Сьогодні Україна наближається до того найважливішого етапу, коли остаточно завершується доволі тривалий «перехідний період», змінюються суспільні настрої й очікування, вичерпуються традиційні ідеологічні, політичні й економічні ресурси розвитку.
МАРКС МАВ СЛУШНІСТЬ…
Для попередніх 13 років нашої історії була характерна зосередженість на внутрішніх проблемах, замкненість переважно на установках самовиживання, робота заради досягнення короткострокових цілей і подолання перманентних криз. Коли українська економіка ставала на ринкові рейки, новоспечений бізнес ділив колишню держвласність, політики освоювали демократичні практики, а суспільство пристосовувалося до всієї цієї нової суспільно-політичної реальності — сучасний світ остаточно став на шлях постіндустріального розвитку.
Справді, хоч хто б там що казав, а Карл Маркс мав слушність — настали ті часи, коли наука стала основною продуктивною силою суспільства, коли основні засоби виробництва стали невідчужуваними, коли експлуатацію почали заміняти відносини корпоративного партнерства, а сама основа капіталізму — приватна власність — стала еволюціонувати у бік власності особистої. Проте перехід до новітньої суспільно-економічної формації не ознаменувався настанням загального благоденства та зникненням протиріч. Разом зі зміною парадигм розвитку прийшли нові — ще гостріші — проблеми…
НОВА НЕРІВНІСТЬ…
Так, сформувалася нова глобальна геотехнологічна система, заснована на нових принципах міжнародного розподілу праці, нових життєвих стандартах і ресурсах виробництва. Причому ця система не лише не є гуманнішою за попередню (засновану на військово-силовому верховенстві), а й не передбачає відкритих позицій для переходу слабших у лави сильніших, не передбачає «легкого життя» для тих, хто наважується конкурувати з країнами-лідерами, цілком виключає можливості еквівалентного «між’ярусного» економічного обміну і, — що найголовніше, — не гарантує успіхів на шляху «постіндустріалізації». Тут слід справедливо зазначити, що шлях цей є безальтернативним й однозначно веде до підвищення рівня розвитку суспільства (хоч і не всього, і не рівною мірою).
Становлення такої системи супроводжується: по-перше, виникненням технологічних бар’єрів у розвитку, тобто відставання тут носить не змінний, а системний і постійно наростаючий характер; по-друге, істотною різницею в рівні розвитку людських ресурсів і якості життя; по-третє, різною мірою продуктивності виробництва та його впливу на навколишні соціоекологічні чинники; по- четверте, появою нових форм соціальної нерівності, заснованих на доступі до інформаційних і освітніх ресурсів; по- п’яте, формуванням багаторівневої техновиробничої світової структури.
Перший рівень такої структури — це країни-лідери постіндустріального розвитку, які генерують потоки інновацій, слугують джерелами макротехнологій, «знімають» глобальну технологічну ренту, контролюють інвестиційні потоки та задають загальний темп науково-технічного прогресу. Сюди безперечно можна зарахувати такі «всесвітні генеральні офіси», як США, Швецію, Японію та Велику Британію. Другий рівень — це країни, що спеціалізуються на виробництві індивідуалізованої та штучної продукції, брендових послуг і предметів розкоші, а також контролюють основні високотехнологічні виробництва і є монополістами в пріоритетних галузях. До цієї категорії країн, «світових проектних офісів і конструкторських бюро» можна зарахувати Канаду, Австралію, Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію тощо. Третій рівень — країни, залучені в масове, багатосерійне індустріальне виробництво, — «світові фабрики». Це, головним чином, нові азійські «тигри» та Китай. Четвертий рівень — країни- виробники базових ресурсів, матеріалів, товарів із низьким ступенем переробки. Це нафтові монархії Близького Сходу, країни Латинської Америки тощо. П’ятий рівень — експортери промислової та сільськогосподарської сировини, «світові ферми, штольні та каменоломні». До них можна занести країни Африки та найбідніші азійські держави. Як шостий рівень можна виділити явних аутсайдерів розвитку — країни, в яких економіка, в сучасному значенні цього слова, практично відсутня. Це — Афганістан та найбідніші африканські країни.
ЦИФРИ ТА ПАРАДОКСИ…
Що стосується сучасного місця України в системі координат постіндустріального світу, то дати однозначну оцінку такого становища складно внаслідок багатьох причин, проте висновки з деяких міжкраїнових зіставлень кожен може зробити самостійно...
Виробництво. Протягом останніх років економіка України розвивається темпами, що приблизно вдвічі вищі за середньоєвропейські (близько 3%) та середньосвітові (близько 4%). У 2000 р. — 5,9%, у 2001 — 9,2%, у 2002 — 5,2%, в 2003 — 9,4%, із початку 2004 року — 13,6% ВВП. Проте ВВП на душу населення в Україні (за паритетом купівельної здатності) в 2002 році становив $4870, тоді як у Росії — $8230, США — $35750, Канаді — $29480, Японії — $26940, Франції — $29920, Німеччині — $27100 (за даними ПРООН).
Структура зовнішньої торгівлі. На початку нинішнього десятиріччя обсяг торгівлі патентами, ліцензіями та ноу- хау досяг $500 млрд., що вдесятеро більше, ніж у 1990 році. За станом на 2003 — 2004 рр. сукупний обсяг світового ринку технологій оцінюється в $1,5 трлн., що становить близько 20% від загальносвітового експорту товарів і послуг. Частка секторів у структурі українського експорту: сировина та сільгоспвиробництво — 32%, промисловість — 67%, високі технології — 5%; Росія — 69%, 22%, 13%; Швеція — 13%, 81%, 16%; США — 14%, 81%, 32%; Франція — 16%, 81%, 21%; Німеччина — 9%, 86%, 17%; Велика Британія — 16%, 79%, 31%; Японія — 3%, 93%, 24%.
Частка України в світовому обсязі торгівлі науково-технічною продукцією становить близько 0,1%. Україна щорічно закуповує не більше 50 ліцензій, близько 20% із яких використовують зі збитками (на основі даних Центру ім. Г.М. Доброва НАН України).
Устрій виробництва. Як свідчить динаміка структурних змін у промисловості України за технологічними устроями 1998 — 2003 рр., у 1998 році на частку третього технологічного устрою виробництва припадало 58,43%, четвертого — 36,61%, п’ятого — 4,06%, шостого — 0,6%. У 2000 році: третього — 56,53%, четвертого — 38,25%, п’ятого — 4,45%, шостого — 0,04%. У 2003 році — третього — 54,8, четвертого — 42,8%, п’ятого — 2,3%, шостого — 0,1%. Виробництво високотехнологічної продукції у вказаний період становило 3, а інвестиції в сферу високих технологій — 4% від загального обсягу (на основі даних Інституту економічного прогнозування НАН України). За розрахунками російських економістів, пороговим значенням для переходу до інноваційно-інвестиційної моделі зростання є 15% високотехнологічного виробництва в промисловості.
Частка витрат на НДДКР у % від ВВП (2002 р.). США — 2,8%; Швеція — 4,6%; Німеччина — 2,5%; Франція — 2,2%; Японія — 3,1%; Росія — 1,2%. В Україні в 2002 р. витрати на НДДКР становили 0,9% ВВП, така сама пропорція фінансування закладена й у початковому проекті держбюджету на 2005 р. Відповідно до методології оцінки значення наукомісткості ВВП, розробленої українськими наукознавцями, — рівень витрат на НДДКР у розмірі 0,9% ВВП відповідає розкриттю пізнавальної функції науки та не дає можливості для реалізації її економічних функцій. Тобто жодної економічної віддачі такі витрати не можуть дати за визначенням. Далі ця теза буде красномовно доведена.
Практична економічна ефективність науки. За кількістю зареєстрованих патентів на 1 млн. осіб Україна має показник 99 патентів (такий самий показник й у Росії), що значно (і багаторазово) вище, ніж в інших країн зі середнім рівнем соціально-економічного розвитку. Загалом у світі вищі показники патентування мають 11 країн: від 138 — до 884, в Австрії та Японії.
За кількістю працівників у сфері НДДКР на 1 млн. населення Україна також займає позиції, які відповідають економічно розвиненим країнам. Наш показник кадрового забезпечення науки за станом на 2001 р. — 2118 чол. У Росії — 3494, у США — 4099, у Швеції — 5186, у Німеччині — 3153, у Франції — 2718, в Японії — 5321.
Проте отримані роялті та ліцензійні виплати з розрахунку на 1 людину у доларах США демонструють істотний дисбаланс між споживаними ресурсами та фактичною продуктивністю. В Україні цей показник становить 0,1 дол./люд., що менше ніж, наприклад, в Естонії, яка заробляє 3,7 дол./люд. і має всього 1 патент на 1 млн. населення. У Японії роялті та виплати становлять 81,8 дол./люд.; у Росії — 1,0 дол./люд.; у Швеції — 169,7 дол./люд.; у Люксембурзі — 274,8 дол./люд.; у США — 151,7; у Німеччині — 45,7; у Франції — 54,2.
Ці розрахунки переконливо ілюструють те, якою витратною може виявитися недофінансована наука, що не в змозі працювати, щоб заробляти.
ЖИТТЄВІ СТАНДАРТИ ТА ТЕХНОЛОГІЗАЦІЯ ПОБУТУ
Показник забезпеченості населення мобільним зв’язком в Україні становив 136 абонентів на 1000 чоловік у 2003 році. У Норвегії в 2001 році — 815 людей, у Великій Британії — 770, США — 451, у Польщі — 259.
Рівень інтернетизації в Україні — 70 користувачів на 1000 осіб у 2003 році. У 2001 році в Норвегії — 464 користувача, у Великій Британії — 330, в США — 501, у Польщі — 98.
За рівнем забезпеченості комп’ютерами, за станом на 2004 рік, Україна займає соту позицію у світі з показником 18,52 комп. на 1000 населення, за середньосвітового рівня — 202,3 (на основі даних Міжнародного телекомунікаційного союзу (International Telecommunications Union). США — друге місце і 554 комп’ютери після Сан-Марино (727,26) — це більше, ніж по одному комп’ютеру на двох американців. Росія в списку перебуває на 78 місці з показником 43,59 комп. на 1000 чоловік населення.
Індекс розвитку людського потенціалу (2003). За даними ПРОООН, Україна перебуває у групі країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу та займає 70-те місце у світі. Серед пострадянських країн (крім Прибалтійських) — це третій показник після Росії та Білорусі. Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) в Україні (0,777) наближається до середнього значення для благополучних країн Центральної, Східної Європи та СНД (0,800). Для країн ОЕСР із високим рівнем доходу характерний середній показник близько 0,900; для країн Латинської Америки та Карибського регіону — близько 0,770; для арабських країн — 0,650; для країн Східної Азії та Тихоокеанського регіону — 0,730; Південна Азія — 0,600; країни Африки на південь від Сахари — 0,470. Аналіз глобальної нерівності по ІРЛП показує, що протягом найближчого десятиріччя Україна, за нинішніх темпів розвитку, має шанси перейти з категорії країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу до категорії з високим рівнем розвитку.
Таким чином, Україна є економічно небагатою, але країною, що динамічно розвивається, із важкою експортоорієнтованою структурою економіки, досить високим людським потенціалом і низьким економіко-технологічним розвитком. Крім того, ми маємо переваги в окремих високотехнологічних галузях (авіабудівництво, космічна техніка тощо) та розвинену науково-технічну інфраструктуру, але разом із тим — неінноваційний характер інвестицій і бюджетної політики, що загрожують наявним традиційним технологічним перевагам України, стримують інтенсивне зростання та якісні зрушення в системі виробництва. Якщо говорити загалом, то сьогодні Україна може істотно прискорити свій рух як за окремими, так і за загальними показниками, як униз, так і вгору…
У перспективі Україна могла б претендувати на гідне місце серед постіндустріальних країн і такі шанси могли б суттєво підвищити або технологічний «інсайд» — своєчасне передбачення тенденцій науково-технічного розвитку та чітке вбудовування в них, — або цілеспрямована робота та зважена державна політика.
ЯКЩО ЗРОСТАТИ — ТО ПРАВИЛЬНО…
Із початку 2004 року ВВП України виріс на 13,7%, що є безперечним рекордом. Такої динаміки цілком вистачить для того, щоб номінально подвоїти ВВП менше ніж за 10 років або навіть потроїти за 15. Проте лінійні екстраполяційні моделі економічного прогнозування адекватні якраз настільки, наскільки хочеться в них вірити й ігнорувати якісні, а не кількісні показники зростання.
Цікавий приклад наводять російські вчені. У 1960 році обсяг виробництва в СРСР становив близько 55—65% від рівня США. Протягом трьох десятиріч поспіль темпи економічного зростання в СРСР стабільно перевищували темпи зростання в США в 1,5—2 рази. За традиційного кількісного підрахунку такі співвідношення в динаміці американської та радянської економік мали привести до того, що за 30 років СРСР наздогнав би США за ВВП. Але цього не сталося. І річ тут навіть не в горезвісних приписках і маніпуляціях статистикою, а в самій якості зростання. Виявилося, що 5,1% зростання радянської економіки еквівалентні 3,2% зростання економіки американської, за рахунок вищої продуктивності та кращих пропорцій обміну американської продукції в зіставленні з радянською. Тобто США виробляли продукції менше, але на її виробництво менше витрачали, вона була вищої якості і коштувала дорожче.
ЩО РОБИТИ?..
Виникає закономірне запитання — що робити та на які структурні реформи орієнтуватися, щоб вирватися з воронки відставання та затвердитися у світовому клубі технологічно розвинених країн?..
Слід справедливо зазначити, що між країнами, які обрали «доганяючу» модель розвитку, й Україною існує ціла низка відмінностей. По-перше, для якісного зростання азійських «тигрів» головною перешкодою є низький рівень соціогуманітарного розвитку, тоді як для нас — рівень економіки. Тобто ми маємо, так би мовити, «легшу» проблему. По-друге, ми маємо сприятливіші іманентні передумови постіндустріалізації — адекватність європейській системі культурно-цивілізаційних цінностей, світський і демократичний характер суспільних відносин, збережений істотний науково-технічний заділ радянської науки. По-третє, в нас сприятливіше геотехнологічне оточення. На Заході — це благополучний ЄС, на Сході — потенційно сильна та модернізаційноємна Росія. По-четверте, сама концепція «доганяючого розвитку» не для України, оскільки ми не маємо того демографічного ресурсу, який мають азійські країни, не зможемо піти на радикальне ослаблення національної валюти та не вдамося до авторитарної мобілізації країни (в дусі сталінських п’ятирічок).
Таким чином, питання про постіндустріальні реформи в Україні може бути сформульоване як «зняття обмежувачів» економічного зростання, реалізація природних переваг і перехід до політики якісного розвитку. Для цього необхідно однозначно стимулювати інноваційну переорієнтацію інвестицій від обробних галузей — до високотехнологічних; сприяти планомірному заміщенню нижчих устроїв і міжукладному перетоку ресурсів; значно збільшити норму вибуття та заміщення промислового обладнання (знос якого сьогодні становить 70—90%), істотно знизити енергоємність українського ВВП, подолати «пастку» різко випереджального зростання оплати праці над зростанням продуктивності (сьогодні в цій сфері можна визначити тривожні тенденції).
Безальтернативним є також шлях до збільшення рівня витрат на НДДКР щонайменше до встановлених законом 1,7% ВВП (а в перспективі і до середньоєвропейського значення — 2% ВВП); формування повноцінної Національної інноваційної системи, сумісної з європейською та загальносвітовою; модернізації системи української соціально-економічної статистики та науково-технічної інформації; реформування системи державного управління в науково- технологічній сфері.
Стратегічний ефект матиме розвиток науково-технічної складової співпраці в рамках ЄЕП, а також кооперативне стимулювання «важких» інноваційних галузей, для яких характерні не лише інтелектуальні, а й істотні матеріальні витрати (конструкційні матеріали, сировина), в яких Україна вже має високий потенціал (наприклад — окремі види машинобудування, літакобудівний, ракетно-космічна техніка).
Очевидно, що різниця в початкових передумовах і стартових можливостях між країнами, що йдуть шляхом «доганяючого розвитку» та суспільствами «пізнього модерну», свідчить про те, що наш шлях до прогресу може виявитися коротшим і менш важким. Лише в азійських країн реакція на зміни поки що чомусь виявляється швидшою і формули «вичікувальної модернізації» поки ще ніхто не винайшов…
