18 червня Радіо «Свобода» в Україні організувало телефонний «круглий стіл» для обговорення значення візиту в Україну Папи Івана Павла II, а також міжконфесійних проблем у країні. В обговоренні взяли участь генеральний вікарій Львівської греко-католицької єпархії о. Петро Паньків; викладач Православного богословського інституту імені Івана Богослова професор Андрій Зубов (Москва); історик Анатолій Красиков, керівник центру «Релігія та суспільство» Інституту Європи РАН. Програму вів Джованні Бенсі (Україна).
Джованні БЕНСІ: — У суботу розпочнеться візит Папи Римського в Україну. Він відвідає Київ і Львів. Це не вперше понтифік відвідує країну з православною більшістю або республіку колишнього Радянського Союзу: він уже був і в Румунії, і в Грузії, і в Греції. Але запланована поїздка розв’язала незвичайно гостру полеміку, саме через наявність в Україні кількох мільйонів греко-католиків. Дещо спрощено можна сказати, що з римо-католиками їх об’єднує віровчення, а з православними — обряд.
Думки про візит, що має відбутися, діаметрально протилежні. Президент Кучма заявив, що цей візит «сприятиме підвищенню стабільності в країні». А Патріарх Московський і всієї Русі Алексій Другий, навпаки, наголосив, що прибуття Папи «не внесе спокою в уми українського народу». Кардинал Гузар намагається згладити протиріччя, роблячи ставку на екуменізм.
О. Петро ПАНЬКІВ: — Звичайно, Папа Римський приїде об’єднувати всіх нас. Його візит — це свідчення того, що ми — складова частина Всесвітньої Католицької церкви. Разом із тим, це свідчення того, що всесвітній архієрей особливо уважний до долі українського народу, якому служить українська Греко-католицька церква. Ми чекаємо від Його Святості благословень на грядуще третє тисячоліття. Ми вважаємо, що цей візит — це візит Апостола Петра нинішніх часів. Адже, згідно з переказом, на Київських горах був Андрій Первозванний і в період свого заслання в Криму папа Клементій... Наша церква дорого заплатила за єдність з римським апостольським престолом — кров’ю мучеників впродовж останніх 400 років, особливо у ХХ столітті. Папа беатіфіцирує нових мучеників нашої церкви, й це буде свідченням визнання її заслуг і хресного шляху перед усім світом. Ми вважаємо, що візит Папи сприятиме об’єднанню всіх християн, особливо східної традиції. Це буде продовженням діалогу з православними. У зв’язку з приїздом Папи ми чекаємо духовного оновлення суспільства. Адже Папа — це посланець миру, й він є найвищим моральним авторитетом.
Джованні БЕНСІ: — Андрій Борисович, Москва. Чому Православна церква, я маю на увазі, звичайно, Московську Патріархію, і її київське відгалуження на чолі з митрополитом Володимиром так негативно ставляться до візиту Папи Римського?
Андрій ЗУБОВ: — Причин декілька. Одна з причин, які в усіх на слуху й які постійно оголошує Московська Патріархія, — це те, що досі, як було сказано Святійшим Патріархом, кровоточать рани від православно-уніатських конфліктів кінця 80-х — початку 90-х років. У цей час, дійсно, відбувся начебто перерозподіл власності в Україні, в Західній Україні, між православними й греко-католиками. Але тут можна сказати тільки одне: свого часу православна церква взяла ці храми, взяла всі ці парафії і начебто саму греко-православну церкву у власність, коли їй запропонував цей дар Сталін. Але відомо, що неправильні дари, дари, які дають криваві й жорстокі люди, — ці дари не приносять радості, й православній церкві цей дар радості не приніс — навпаки. Гадаю, що природний процес начебто проростання взаємного інтересу й симпатії між українцями Сходу та Заходу, греко-католицького й православного обряду, що проіснував останні століття, було грубо порушено. Й Західна Україна, й греко-католики були грубо відторгнуті від інтересу й до Росії, й до Російської православної церкви цим неправедним даром і всім, що з ним було пов’язано. В цьому значенні, хоч як гірко дивитися на те, що сталося на початку 90-х років, слід погодитися з тим, що, взагалі, це була реакція на неправедні дії кінця 40-х — початку 50-х років. Є й глибша причина, тому що цього можна позбавитись, цього вже позбавляються, й, на мою думку, на глибинному рівні всі розуміють значення того, що сталося на початку 90- х років, і готові взаємно один одного вибачити, зрозуміти, щось виправити. Гірше інше: річ у тім, що й в Україні й у Росії конфесійний момент для багатьох означає паралель моменту національному. Бути греко-католиком — значить бути антиросійським для багатьох у Західній Україні, звичайно не для всіх. Бути православним — значить бути антикатоликом, для багатьох, на жаль. Звичайно, не для всіх православних — в Росії.
Тут Святійший Патріарх Алексій Другий намагається начебто не ділити православне суспільство, й тому займає досить жорстку позицію щодо приїзду Папи, який, безумовно, приїжджає не для того, щоб далі розділяти, а саме для того, щоб, можливо, деякі помилки, ексцеси початку 90-х років зціляти й виправити. Мені здається, що в цьому значенні якраз гра на руку наших православних націоналістів — це не зовсім правильна, хоча, може, десь і вимушена політика нашого Патріарха.
Джованні БЕНСІ: — А тепер ще раз Москва, Анатолій Андрійович. Ви не лише історик, а й журналіст. У 60-ті роки минулого століття ви були, гадаю, як перший радянський журналіст, кореспондентом на II Ватиканському соборі Католицької церкви. Якщо не помиляюся, ви були й декілька разів на аудієнції в Папи. Яке враження склалося у вас про «східну політику» Ватикану, особливо нинішнього понтифіка?
Анатолій КРАСИКОВ: — Починаючи з 60-х років, тобто з понтифікату Івана XXIII і аж до сьогодні, східна політика Ватикану переслідувала й продовжує переслідувати дві основні цілі. Перша — сприяння релігійній свободі, причому не лише для католиків, а й для всіх віруючих взагалі. По- друге — миротворство. Мені, дійсно, довелося, як журналісту, зустрічатися з трьома Папами Римськими — Іваном XXIII, Павлом VI і нинішнім Понтифіком Іваном Павлом II. Із цих зустрічей я виніс глибоке переконання, що наші дві церкви, які після II Ватиканського собору визнали себе церквами-сестрами, можуть і навіть покликані співпрацювати й розв’язувати всі проблеми, що дісталися нам від історії, в дусі християнської любові.
Андрій Борисович згадав про те, що ми маємо думати й про прощення та покаяння — адже католики зробили декілька важливих кроків назустріч нам, та й взагалі назустріч світу, в якому ми живемо. Вони покаялися за всі недобрі справи щодо інших, починаючи від хрестових походів, багать інквізиції, релігійних воєн, і зокрема за вороже ставлення до православних. І вони визнали, що унія як метод досягнення єдності західної та східної церков — вона була помилкою, нові греко-католицькі, або, як кажуть ще, уніатські церкви, не повинні більше створюватися, якщо ми хочемо справжньої єдності. Але водночас, звичайно, Ватикан не може відмовитися від підтримки тих греко-католицьких церков, що реально існують багато століть. Це мільйони віруючих, розпорошених по всьому світу. Вони зберегли свій грецький православний обряд, але створили самостійні церковні інституції й увійшли в церковну огорожу однієї наднаціональної церкви, тієї, яка визнає своїм керівником Папу Римського. І от серед них і українські греко-католики.
Джованні БЕНСІ: — Між греко-католиками й православними були конфлікти, зокрема й у Львівській єпархії. Кардинал Любомир Гузар в інтерв’ю московській «Независимой газете» сказав, що було насильство «і з одного, і з другого боку». Якою є ситуація тепер? І чи зможе Папа сприяти примиренню?
О. Петро ПАНЬКІВ: — Я вважаю, що, звичайно, це допоможе. Те, що було, — воно вже в минулому. Але з нашого боку насильства було не настільки багато, як з боку православних. Ми намагаємося їх зрозуміти й допомогти, щоб могли й одні, й другі молитися в одному храмі. У Львівської архієпархії нині хіба що один випадок, коли нас не пускають. В інших єпархіях, може, ще декілька випадків є. А так у більшості ми можемо молитися по черзі й славити Бога.
Джованні БЕНСІ: — Патріарх Алексій II днями сказав, що «ще кровоточать рани», завдані на початку 90-х років». Це зрозуміло. Але чи не здається вам, що діалог, зокрема й богословський, порівняння позицій, може привести до подолання багатьох непорозумінь і конфліктів? Які шанси є на це?
Андрій ЗУБОВ: — На мій погляд, починати або продовжувати, якщо хочете, наш діалог слід не на богословському рівні. Тому що на рівні богословському, що зараз переживають буквально одиниці людей, і серед католиків, і серед православних, які добре знаються на тонкощах догматики й, головне, цю догматику розчинюють своєю церковністю й своєю реальною літургійною практикою, своїм життям у Христі, — таких людей дуже мало. Й тому це для більшості начебто суто схоластична суперечка про поняття, яка завжди заводить у глухий кут. Мені здається — й тут напрочуд добре про це говорив свого часу отець Сергій Булгаков, — насправді ефективною є не суперечка про віру, а ефективний досвід реального релігійного літургійного життя пліч-о-пліч. Коли ми перебуваємо поряд, коли ми любимо й поважаємо іншого, коли ми в іншому, в сусідові-католикові, православному, греко-католикові бачимо християнина, який любить Бога й по-своєму, так склалася історія, служить Господові, й коли ми розуміємо, що й вони є членами того ж тіла Господнього, або, принаймні, сподіваємося на те, що вони ними є — ось у цей момент виникає така внутрішня єдність, яка дійсно загоює рани, які кровоточать.
І тут є ще один дуже важливий момент, про який ви згадали, Джованні, — це момент взаємного покаяння. Ось я гадаю, що старець Папа Іван Павло II — в ньому відкрилося це дивне джерело покаянного почуття, останнім часом він багато говорить про те, що він від імені церкви кається перед тими чи іншими народами, конфесіями — й за справи давно минулі. Мені здається, що це є виключним скарбом — ось такий підхід, і нам слід навчитися, почасти навчитися такому ж підходу — ми не завжди це вміємо. Ми вміємо каятися за себе, але розучилися каятися за ту інституцію, до якої ми належимо, скажімо за російський народ або Російську Православну церкву. А саме взаємне покаяння, а не викриття іншого, — це той шлях, мені здається, який разом із життям пліч- о-пліч у любові здатен розпочати той процес об’єднання, який завершиться плідним богословським діалогом.
Джованні БЕНСІ: — Анатолій Андрійович, кардинал Гузар, у згаданому інтерв’ю «Независимой газете», сказав: «Нашу церкву 1946-го ліквідували силоміць... Це був державний терор. У людей забрали храми, забрали священиків, забрали практично все». Сталін, щоправда, вчився в духовній семінарії, але на богослов’ї не дуже знався й не був прихильний до жодної релігії. Але чому саме греко-католики йому так заважали?
Анатолій КРАСИКОВ: — Для мене відповідь на це запитання є доволі простою. Католики, зокрема й греко-католики, виявилися саме тією релігійною групою, якщо можна так висловитися, яка вчинила найрішучіший опір прагненню встановити над ними тотальний контроль радянського режиму, який хотів змусити її, як і інших, служити власним політичним цілям... Я обізнаний з одним цікавим архівним документом — це записка Молотову голови Ради з релігійних культів при Радміні СРСР Полянського. Він написав, що «зусилля керованого ним відомства були спрямовані на вивчення питання про можливість утворити з вищого керівництва католиків і греко-католиків групу, яка могла б не лише декларативно заявити про своє співчуття Радянській владі й готовність співпрацювати з нею, а й розірвала б відносини з Ватиканом, ставши на шлях створення автокефальної католицької церкви в Радянському союзі». Спроби групи Полянського зазнали повної поразки. Тому в Львівській, Станіславській, Дрогобичівській, Тернопільській і Закарпатській областях було проведено ліквідацію греко-католицької уніатської церкви шляхом «возз’єднання» її з православною церквою.
Відлуння цієї акції й сьогодні проявляються в міжконфесійних відносинах, в церковному житті України.
