «старої» Європи, американські демократи і тощо). І події розвиваються таким чином, що на найближчу перспективу «жорстко-силова» компонента домінуватиме. І в цьому принципова ознака імперськості — класичні імперії й починалися з силових захоплень.
Кожна країна світу сьогодні стоїть перед вибором, до якої стратегії приєднатися. І однозначної «виграшної»відповіді поки що ні в кого немає.
ІМПЕРІЯ ЧИ ГЛОБАЛЬНА КОРПОРАЦІЯ?
Сьогодні у світі громадська думка активно відторгає саме поняття «імперія». Закономірно, що «ліберальний імперіалізм» вніс істинне сум’яття в ліберальні голови — чи не від того такі «успіхи» в лібералів на парламентських виборах у Росії. Але найголовніше — «імперська модель» світоустрою погано пояснює нинішню організацію світових політичних та економічних процесів.
Коректніше було б стверджувати, що управління світовими політичними та економічними процесами сьогодні будується так, якби у світі діяла не Імперія, а Глобальна Корпорація. Саме їй гармонійно властиві зазначені вище характерні особливості, зокрема, що приписуються Негрі та Хардтом Імперії. У такій постановці багато «екзотичних» для традиційної політики речей стають природними.
На чолі Глобальної Корпорації — своя Рада директорів в особі «Великої вісімки» (включаючи і Володимира Путіна), є і Генеральний — Джорж Буш-молодший. Навколо нього формується пул держателів контрольного пакета — така собі нова глобальна еліта в особі лідерів держав і голів ТНК, що підтримують конкретний політичний курс. Російська «владна корпорація» також настирливо стовпить своє місце в корпоративному розкладі. Організаційні аналогії можна продовжити.
Але ось ООН цілком, і навіть її Рада Безпеки зокрема до цієї системи не входять — в цьому і полягає головна ущербність нині діючої світової системи безпеки. Хоч окремі її інститути, передусім ті, що виконують гуманітарні функції, впевнено, хоч і небезпечно, відчувають себе в новому світі.
Глобальна Корпорація організована за мережевим принципом. Її компонентами є державні апарати окремих країн (наприклад, таких як США і Велика Британія), міжнародні організації (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, СОТ, НАТО тощо), транснаціональні корпорації.
Глобальна Корпорація, як правило, діє в руслі застосування «м’якої» сили. Процеси «розмивання» національного суверенітету зусиллями міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій складають суть цієї роботи — як і тотальна інтеграція, яка здійснюється «зверху», нехай навіть із формальним дотриманням суверенних прав і процедур. У житті це реалізовується за сценаріями, подібними впровадженню рекомендацій FATF до українського законодавства.
У корпоративному форматі превентивні бойові дії дуже нагадують акції силової зміни керівництва компаній. Так і нещодавня «оксамитова революція» в Тбілісі дуже схожа на подібний сценарій корпоративного розбирання. Навіть витримано корпоративний етикет: коли Генеральний висловлює вдячність «Відставнику» за «бездоганну службу на благо Корпорації».
«Корпоративна модель» дозволяє більш адекватно оцінити місце і роль «старої» Європи у світі. Пацифістська Європа не дуже прагне придбавати пакет «військових акцій», які забезпечили б їй вплив на нинішню корпоративну систему прийняття рішень. Однак її бюрократія активно задіяна в економічних заходах і оргструктурах. Можливо, вона вичікує, розраховуючи, як і в період Другої світової війни, вирішити військові проблеми руками США. А потім, вже в повоєнний час, надолужити згаяне суто бюрократичними методами. Але в тому, що вона спробує в новій корпоративній архітектурі зайняти ключові позиції в «тіньовому кабінеті», немає жодних сумнівів. Прагнення «старої» Європи сьогодні проникнути в Ірак в «обозі» переможців — характерне тому свідчення.
І вже, звичайно, не можна не згадати про всесвітній рух антиглобалістів — головного борця з корпоративними інститутами влади, але вже точно не з імперськими, а тим більше не з глобалізацією як явищем.
ЕКОНОМІЧНІ ПРІОРИТЕТИ ГЛОБАЛЬНОЇ КОРПОРАЦІЇ
Світова економіка сьогодні є саме тією сферою, де принципи корпоративної організації проявляються найбільш рельєфно. Глобальна економіка в форматі Мега- Корпорації, звільнена від будь-яких національних впливів — ось бажане майбутнє сильних світу цього.
Всесвітня торгова організація — рушійна сила, що уніфікує поле економічних відносин. Повновладними гравцями на ньому виступають не держави і не окремі компанії, а транснаціональні корпорації, консорціуми, альянси. І якщо лідери держав підписали ті чи інші торгові домовленості, і навіть парламенти їх ратифікували — це ще не гарантія того, що вони працюватимуть у випадку, якщо суперечитимуть транснаціональним інтересам.
У цьому світлі «Справа ЮКОСу» в Росії та «Енрона» в США стали знаковими подіями в боротьбі владної бюрократії за реальні важелі впливу не тільки на національні, а й на світові ринки.
У дипломатичному лексиконі це явище знайшло своє відображення в доктрині «економізації зовнішньої політики». У широкому розумінні тут мається на увазі не тільки і не стільки пріоритетне вирішення МЗС зовнішньоторговельних завдань чи підвищення рівня економічного мислення його службовців і дипломатичного корпусу, скільки інтенсивна робота з інтеграції національної економіки в світову.
Про гідне входження України у світову економіку можна говорити тільки тоді, коли в пріоритетному порядку буде створено сприятливі законодавчі та адміністративні умови для підключення до системи транснаціональних відносин, відпрацьовані транснаціональні інструменти, широко впроваджені до системи економічних відносин основи корпоративної культури. Тільки в цьому випадку інтеграційні угоди — європейські, євроатлантичні, євразійські — реально запрацюють з користю для країни.
На жаль, ситуація у цій сфері запущена. Україна значно відстає не тільки від країн Заходу та АТР, а й від Росії. Проблеми, які виникли в ході реалізації проектів Газотранспортного консорціуму, Євроазійського нафтотранспортного коридору, — наочне тому підтвердження. Ми декларуємо парадигму інноваційного розвитку, але нічого не робимо для створення своїх транснаціональних корпорацій (ТНК) чи фінансово-промислових (в Україні — промислово-фінансових) груп. На сьогодні в країні на основі національного законодавства створено тільки одну корпорацію. Та ж в цьому вакуумі активно розгортаються дочірні підприємства зарубіжних ТНК, збільшується частка іноземної участі в стратегічних галузях.
Саме відсутність сильних корпорацій не дозволить Україні стати рівноправним гравцем не тільки на світовому, а й на внутрішньому ринках. Про це й потрібно потурбуватися законодавчій і виконавчій владі.
ПРО МІЖНАРОДНИЙ ІМІДЖ В ЕПОХУ ГЛОБАЛЬНОГО КОРПОРАТИВІЗМУ
Одним із важливих елементів корпоративної культури в системі міжнародних відносин є імідж країни — як бренд на споживчому ринку (якщо вже мислити в економічному стилі). В інноваційному секторі цивілізованих економік вартість бренду може складати до 80 % ринкової вартості компанії — ось істинна ціна доброго імені. НАТО та Євросоюз — це передусім могутні бренди. Саме під позитивний імідж (однієї із складових якого є стабільність), а не під економічні «успіхи» до Європи перетікають капітали з Америки. Якщо уважно придивитися, то всі міжнародні конференції з питань євроінтеграції перетворилися, по суті, на PR-акції, а «інтелектуальна» робота трансформувалася в жонглювання традиційним набором фраз.
Але турбота про бренди альянсів і союзів ніяким чином не зменшує важливості національних іміджів. Добре ім’я країни здатне серйозним чином сприяти життєздатності та процвітанню нації як у світі, так і всередині союзів.
Що відбувається з іміджем України — боляче говорити. Окремі політичні сили намагаються будувати свій міжнародний бренд за рахунок знищення загальнонаціональних символів. Фактично парламентські канали спілкування з міжнародним співтовариством використовуються для трансляції «зовні» внутрішніх конфліктів. Але при цьому вони не враховують того, що міжнародний рейтинг будь-якої національної політичної сили прямо пропорційний рейтингу країни. Окремо ж свій міжнародний бренд можна розкручувати, якщо повністю відірватися в очах світової спільноти від національного коріння.
Однак необхідно усвідомлювати, що Глобальна Корпорація, піклуючись про свій бренд, оцінює світ через призму встановлених нею жорстких показників. Для цього і вводяться різні економічні, політичні та соціальні рейтинги. В цих умовах турбота про добре ім’я України повинна стати першочерговим завданням усіх, кому дороге майбутнє країни. В іншому випадку ми ризикуємо переступити «останню межу» і виявитися на «задвірках Імперії» як «країна-ізгой».
УКРАЇНА І ГЛОБАЛЬНА КОРПОРАЦІЯ
З 1991 р. Україна альтруїстично освоювала світ, стурбована утвердженням незалежності та суверенітету. Ми пішли по світу, не замислюючись над рівноцінністю кроків назустріч. Україна не тільки багато матеріально втратила, а й не зуміла, на жаль, зробити з цього висновки. Актуальні завдання романтичного періоду вже давно вирішено, а зовнішньополітичне відомство продовжує жити, як і раніше, проголошуючи «незмінність основних напрямів зовнішньої політики»: розвиток двосторонніх міждержавних відносин; європейську інтеграцію; багатосторонню дипломатію. Наскільки вони адекватні сучасним світовим корпоративним реаліям — питання риторичне.
Багатоформатна інтеграція України повинна стати імперативом її зовнішньої політики. Для цього інтеграційні проекти України повинні отримати повноцінну законодавчу підтримку. Передусім це відноситься до питання конституційності так званих «наднаціональних органів». При цьому необхідно враховувати, що будь- яка інтеграція є «відчуженням суверенітету». Створення союзу (альянсу) чи коаліції вимагає формування єдиного органу, який би сприяв реалізації завдань, заради яких країни об’єднуються. ЄС, НАТО, СОТ — класичні зразки наднаціональності. До того ж, Україна неухильно виконує рішення ООН і її Ради Безпеки, як і Міжнародного суду. Про економічний суверенітет зовсім можна забути: СОТ виносить рішення, що змушує США зняти обмеження на торгівлю сталлю, і всесильна Америка підкоряється — ось такий сьогодні американський суверенітет.
Таким чином, назріла необхідність однозначно визначитися з трактуванням Конституції України щодо того, які права і за яких умов можуть делегуватися наднаціональним органам. Від цього залежатиме, передусім, реалістичність наших європейських і євроатлантичних спрямувань і навіть конституційність входження до СОТ.
Корпоративний світ — не тільки доброго імені, а й ясності та прозорості національних правил і процедур. Для Глобальної Корпорації «подвійна бухгалтерія» — один із найтяжчих злочинів.
