Історичні трагедії також піддаються — мусять піддаватися — ретельному й тверезому науковому аналізу. Це стосується, зокрема, і доленосних подій Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, коли з граничною, жорстокою гостротою вирішувалося саме питання про майбутнє нашої нації: чи бути їй стертою, врешті-решт, з лиця землі (згідно з людоїдським гітлерівським планом «Ост») чи підтвердити — немислимо страшною ціною — ту невмирущу істину, що народ завжди безсмертний.
Кожен морально спроможний громадянин України схиляється перед пам’яттю мільйонів наших співвітчизників, які пожертвували своїм життям задля того, щоб нація жила. Проте це не тільки не виключає, а навіть передбачає принципові, гострі дискусії із засадничих питань, що стосуються історії Великої Вітчизняної війни на теренах України, як от: міжнародно-правові критерії оцінки статусу Української РСР у роки Другої світової війни; правові аспекти визначення місця, ролі й статусу українського самостійницького руху в період Другої світової війни; проблеми правонаступництва й основних атрибутів державності УРСР часів Великої Вітчизнянї війни та сучасної незалежної Української Держави; міжнародно-правові наслідки Другої світової війни для України в контексті визнання України суб’єктом Антигітлерівської коаліції тощо. Якраз саме це коло проблем аналізували учасники круглого столу на тему «Міжнародне визнання України суб’єктом Антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни: історичні та правові підстави», проведеного 16 грудня Українським інститутом національної пам’яті.
У вступному слові виконуючий обов’язки голови інституту академік НАН України Ігор Юхновський зауважив, що це, по суті, перша такого роду зустріч в очолюваній ним установі, присвячена проблемам Другої світової війни в Україні. Мета круглого столу — зробити крок у розробці концепції Другої світової війни з україноцентричних позицій, з урахуванням передовсім ролі, інтересів, перемог та втрат України в цій війні, підкреслив Ігор Юхновський. А роль Україні у цьому колосальному військовому зіткненні можна переконливо продемонструвати хоча б такими цифрами. У період звільнення України, у 1943 — 1944 роках, військовики 1, 2, 3, та 4 Українських фронтів на 60 — 70% складались з наших співвітчизників; 200 генералів Радянської армії, 7 командувачів фронтів, 32 двічі Героїв Радянського Союзу були українцями за національністю. Можемо стверджувати, підкреслив академік Ігор Юхновський, що Україна понесла найбільші матеріальні та людські втрати серед учасників Антигітлерівської коаліції; немає буквально жодної родини в Україні, яку б не зачепила війна. Отже, питання є надзвичайно важливим: перемога у Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах має по праву належати Україні — серед інших, зрозуміло, країн, які тоді самовіддано протистояли «коричневій чумі». І проблема для нас, зокрема, полягає й у тому, наскільки грамотно (і з історичної, і з юридичної точки зору), наскільки аргументовано ми ставимо питання про те, що Україна є повноправним учасником антигітлерівської коаліції і які практичні кроки у цьому зв’язку мають бути зроблені, резюмував академік Ігор Юхновський.
Треба відзначити, що діапазон поглядів, що їх висловлювали учасники дискусії, був досить широким. Обговорення розпочав доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України, представник України у Раді ООН з прав людини Володимир Василенко. Він відзначив, що нам, Україні, не потрібно ні в кого просити визнання своїй ролі у найтрагічнішій з усіх воєн в історії: є документи, які переконливо засвідчують цю роль. Так, саме враховуючи її винятковий внесок у перемогу над ворогом, Україну було запрошено стати країною-засновницею ООН. Україна є стороною-учасницею Паризьких мирних договорів з Болгарією, Фінляндією, Румунією, Угорщиною та іншими колишніми союзниками Німеччини під час війни (ці договори було укладено в 1947 році). Це все є доконаним фактом. Цікаво, що у лютому 1944 року Верховна Рада СРСР ухвалила Закон про розширення повноважень союзних республік, згідно з яким дещо збільшувались (безперечно, символічно, бо республіки СРСР, у тому числі й Україна, були і залишались квазідержавами — і все ж таки...) повноваження республік, в тому числі й УРСР, у сфері оборони і зовнішньої політики. Так, було санкціоновано створення союзно-республіканських міністерств закордонних справ та оборони; практичні наслідки сталінське керівництво, зрозуміло, прагнуло звести до нуля, а от політичні наслідки виявились не настільки передбачуваними та легко контрольованими, відзначив Володимир Василенко. У всякому разі, ще раз акцентував увагу високошанований юрист, ставити питання таким чином: ось ми, Україна, просимо визнати нас — принаймні, некоректно, ми самі себе цим принижуємо. Треба розробити продуману концепцію історії України в контексті подій Другої світової війни, і ця концепція неодмінно має бути україноцентричною.
Доктор історичних наук, завідувач відділу Інституту історії України НАН України Володимир Лисенко наголосив, що необхідно з належною коректністю поставити завдання майбутніх досліджень, обрати сучасну їхню методику та визначитись у понятійному апараті. Бо в цій проблематиці й донині існує чимало нюансів і «прихованих ям». Варто пам’ятати, що «українське питання» існувало ще задовго до початку Другої світової війни; Польща, Англія, Німеччина, США мали свої погляди на розв’язання цього питання (і, між іншим, свою агентуру). Концептуально важливо не забувати, відзначив Володимир Лисенко, про одну фундаментальну річ: у ту добу Україна була буквально «роздерта» поміж іншими державами, звідси — безліч різноманітних політичних орієнтацій та впливів, проте був український народ, котрий прагнув до єдності, — і це є головним. Дедалі важче (але необхідно), на думку Володимира Лисенка, уявити собі суть українського вибору у війні, дихотомію цього вибору. Мільйони людей воювали проти нацистської навали у лавах Червоної армії, вони наближали омріяну Перемогу над ворогом (і тому ми не маємо права відмовлятися від терміну «Велика Вітчизняна війна» — бо для України вона і справді була такою). У той же час мільйони українців на Західних землях теж билися з загарбниками і розуміли свободу по-своєму (пан Лисенко згадав, як один з вояків ОУН у розмові з ним сформулював свою тогочасну «ідейну платформу» так: «Я хотів, щоб ані німець, ані росіянин, ані поляк, ані єврей, ані румун не вказували мені, як жити на своїй землі, не вдирались в Україну, не диктували, як сіяти хліб, що взагалі робити». Так, здавалося б, просто...
Необхідно сказати, що значна частина виступаючих (і вельми суттєва!) висловила серйозні застереження щодо шкідливості спрощеного тлумачення дуже непростої проблеми визнання України суб’єктом Антигітлерівської коаліції. Вказувалось, що юридично неможливо оформлювати участь будь-якої держави в будь-якій коаліції «заднім числом», постфактум (про це говорив кандидат історичних наук, керівник галузевого архіву СБУ Володимир В’ятрович), висловлювались певні сумніви в реальності, доречності й необхідності такого кроку взагалі. Проте всі фахівці — учасники круглого столу були єдині в одному: відбулась корисна, плідна й конкретна розмова, котру обов’язково буде продовжено. Адже нам як нації життєво необхідно виробити свій, український погляд на трагедію Другої світової, трагедію незрівнянного героїзму, стійкості — та української бездержавності...
