Наближення ювілейної 10-ї річниці проголошення державної незалежності України спричинило появу в ЗМІ публікацій з різними оцінками факту існування української держави, соціально-економічних та політичних процесів, що відбуваються в ній, включно з подіями останніх місяців.
На жаль, поки що не маємо підстав пишатися своєю молодою державою, її громадяни зазнають прикрих розчарувань. Та безвідповідально й неморально було б чорнити все, пов’язане із самостійною державністю, чи списувати різні негаразди й абсурди в політиці та економіці на якісь «вроджені» вади національного характеру українців і т.п. Очевидно, говорити слід про реальні проблеми і перешкоди, чим і ким вони спричинені й законсервовані.
Наважуся на деякі свої міркування, може й полемічні — тим краще для вироблення зближених оцінок і суджень.
1. Передумовою успіху важливої справи є те, що робити її слід, будучи впевненим у собі, цілеспрямованим.
Приблизно рік тому відомий у Києві американський професор Дж. Мейс, який, до речі, породичався з українцями, переконливо доводив, опонуючи одному з наших авторів («День» №54, 2000 р.), що ми не є якимсь «нижчим» народом, нездатним іти в ногу із сучасною цивілізацією і приреченим на «пожирання» іншими. Заперечую як надумані або й свідомо фальшиві твердження декого з нашої «перевченої» так званої «еліти» (либонь, сама призначила себе на цю роль) твердження про те, що буцімто «розвиток — не наша ідея», що ми «селянський народ», і бракує нам розмаху й «маскулінності», себто «чоловічих рис»... А я думаю: це ж як треба не любити народ, серед якого живеш, щоб так принижувати його!
Справді, українці не є народом агресивних підкорювачів, з культом армії, військової сили та чиновної бюрократії, але в нинішньому світі це не вада, а наша позитивна якість. До того ж, наші сусіди з минулого знають, що в гострих зіткненнях, які траплялися в історії, відваги і мужності українцям не бракувало.
Отож, не личить зануреній у свій нарцисизм «еліті» чи нашим політикам нарікати, що їм дістався «не такий» народ. Ну, то звільніть його від себе, може народові від цього лише краще буде...
2. Якщо трохи знаю свій народ, то стверджую: Українська держава може успішно існувати лише як держава ліберальна.
Особиста свобода здавна була найдорожчою для українця. Історики свідчать: невдовзі після відомої Переяславської угоди 1654 р. українські суспільні верстви, що стикалися з москвинами та їхніми порядками, з неприємністю відкрили для себе: у них там панує дух покори, страху й фанатизму, і навіть бояри називають себе «холопами государя». В Україні ж цього не знали.
В кінці другого десятиліття ХХ ст. держава П. Скоропадського та УНР не втрималися значною мірою тому, що український народ не вважав їх своїми. Гетьмана-генерала сприймали як представника «російської партії» в Україні, а лідери УНР налаштували проти себе спраглий волі український люд близькими до більшовицьких соціалістичними деклараціями та спробами обмежити приватність, здійснювати експропріацію.
Сьогодні — так само як нашим «західнякам», так і «східнякам» — ні до чого така держава, яка не допомагає, а заважає займатися потрібним для виживання та нормального життя, постійно втручається в інтереси і справи громадян у місті і в селі; не є своєю для народу влада, яка дружить з певними кланами, анонімними чи явними, і робить з ними свій «бізнес».
Лібералізм у поєднанні з моральністю й благочестям, розрізненням добра і зла — це українська ідея, властива нашому народові, мабуть, не меншою мірою, ніж американцям, які є прикладом успіху. Цілком поділяю все висловлене на захист лібералізму «з моральним обличчям» у «Дні» №17 харківським професором Володимиром Шкодою. Справді-бо, «добра влада — смирна влада». З цього погляду наша держава і наша влада не є ані ефективною, ані доброю, попри періодичні зміни в ній окремих персоналій.
Таким є один з невтішних підсумків минулого «українського» десятиріччя.
3. Заслуговують належної оцінки такі віхи нашої державності, як цивілізована передача президентської влади новому переможцю після виборів 1994 року, прийняття позитивно оціненої демократичним світом Конституції, перший досвід творення коаліційної парламентської більшості, пошуки способів політичної структуризації посткомуністичного суспільства і формування Верховної Ради на основі пропорційної виборчої системи...
Але хочу звернути увагу на інше, не відкриваючи якихось «америк», а ще раз кажучи про те, що напевно тривожить багатьох.
За останні рік-два в країні явно посилились тенденції до підміни ліберальної демократії та засад громадянського суспільства такою собі псевдодемократією, контрольованою владними структурами, цинічне ігнорування тою ж владою громадської думки та інтересів звичайного люду, посилення «цезарських» позицій Президента, при недостатній його особистій відповідальності за стан справ у державі та відсутності механізмів контролю за наділеною великими повноваженнями державною особою.
Незалежні політологи, мабуть, слушно вважають, що у посткомуністичних суспільствах (наприклад, такому, як наше) президентсько-парламентська форма правління не є найкращим варіантом, і парламентаризм у них відіграє другорядну роль. Навіть якщо в новій ВР, обраній на пропорційній партійній основі, утвориться стабільна парламентська більшість з окресленою програмою, вона не стане правлячою, не матиме свого уряду (для цього потрібні відповідні зміни в Конституції) і не буде повністю відповідальною за політичні та економічні трансформації, за будь-які дії виконавчих структур.
Так само було й у минулі роки, і це лише посилило розчарування у політичних партіях, недовіру до них. Між тим люди схильні гуртуватися навколо сильного утворення, і лише за сильним вони підуть, навіть на радикальні дії.
Ситуацію може виправити нове покоління партійних лідерів, прихід якого є необхідним. Старі партбоси і в лівих, і в правих, з усього видно, вичерпали себе.
4. Хто ж дійсно править в Україні, впливаючи на Президента, його адміністрацію? Публіку привчили вважати, що правлять «олігархи» (здебільшого називають чотири-п’ять прізвищ одіозних бізнесменів- мільйонерів), хоча так само пильної уваги громадськості та органів боротьби з мафією й економічними злочинами заслуговують з радянських часів потужні «вугільні барони», «металургійні магнати», «князі ВПК», «королі ПЕК»... Маємо таку приватизацію, ринкову економіку, з монополізмом, браком чесної конкуренції, нерозвиненою системою банкрутств і зміни власника, такі принципи організації, рівень менеджменту і маркетингу, які цим «баронам» та «магнатам» вигідні. Вони за участю влади зробили країну бідною, скорумпованою, клановою, в якій нормальні підприємці і бізнесмени змушені ховатися в «тінь» від засилля держави (причому в джунглях «тіні» успішно виживають лише «зубасті» й безпринципні).
У бідній країні вся номенклатура самовіддано тримається за свої крісла. Політика збереження номенклатурних крісел орієнтує чиновний люд на служіння своєму «патрону», а не народові, його інтересам. Чинна влада ставиться до людських мас як до звичайних підлеглих, хоче від них покори і послуху.
І це слід змінити, заради майбутнього нашої державності і демократії.
