«Звірячий оскал українського капіталізму» — так називається передова стаття в одному колись популярному серед інтелігенції тижневику. Автор цього тексту безапеляційно, навіть зловтішно твердить: хотіли капіталізму — ось і маєте його, з усіма гидкими рисами й антилюдськими проявами, а найгірше ще попереду, за поворотом!
«В Україні нині панує клас олігархів, звідси й усі її проблеми», — куди більш обережно характеризує ситуацію знаний академік-економіст у так само колись популярному журналі. Але ці проблеми можна й слід розв’язувати еволюційним шляхом: зростатиме середній клас — і все буде добре, наш капіталізм стане цілком нормальним.«У нас був нормальний уряд великого капіталу, який діяв в інтересах країни, а його змінили безграмотні популісти, які працюють в інтересах люмпенів», — авторитетно заявляє в іншому тижневику, котрий уже перестав хизуватись своєю позірною «об’єктивністю», професор, доктор, депутат et cetera. Як на нього, тільки повернення до влади такого уряду порятує ситуацію.
Що об’єднує цих — таких на перший погляд дуже й дуже різних — авторів? Які ідейні настанови спільні у них і в сотень науковців та публіцистів по всій країні? «Капіталізм», «капітал», «клас»... Це констатації, які практично ні в кого сьогодні не викликають сумнівів — мовляв, такими поняттями у нас позначені явища, спільні для всієї Європи та світу.
А дзуськи!
Та соціально-економічна система, яку створено в Україні за останні двадцять років, з дуже великою натяжкою може зватися капіталізмом; великі статки фінансово-промислових «акул» — це ще не капітал; про повноцінні класи ж, серед них і середній, говорити не доводиться, навіть у марксистському розумінні (маю на увазі ідеї зрілого Маркса доби «Капіталу»). І ось чому.
Що таке капіталізм? Його матеріально-технологічна оболонка — це те, що звуть індустріальним суспільством; це раціонально вибудована система розширеного машинного (наразі — автоматизованого і комп’ютеризованого) виробництва товарної продукції; його юридичне наповнення — це правова держава з вельми жорсткими і «холодними» стосовно індивіда, але для всіх обов’язковими нормами; його соціальна структура базується на макрогрупах, званих класами (стратами) й об’єднаних як відносно стабільними умовами життя та способами одержання необхідних для такого життя засобів, так і певними ментально-психологічними константами — плюс (що не найостанніше за значенням) можливістю вільно обстоювати свої інтереси політичними методами. Капіталізм передбачає домінування приватної власності на засоби виробництва, юридичну рівність усіх учасників економічного й політичного життя та свободу (в межах законів) суб’єктів господарювання.
Теоретичні тонкощі щодо різноманітних варіантів капіталізму (японського й скандинавського, італійського й канадського) доведеться — за браком місця — обійти увагою, але слід зазначити: хоча само по собі поняття «капіталізм» і є теоретичною абстракцією, проте це така абстракція, яка дозволяє виокремити суттєві риси соціально-економічного й політичного життя суспільства, а тому — краще його розуміти та прогнозувати його розвиток.
Що ж ми маємо в цьому плані в Україні?
Знані західні експерти Вільям Баумол, Роберт Літан і Карл Шрамм говорять, що у світі існує чотири типи капіталізму — підприємницький, державний, великий стійкий чи організаторський, а також олігархічний, який, власне, є таким собі недокапіталізмом. Він характеризується як найпримітивніша з усіх форм ринкової економіки й організації суспільства не лише через найбільший розрив між купкою багатіїв і злиденною масою народу, але й тому, що олігархи не ставлять собі за мету економічне зростання, а лише власний прибуток і безмежне збагачення. Така система недокапіталізму характерна, на думку згаданих дослідників, для низки країн Латинської Америки, Близького Сходу і Африки. І для того, щоб перейти до більш ефективних різновидів капіталізму, підкреслюють Баумол, Літан і Шрамм, потрібно щось на кшталт революції (краще мирної) — щоб замінити еліти, для яких економічне зростання і соціальний добробут не є головними.
Втім, видається, навіть імення олігархічного недокапіталізму для того ладу, який ствердився в Україні, надто вже гучне. Бо ж у «третьому світі» такий устрій склався внаслідок недорозвиненості суспільства як в економічному, так і в соціальному та політичному планах. У нас же все відбувалося інакше. Існувала потужна виробнича й науково-технологічна база економіки, щоправда, не надто придатна за своєю структурою для ефективного використання в сучасному світі — адже практично весь СРСР являв собою гігантський військово-промисловий комплекс із незначними доважками цивільного господарства. Звісно, цю базу слід було докорінно реструктуризувати, але... Насправді в Україні ніколи не було «первинного накопичення капіталу», про що говорять ринкові фундаменталісти та марксисти, списуючи на цей період всі лиха минулих десятиліть, — капітал і до цього був накопичений і концентрований, виробництво було крупнотоварним, тільки надзвичайно деформованим за всіма структурними параметрами. Не було в нас і власне «дикого капіталізму» — адже такий капіталізм являє собою насильницьке створення внутрішнього ринку не в останню чергу за рахунок загарбання закордонних багатств (от у Росії «дикий капіталізм» якраз був...). І взагалі, хіба це капіталізм, коли відсутні капіталізація підприємств, їхня постійна модернізація, зростання долі виробничого споживання, інвестицій?! У нас донині більшість приватизованих виробництв, коли йдеться про важку металургію, гірничу справу чи машинобудування, просто використовуються на повну потужність без заміни основних фондів до їхнього повного спрацювання, і навіть більше. А як розпорядилися нові хазяї Чорноморським морським пароплавством — треба нагадувати?
Усе це значно більше нагадує використання варварами загарбаних ними територій Римської імперії, її неабияких цивілізаційних досягнень із руйнацією кращого, що було в ній, і збереженням та розвитком гіршого. Тут не вистачає навіть понятійного апарату, взятого із Postcolonial Studies, який наче має бути цілком придатний для України, що була типовою колонією Радянської імперії: маємо компрадорський капітал, котрий «сидить на трубі», зав’язаний на колишню метрополію, і робить гроші на експорті на Захід низькотехнологічної продукції та сировини. А де ж капітал національний, найщільніше пов’язаний із внутрішнім ринком, тобто зацікавлений у зростанні добробуту пересічних громадян, який існує і в Індії, і в Єгипті, і навіть у такій екзотичній державі, як Папуа?
Тож недаремно виник термін «промисловий феодалізм», і він чи не найкраще описує ситуацію, яка панує якщо не в усій державі, то, принаймні, у деяких регіонах та секторах української економіки, а відтак накладає істотний відбиток на все життя країни — не лише на суто виробниче й фінансове. До речі, захмарні ціни на житло, які не надто й упали під час кризи, — це теж звідти, з доринкової економіки, коли робоча сила невільна, тим чи іншим способом прикріплена до землі чи до місця проживання, чи ще до чогось, тож не вільна заробити на гідне житло. І надвисокий коефіцієнт Джині, який характеризує одне з найбільших у Європі майнове розшарування суспільства, звідти ж: є знать — і є плебс, це два різних світи...
А багато грошей — чи навіть дуже багато грошей — це ще не капітал. А навіть найбагатший олігарх — не капіталіст. Скажімо, Білл Ѓейтс за всіх його статків і всіх вибриків — зовсім не олігарх; він не засідає в Конгресі, не скуповує телебачення, не їздить на «майбаху» і не рветься контролювати НХЛ. Крім того, він не будує навколо дачі семиметровий мур, як дехто в Україні, ба навіть п’ятиметровий, як дехто інший (у Сталіна був триметровий мур на дачі, до речі...). І справа навіть не в тому, що Білл Ѓейтс витрачає мільярди на доброчинність: справа в тому, чому він це робить, який етос ним керує.
В Україні ж конституційне твердження «власність зобов’язує» залишається на папері — власник, звичайно, може виявити милість до злидарів чи до митців, як виявляли її герцоги і барони, але ж милість — це дещо зовсім інше.
Для капіталізму характерний класовий поділ суспільства. У нас же олігархія є зовсім не класом, це лише кілька десятків осіб (якщо взяти з членами родин) на всю 46-мільйонну країну, чи навіть кілька сотень осіб, якщо родичів включити до складу цієї групи. Більш за все українська олігархія нагадує зажерливу, безконтрольну і майже всевладну магнатерію Речі Посполитої — за виїмкою етосу поведінки, в якому на першому місці стояла все ж таки честь, а не щось інше. При магнатерії, ясна річ, купчиться чимала шляхта, готова підтримати своїх володарів голосами у парламенті (як нинішні нардепи) та галасливими акціями на вулицях і площах столиці в обмін на ласку й доступ до благ... А буде потреба — дрібна шляхта зорганізує рейдерський набіг на маєтності сусіднього магната чи на землі посполитих, котрі раптом вирішили, що й від них у цій державі щось залежить. Ну, а перманентний регіоналізм, свавілля магнатів, роздирання країни на шматки — це вже точне віддзеркалення у сьогоденні інваріантів життя першої Речі Посполитої!
Втім, звичайно, сьогодні надворі не XVI століття. Хоча й тоді вільні городяни у спілці з собі подібними обстоювали свої корпоративні права перед владою. Хоча й тоді «третій стан» уже піднімав голову, прагнучи обмежити сваволю баронів та герцогів. А в результаті все дещо пізніше вилилося у цілу смугу революцій. От і для подолання олігархічного ладу, як і феодалізму, потрібні революції — стверджує трійко зовсім не марксистського штибу дослідників. І в сучасному світі «промисловому феодалізму» протистоять не тільки певні суспільні групи — йому протистоїть уся об’єктивна логіка розвитку, яка підштовхує ті чи інші країни до цивілізованих типів капіталізму (хоча, звісно, само по собі в історії нічого не робиться, в її основі — людська дія).
Якщо коротко, то буржуазна революція у політичному плані ставить на меті ліквідацію станових привілеїв, загальну юридичну рівність; як похідну, що досягається впродовж певного періоду, — загальне виборче право та структурування партій як інструментів здійснення народовладдя. Мабуть, зайве говорити, що свобода слова, свобода сумління, свобода громадської діяльності виступають обов’язковими складовими цієї революції. В плані економіки тут ідеться передусім про загальносуспільну відмову від механічного накопичення багатств, від суто кількісного зростання на користь інтенсивного, за рахунок зміни якості, розвитку та безперервної модернізації.
Такий прискорений економічний розвиток здійснюється через експлуатацію класом капіталістів найманих працівників, але, з іншого боку і не меншою мірою, і через зростання фахової кваліфікації цих працівників, через їхню консолідацію, включення у життя громадянського суспільства, об’єднання у профспілки тощо. І, звичайно, через прискорений розвиток науки та освіти.
Буржуазна революція в історії нерідко поєднувалася з антиколоніальними змаганнями. Власне, класична американська революція якраз і мала у своїй основі подолання колоніального владарювання Великої Британії та його сумних наслідків. Індійська революція минулого століття теж була буржуазною та антиколоніальною, її наслідком стало стрімке входження країни до числа найбільш динамічних економічно держав із значним науковим потенціалом. Власне, коли радянські спецслужби вели мову про небезпеку державному ладу з боку українських (чи литовських, чи білоруських, чи грузинських) буржуазних націоналістів, вони мали рацію. Шкода тільки, що справжніх буржуазних націоналістів на час розпаду СРСР виявилося замало, щоб подолати радянський спадок...
Майдан-2004 — то був високий злет української буржуазної революції. Не «революції мільйонерів проти влади мільярдерів», як писала тоді (і пише зараз) лівацька преса. Ні, її основою виступав середній клас, тобто той самий дрібний буржуа у марксистській термінології, і завдання вона перед собою ставила класичні буржуазно-демократичні. А загалом і помаранчева революція 2004 року, і революція на граніті 1990 року, й акції «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно!», як і ухвалення Конституції України 1996 року, є складовими більш тривалого та масштабного процесу. Цей процес якраз і слід назвати буржуазною українською революцією. Адже успішна революція, тобто докорінна зміна і стабілізація на новій основі соціально-економічної, політичної і культурної сфер суспільного життя, дуже рідко відбувається за короткий проміжок часу. Скажімо, американська революція, яка завершилася створенням найпередовішої на той час демократичної держави, тривала понад десять років; майже стільки ж часу зайняла і польська революція — від створення «Солідарності» до здобуття нею влади та реалізації проголошених принципів.
Українська революція, схоже, триватиме довше, бо ж досі не до кінця реалізований її перший етап, він же — передумова успішного проходження інших етапів: ствердження незалежної демократичної Української держави на місці колоніального володіння (чи, можливо, одного з протекторатів) російсько-радянської імперії. Так, справді, досі не вдалося збудувати нормальну європейську національну державу; національну не в тому сенсі, який вкладають у це слово Олег Тягнибок з Юрієм Іллєнком, а в тому, як це поняття розуміли Іммануїл Кант та Мераб Мамардашвілі: як Батьківщини, об’єднаної морально-культурними засадами і консенсусними проектами майбутнього певної спільноти вільних громадян.
Не перейдено цей етап із різних причин, не в останню чергу — внаслідок домінування олігархії з її далекими, а часом і несумісними з національними інтересами. І Майдан-2004 тут не зумів зламати ситуацію, ба більше: ті «мільйонери», які брали участь у революційних подіях, замість того, щоб викшталтувати із себе цивілізованих великих підприємців, самі здебільшого захотіли посісти місця усунутих від владних важелів олігархів. У результаті і дракона не вбили, і самі перетворилися на маленьких драконів — а якнайширші маси учасників подій дуже швидко відчули себе ніким і відійшли від активної політики (замість того, щоб створювати свої структури для обстоювання власних прав — але це вже інша тема).
Отож, маємо те, що маємо: типову «незавершену революцію» (А. Ѓрамші) з усіма її небезпеками — аж до тенденції скочування до диктатури...
Власне, йдеться про елементарні речі: чи перетвориться Україна впродовж ближчих років на державу, де буде забезпечено засадничі, початкові політичні права та свободи, де існуватимуть правові механізми і незалежні ЗМІ, де економічний розвиток відбуватиметься шляхом якісних, модернізаційних змін, де соціальні гарантії забезпечуватимуть не просте відтворення робочої сили, а її прогресивну трансформацію? Якщо такі зміни відбудуться, країна розвиватиметься як певна цілісність, у ній можна буде нормально жити не тільки групі обраних, а й пересічним громадянам; якщо ні, тобто якщо зміни істотно загальмуються або відкотяться назад, до часів «розвиненого кучмізму», який продукуватиме відповідне соціальне самопочуття, — тоді слід чекати масову еміграцію з України (тепер уже не стільки на заробітки, скільки назавжди), попри всі європейські чи американські бар’єри, у поєднанні зі ствердженням сировинно-експортного та низькотехнологічного типу економіки. Й остаточного «устаканення» олігархічного ладу — як у деяких країнах тропічної Африки.
Звичайно, можна прагнути до консервації теперішнього стану — мовляв, він дещо кращий, ніж раніше. Але чи можлива демократична влада за умови практично тотального невдоволення нею з боку населення? Об’єктивно є два варіанти змін: рух назад, до напівфеодальної економіки і політичної системи, коли всевладними є фактично «промислові барони», регіональні «князьки» та сільські латифундисти, коли відсутній ефективний власник (той, що спрямовує прибутки не на особисте споживання, а на розвиток виробництва, соціальної сфери та інфраструктури), коли праця є чимось найнижчим у системі вартостей, найвищим же благом виступає її відсутність, коли світовий ринок є джерелом постачання насамперед предметів розкошу, а не нових технологій тощо — і рух уперед, до сучасної суспільної організації.
Тільки такий рух дасть можливість розв’язання гарячих соціальних проблем, бо навіть за Марксом соціалізм — це післякапіталізм, а не замістькапіталізм. «Демократичний соціалізм — це вища стадія капіталізму», як любить говорити російський філософ Вадим Межуєв.
Звичайно, суто психологічно налаштуватися на продовження революції, тобто на дальше проходження періодів суспільно-економічної та політичної нестабільності, дуже важко. Але ж негаразди у разі відсутності назрілих змін можуть за своїми масштабами перевершити всі лиха останніх років. Тому — хай живе буржуазна революція і ствердження цивілізованого капіталізму!
