1. КІЛЬКА СЛІВ ПРО УНІВЕРСИТЕТ
Колумбійський університет входить у першу п’ятірку елітних університетів США. Заснований в 1754 році як приватний заклад, він очолюється Радою кураторів.
Головний навчальний комплекс (кампус) університету розкинувся на 15 гектарах у центрі Нью-Йорка з виходом на Бродвей. Кількість студентів — 5,5 тис., а аспірантів — 15 тис. Щоб здобути можливість навчатися, треба пройти суворий відбір.
Найавторитетнiшим серед гуманітарних структур Колумбії є Інститут Гарримана. Його заснував як Російський інститут у вересні 1946 року Аверел Гарриман, у 1943—1946 рр. — посол у Радянському Союзі. Метою цієї установи було поглиблене вивчення СРСР та підготовка фахівців, потрібних для обґрунтування політики США у Східній Європі. Гарриман, ім’я якого присвоєне інституту у 1992 році, повторював: «Я бажаю стимулювати і заохочувати ґрунтовні дослідження радянських справ. Базувати політику на незнанні та ілюзіях небезпечно, вона повинна ґрунтуватися на знанні і розумінні».
Перейменування Російського інституту виявилося не тільки визнанням заслуг його засновника і вдячності сім’ї Гарримана за багатомільйонний вклад у розбудову університету. Воно стало необхідним після зміни геополітичної ситуації. Якщо раніше все радянське американці ототожнювали з російським, то з 90 х рр. сталонеобхідним досліджувати півтора десятка країн, на які розпався СРСР. У центрі уваги опинилася й Україна, особливо тоді, коли до керівництва інститутом прийшов Марк фон Хаген. Визнанням заслуг цього ще зовсім не старого за віком вченого на ниві українознавства було обрання його президентом Міжнародної асоціації україністів (після останнього конгресу МАУ очолив академік НАН України Я. Яцків). З осені 2007 року фон Хаген став на чолі історичного факультету Аризонського університету, але українознавчі студії в Інституті Гарримана продовжують розвиватися.
2. КІЛЬКА СЛІВ ПРО НАУКОВУ КОНФЕРЕНЦІЮ
У 50-х рр. в багатьох країнах Заходу виникли науково-дослідні центри з вивчення радянської і східноєвропейської історії. В 1954 році такий центр був заснований і в Колумбійському університеті. У 90-х рр. це вже був потужний Інститут з вивчення Центральної і Східної Європи. Разом з Інститутом Гарримана він утворив у 1997 році Асоціацію з вивчення національностей. Її завданням стала організація в університеті щорічних конференцій, присвячених дослідженням в галузі політики, економіки, суспільного і культурного розвитку країн, які входили раніше в радянську імперію. Головна увага на конференціях приділяється сучасному стану посткомуністичних країн, але в їх роботі беруть участь й історики. Щоб зрозуміти закономірності виходу з глухого кута, в якому країни опинилися внаслідок силової реалізації комуністичної доктрини, треба вивчати їхнє недавнє минуле.
Цьогорічна конференція працювала в Інституті Гарримана впродовж 10—12 квітня. Робота її була поділена на 11 сесій тривалістю по дві години кожна. Час, відведений на виступи і дискусію, строго регламентувався, тому що сесії повинні були вкладатися у часову сітку. Кожна сесія не мала тематичної або регіональної визначеності. Уперше потрапивши на конференцію кілька років тому, я здивувався цій обставині, яка суперечила звичній практиці. Аж потім здогадався, в чому секрет. Виявляється, що конференції мають чітко визначену, хоч невидиму структуру. Впродовж кожної сесії в різних приміщеннях інституту одночасно працюють від 8 до 12 панелей, побудованих за тематичною або регіональною ознакою (іноді на них демонструється фільм або обговорюється книга). Так ось: панелі розміщені в межах сесій за певною хронологією, і кожний «вузький» фахівець має можливість взяти участь в обговоренні тем, які його особливо цікавлять. Йому не доводиться розриватися між двома одночасно працюючими панелями.
У цьогорічній конференції взяло участь 594 учасники. Доповіді завчасно пересилалися організаторам, останні доводили їх до відома інших учасників відповідної панелі. Тому учасники були готові до предметної дискусії, на яку відводилося не менше третини робочого часу.
Серед учасників переважала молодь. Кидалося у вічі, що вагома частка представників різних університетів і центрів західного світу належала, як можна встановити за прізвищами, до вихідців з посткомуністичних країн. Це — наочна ілюстрація «втечі мізків».
Як правило, витрати учасників конференцій компенсуються установами, в яких вони працюють. Однак НАН України здебільшого не має можливості посилати своїх співробітників на міжнародні конференції, і мої витрати були компенсовані Науковим товариством ім. Шевченка в Америці.
Сотні заслуханих і обговорених доповідей варті коштів, витрачених на організацію конференції такого масштабу. Ці доповіді відбивають широку палітру змін в посткомуністичному світі. Керівники країн «золотого мільярда» на чолі з США із занепокоєнням спостерігають за цими змінами. Вони вже давно зрозуміли, що не можна відгородитися від проблем посткомуністичних країн, а тому воліють розібратися в них (часом з більшим бажанням, ніж політична еліта цих країн). Як і раніше, є актуальним твердження А. Гарримана: політика повинна ґрунтуватися на знанні і розумінні.
3. УЧАСНИКИ ДИСКУСІЇ
Панель про Голодомор — одна iз 117. На інших, де довелось побувати, кількість присутніх ледь-ледь перевищувала чисельність доповідачів. Та у виділене для цієї панелі просторе приміщення набилося надто багато народу — тема зацікавила багатьох. Хтось з американців перед початком засідання розповів про знайдену в iнтернеті новину: голова Державного комітету архівів Ольга Гінзбург втратила посаду. Зал миттєво зреагував аплодисментами. Геростратова слава цієї представниці Компартії України в уряді сягнула протилежної половини планети.
Роботою панелі керував професор Генрі Хуттенбах — один з визначних американських дослідників Холокосту. З доповідями виступили, крім мене, Олег Воловина, Тарас Гунчак і Роман Сербин — професори українського походження з університетів Північної Америки. Схоже, що після Джеймса Мейса ніхто з корінних громадян США і Канади не став фахівцем з цієї проблематики.
В обговоренні взяла участь група канадських вчених з Торонто і Едмонтону — Володимир Ісаєв, Анна Процик, Роман Сенькусь, а також Лариса Онишкевич з НТШ (США), постійний представник України при ООН Юрій Сергєєв, його попередник на цій посаді, а нині викладач Колумбійського університету Валерій Кучинський та ін.
4. ЧОМУ ТІЛЬКИ ТЕПЕР?..
Історія України радянської доби в її неспотвореному вигляді давно вже повернулася до наших дітей. Незважаючи на заклики партії Петра Симоненка припинити «переписування» і «очорнення» радянського минулого, Міністерство освіти і науки не давало гриф підручникам старого зразка. Павло Полянський, який відповідав за програми і підручники для загальноосвітньої школи, позбувся своєї посади в період панування соціалістів в міністерстві, але повернувся в міністерство у вищому ранзі заступника міністра.
Та це — школа. А для тих, хто закінчив школу в радянські часи і нині перебуває під впливом російських телевізійних серіалів, не змінилося ніщо. Ми живемо в містах і ходимо вулицями, названими іменами тих, хто пролив потоки крові у порівняно недавньому минулому. Ми проходимо повз пам’ятники тим, хто знищував собі подібних, керуючись милосердним принципом інквізиторів — «без пролиття крові». Тільки що голодом, а не спаленням... Ми звикли згадувати про жертв репресій і голоду один раз на рік, віддаючи данину власній совісті, але не помічаючи, що минуле міцно тримає нас за горло.
Так було донедавна. І раптом — один за одним почали з’являтися укази Президента України, в яких фігурує історична проблематика. З’явився Український інститут національної пам’яті — як державний комітет з філіалами в обласних центрах. Українські дипломати стали використовувати перший-ліпший привід, щоб торкнутися у спілкуванні зі своїми колегами теми Голодомору 75-річної давнини. Й нібито у відповідь пішли заяви Президента Росії і постанови Державної думи по тих же історичних питаннях, але протилежного змісту.
Хіба Україна і Росія відкрили у спільному минулому новий фронт боротьби? Чому так? — питали у нас учасники конференції. Найбільш переконливо відповідав їм Ю. Сергєєв.
Насправді нема мови про боротьбу. Просто в Росії та Україні з різною швидкістю осмислюється історія створення комуністичного ладу в період між 1918 і 1938 роками. Різниця у швидкості має об’єктивну причину: Україна постраждала неспівставно більше, тому що бажала залишатися Україною.
Я питав у колег: якби раптом загинуло від голоду 3,5 млн. ваших співвітчизників, невже ви не побажали б дізнатися, чому виник такий голод? Заперечень не почув. Тільки нове запитання у відповідь: чому тепер так наполегливо українська влада висуває цю проблему перед міжнародною громадськістю? Тому, мабуть, що тільки тепер ця влада — українська, а не радянська або пострадянська. Ще треба подякувати найвищим функціонерам радянської влади за те, що вони «під завісу», через 55 років після голоду 1932—1933 рр. дозволили людям називати голод голодом. Та й то, насправді дякувати треба робочій групі Джеймса Мейса в комісії Конгресу США з розслідування голоду 1932— 1933 рр. в Україні. А також українській діаспорі в США, яка добилася створення такої комісії.
5. ЧОМУ ГЕНОЦИД?
Це запитання весь час стояло на першому плані? Лунали заперечення: це не геноцид, адже росіяни так само постраждали від голоду, і тому не можуть бути відповідальні за український Голодомор!
Таке заперечення звучить і в Росії, і в Україні. Воно переконливе для тих, хто ототожнює радянську владу з російською, а Радянський Союз — з Росією. Врешті решт, мало хто на Заході називав СРСР його офіційним іменем. Як ми бачили, Аверел Гарриман теж назвав свій інститут Російським, а не Радянським. Думаю, що українським і російським вченим ще довго доведеться працювати, щоб виокремити в нашому минулому радянське від російського і навпаки. Тільки таким способом ми доб’ємося того, щоб суспільство розуміло істинну природу Голодомору і багатьох інших явищ спільної історії. У комуністичному будівництві Кремль послуговувався національною політикою як ефективним засобом подолання опору багатонаціонального суспільства насадженню протиприродних виробничих відносин.
Сказане вище допомагає зрозуміти позицію наших опонентів, але не дає відповіді на їхні заперечення. Чи так само постраждали росіяни? Чи треба обтяжувати росіян відповідальністю за український Голодомор? Ці питання не пов’язані одне з одним, а тому відповідати на них треба окремо.
Передусім, зупинимося на національному зрізі статистики смертності. Дані про смертність у 1932— 1933 рр., у тому числі по регіонах і національностях, існують, але за ці роки вони неповні. На конференції в Інституті Гарримана про реконструкцію демографічної статистики доповідав Олег Воловина, але він мав у цій справі багатьох авторитетних попередників. Зокрема, професор Мельбурнського університету Стівен Віткрофт помістив свою статтю «Про демографічні свідчення трагедії радянського села в 1931—1933 рр.» в якості додатку до третього тому багатотомного збірника документів і матеріалів «Трагедия советской деревни» (М., 2001, стор. 866—887). Центр ваги статті припадає на її останні рядки: «По одной лишь Украине можно было бы говорить о 3—3,5 млн. дополнительных смертей, а по СССР в целом, видимо, о 6—7 млн.» Наведені цифри співпадають з розрахунками, які були опубліковані в Україні раніше.
2 квітня ц. р. Державна Дума прийняла постанову «Пам’яті жертв голоду 30 х років на території СРСР», весь пафос якої полягав у запереченні спроб української сторони визнати цю трагедію геноцидом. У постанові, однак, вказана розрахована Віткрофтом цифра прямих втрат від голоду — 7 млн. осіб. Вже це одне — колосальний прогрес порівняно з позицією, яку державна влада РФ займала раніше. Та якщо врахувати різке скорочення народжуваності в голодні роки, кількість втрат зросте щонайменше до 10 млн. Невже ТАКОЇ цифри не досить, щоб зайшла мова про геноцид — українців, казахів, росіян і всіх інших, хто опинявся в коліщатах машини державного терору? Автори думської постанови К. Затулін з його командою щось белькотіли про посуху. Але можна навести метеодані, що чудово збереглися, або покликати на допомогу самого Сталіна, який у 1933 році прямо заперечував розмови про посуху.
Російські політики і вчені самі мають визначитися, чи був штучний голод 1932—1933 рр. в РФ геноцидом. Це їхнє право. Наше право — оцінити трагедію українського народу в категоріях міжнародного законодавства. Тим більше, що уважніший погляд до цифри втрат від голоду приводить до висновку, що український Голодомор якісно відрізнявся від загальносоюзного голоду 1932—1933 рр.
У складі РФ знаходилися два регіони з потворними втратами від голоду, які істотно впливали на загальноросійську картину смертності — Кубань і Казахстан. Голод в Казахстані був викликаний примусовим осадженням кочовиків на землю і конфіскацією в м’ясозаготівлю переважної частини худоби. Тяжкі наслідки українського і кубанського голоду мали однакову причину: конфіскацію під виглядом хлібозаготівель всього наявного продовольства і блокаду цих двох українських за складом населення регіонів. Голод в інших регіонах Європейської частини СРСР призвів до істотно меншої (в 10—20 разів) смертності, тому що його причиною була або конфіскація хліба (у хлібовиробних регіонах), або припинення державного постачання продовольством (у хлібоспоживаючих регіонах).
Коли конфіскується тільки зерно, можна спекулювати на тому, що держава змушена була продавати хліб за кордон, щоб мати кошти для прискореної модернізації. Коли держава вилучала у вже голодуючій (внаслідок конфіскації зерна) місцевості всю їжу тривалого зберігання, блокувала ці регіони і вводила заборону на слово «голод», треба говорити про свідоме створення для населення умов, несумісних з його фізичним виживанням — геноцид. Цих простих і логічних умовиводів ніхто з наших опонентів в Інституті Гарримана заперечити не зміг.
Чи мали росіяни відношення до здійснюваної Сталіним терористичної політики? Такі твердження час від часу лунають у нас в Україні, щоб потім багатократно посилюватися в російських засобах масової інформації. Проте не слід звертати увагу на маргінальних політиків і вчених, які виконують їхні замовлення. Терор голодом здійснювався вузькою групою компартійно-радянського керівництва — Сталіним і його командою. Російський народ, так само як і всі інші народи тоталітарного Радянського Союзу, непричетний до терористичної політики Кремля, яка почалася в грудні 1917 р. розгромом партії кадетів і закінчилася у березні 1953 р. «справою лікарів».
Міжнародна наукова громадськість почала сприймати український Голодомор як реально існуюче явище, яке потрібно вивчати. Вже після повернення в Київ я одержав запрошення від Стефена Віткрофта взяти участь у компаративному вивченні різних форм і видів голодування в СРСР, КНР та інших країнах комуністичного блоку. Потрібно виявити, як використовувалася зброя голоду в процесі поневолення суспільства державою. Можна зробити тільки один висновок: страхітливу історію комунізму приховати від міжнародної науки не вдасться.
