За період незалежності України ми вилікувалися від багатьох ілюзій, проте захворіли на безліч нових. Старі ілюзії були наївнішими та нагадували підліткові комплекси. Сучасні ілюзії потребують дорожчих ліків та вправніших лікарів. Адже раніше сама стихія приводила нас до тверезості, а нині це під силу лише здоровому глуздові. У цій статті ми звернемося до євразійської інтеграції як однієї з терапевтичних методик для нашої ідентичності, національної ідеї, тощо.
Потрібно одразу зауважити, що «євразійська інтеграція» — поки що сполучення не надто природнє. Адже євразійство завжди натякало на геополітику Російської імперії. І вживати у цьому контексті сучасний термін «інтеграція» завжди виглядало орвелівською анаграмою з подвійним значенням. Що змінилося?
Змінився світ, а українці та росіяни все ж набагато розважливіші у своїх стосунках, ніж араби та ізраїльтяни чи різновіруючі ольстерці. Дивиною було б, якщо за десять із гаком років нічого не змінилося, тоді були б усі підстави підозрювати, що політична культура наших народів відстає від решти промислових суспільств на добрі півстоліття. Втім, повернемося до аналізу.
Отже, станом на 2002 рік Російська Федерація виглядає таким чином:
1. Останніми двома роками в Росії сталася стабілізація форми правління. Це — президентська республіка із нерівним розділом влад, що містить деякі елементи виконавчого авторитаризму, соціального популізму та компромісу із великими ринковими гравцями. За діючим президентом Путіним стоїть вельми різнобарвний електорат, партійна інфраструктура та групи впливу. У Росії немає чіткого поділу між лівими та правими — Путіна підтримала і частина комуністичного електорату (насправді — російських традиційних націоналістів), і державницька інтелігенція, і просто антикомуністи різних поглядів. Крім того, за ним — частина значних ділових людей, що їм забажалося, нарешті, певних сталих правил гри, а також — чи не всі кадрові силовики й верхівка найважливіших суб’єктів федерації. На тлі низки військових успіхів федеральних військ у Чечні, помірного економічного зростання, відсторонення найбільш одіозних тіньовиків від кремлівської політики, збільшення соціальної частини бюджету — довіра російських громадян до путінського курсу залишається надвисокою. Прямих історичних аналогів подібної ситуації немає, але наближеними можна вважати пероністську Аргентину та голістську Францію.
2. У Росії робляться амбітні спроби приведення законодавства суб’єктів федерації до спільного знаменника, адже одні регіони перетворилися на напівдержави, інші проводять етнонетерпиму політику, треті — на межі конфлікту, четверті — контролюються оргзлочинністю, п’яті спустошуються, шості — розбагатіли до рівня вищого за Центральну Європу. Подібна ситуація, поза раціональним виміром економічної доцільності — аж ніяк не сприяє створенню російської політичної нації, яка в усі часи і в усіх країнах була єдиною довготерміновою запорукою суверенітету, тим більше — федерального уряду. Поки що ці спроби не надто ефективні, найбільшим фіаско політики уніфікації (позаяк централізація, навіть за допомоги політичних представників — уже фактично неможлива) було подовження повноважень низки губернаторів, надання їм зайвого шансу на переобрання. У будь-якому разі Російська Федерація поступово формалізується як конгломерат етнічно та законодавчо різних автономій. У постмодерні — це дещо нове, може навіть — і перспективне.
3. Російська економіка продовжує зростати, проте структурні тенденції не надто втішні. У російському експорті домінує сировина, утворилася низка російських трансрегіональних монополістів. Останні — єдині у російському підприємницькому співтоваристві, що можуть дозволити собі різнопрофільність. Інформаційний та інші постіндустріальні різновиди бізнесу розвиваються лише у Москві та опосередковано — у низці великих міст. Транснаціонали із непрозорою структурою власності продовжують лобіювати сумнівне економічне законодавство, цілеспрямовані кроки уряду назустріч вступові до СОТ можуть виявитися проблематичними для російського середнього та малого бізнесу. Проте продовження росту означає стабільність. Дилема полягає вже не у подоланні депресії, а у диверсифікації експорту, захисті малого та середнього бізнесу, регіональному вирівнювальному розвиткові, тощо. Росія залишається промисловою країною із ринковим господарством та неабиякою інвестиційною привабливістю.
4. Зближення між Росією та США внаслідок тогорічних вересневих подій, утворення ради Росія — НАТО, еволюція «Сімки» у «Вісімку», пожорсткішання російської позиції у каспійському питанні — повернули Росії статус крупного зовнішньополітичного гравця. У сучасному світі відбувається рецидив синдрому великих держав — напевно, це перехідний період перед фінальним роз’їздом по блоках. Але Росія «застовпила» вже собі місце серед ініціаторів блокування, таких як: США, Німеччина/Франція, Бразилія/Чилі, Японія/Китай, ПАР, тощо.
5. Казахстано-російська ініціатива ЄАЕС передусім спрямована (з точки зору російських національних інтересів) на забезпечення лібералізації торгівлі та реставрації промислових циклів. ЄАЕС розвивається переважно за моделлю ЄС та до недавнього мало форму Митного союзу.
Станом на 2002 рік Україна виглядає так:
1. Форма правління проходить останню фазу перехідного періоду, існує нетривкий консенсус між дещо аморфною та «відкритою» парламентською більшістю державницької орієнтації та Адміністрацією Президента. Розвивається тенденція зміцнення парламентаризму, наразі фінальний дизайн уявляється подібним до французського чи польського. У будь-якому разі результати виборів ліквідували можливості радикальних пертурбацій на користь різнофлангових екстремістів. Перемогу розділили між собою конгломерати праводержавників та праволібералів. Комуністи та позасистемні популісти наразі втратили будь-яку визначальну роль у законодавчому органі. Поки що не можна казати про консолідацію суспільства, хоча ембріональна структуризація партійного спектру та очевидні невдачі різних груп впливу налаштувати Україну на шлях посилення авторитарних тенденцій — самі по собі досить втішні.
2. Адміністративний поділ України рухається від наджорстокої унії із єдиним винятком (такий дизайн у свій час допоміг попередити конфлікт) — до утворення низки міст «порто-франко» (республіканського підпорядкування). Хоча наразі спостерігається певний відкат, але харківські та львівські тенденції досить красномовні. Справді, непромислові або соціально-конфліктні регіони гальмують розвиток власних столиць. Україна — природньо регіоналізована країна, саме тому наша ситуація відмінна від третього світу, де колоніальні порти перетворилися на центри експлуатації решти території.
3. Економічне зростання в Україні продовжується, і тепер його відсоток уже не надто важливий. Структура експорту теж не надто втішна, адже капітал, технологія та кінцевий продукт складають маргінальну частку останнього. На фоні несправедливої соціальної політики (себто зростання прибутків бюджету непомітне у видатковій частині) прогресія добробуту розподілена надто нерівно, аби сам її факт став запорукою довіри до уряду. Хоча, вочевидь, рівень життя поліпшується в цілому і Україну можна вважати, нехай навіть із певними пересторогами, перспективною промисловою країною із ринковою економікою.
4. Віддавши свій ядерний арсенал та втопивши у депресивному цинізмі усі можливі варіанти прогресивної державницької програми, Україна у попередні роки добряче занапастила свої шанси дістати статус гравця на світовій арені. Зрозуміло, що збереження ядерного арсеналу потребувало б чималих коштів, а інтеграціонізм на перший погляд завжди привабливіший тепер за націоналізм чи ізоляціонізм. Проте об’єкт інтеграції — не «гравець». Формальних успіхів української дипломатії — безліч, так само як і у тому факті, що Україна ні з ким не воює. Але — нічого позитивного не може бути у намаганні запроторити територіально, демографічно, та й, врешті- решт, економічно велику державу до прокрустового ліжка політики, що її проводять малі країни. Або — до рамок держави без претензій на світополітичні успіхи, як-то: Канада, скандинавські країни, тощо. Наразі на Україну не звертають уваги — лише іноді, ситуативно, епізодично, коли треба випхати українського підприємця з чийогось ринку чи знайти цапа для биття у справі чергового фіаско витратної міжнародної програми. Українська зовнішня політика продовжує шкутильгати на трьох ногах: Європа, Росія та ще молодий власний національний інтерес. На жаль, об’єктність України стає все виразнішою — завдяки відсутності політичної волі заради чогось важливішого аніж нетривалої фронди супроти одного із «векторів».
5. Інтеграційні ініціативи України досі домінувалися двома протилежними тенденціями: намаганням хоча б чимось довести статус регіонального лідера (дефініція-сурогат для потенційної великої держави, що все ніяк не може нею стати) та прагненням приєднатися до клубу «здорових та багатих» (бажано, без особливого напруження). Проявом першої тенденції є утворення та жевріння ГУ(У)АМ. Прикладом другої — клішовий європейський вектор.
Але недавно на обрії з’явилося ЄАЕС зі своїм новим євразійством, що припиняє бути суто і власне російським. Одразу перелічимо контраргументи стосовно приєднання України до цієї організації, аби потім не ускладнювати дискусію:
— ЄАЕС є інструментом поневолення колишніх братерських республік російськими націоналістами;
— до ЄАЕС входять країни, серед яких жодну не можна вважати демократією;
— до ЄАЕС належать переважно сировинні країни;
— західні партнери України заперечуватимуть нашому членству в ЄАЕС;
— ЄАЕС загальмує так само, як і СНД.
А тепер перейдемо до аргументів на користь повноправного членства України:
— російські імперіалісти під маскою звичайних великих компаній: сплачують величезні податки, випускають перший гідний український джип, створюють нові робочі місця та відновлюють підприємства. З ними не менше скандалів, аніж із їхніми західними колегами, проте вони не чекають на зниження урядом податків до одного відсотка і не ховають у кишені флакончик із ароматизатором. Та суть не у них. Що заважає українському урядові сприяти створенню українських транснаціоналів, які б скуповували та розвивали, наприклад — агрокомплекс Кубані чи воронезьке літакобудування? Лише підкилимні амбіції та штучні кордони;
— під час створення ЄС більшість його членів пережила дещо гірше за комунізм. У Франції — одного з двигунів інтеграції, державництво часто переростало у неприховану тиранію, а Італією мандрували «червоні», «чорні» та «сірі» бригади, ледь не кожного дня десь щось вибухало. Та суть не в тому. Для міжурядової організації із нерівноправним представництвом, як ЄС чи ЄАЕС, крім того, такої, що починає із торгівлі, тип правління у країні-члені не грає принципового значення, якщо ця країна згодна грати за домовленими правилами. Домовленості перетворюються на стандарти у процесі розширення поза первинним простором. Уявляєте процес асоціації Монголії із ЄАЕС років через двадцять: ті ж десятки томів угод, як нині у випадку ЄС. Крім того, регіональна інтеграція підштовхує внутрішню лібералізацію (якщо відчувається внутрішня потреба). Не треба забувати, що на рівні прийнятті рішень у ЄС демократія відсутня, адже члени комісії є призначенцями урядів-членів. На першій стадії інтеграції важливий лише спільний ринок — евфемізм для регіонального протекціонізму;
— справді, країни-члени ЄАЕС менш індустріалізовані та на порядок бідніші за членів ЄС. Проте тут грають два аргументи: по-перше, чим були суб’єкти ЄС півстоліття тому? А по-друге, глибокий внутрішній розрив у добробуті між Північним Заходом та Півднем ЄС не приховаєш жодними програмами регіонального розвитку. Так само і у ЄАЕС — порівняйте Росію та Білорусь до значної частини Казахстану, Киргизстану та Таджикистану. А у НАФТІ — здавалося би, до чого тут Мексика? Але суть знову не у тому. По-перше, ніхто не відмовляє євроатлантичному конгломератові у середньотерміновому збереженні лідерства на ринках капіталу, хай-теку, академбізнесу та низці інших. А по-друге — «зграєю» легше відповідати на сучасні виклики СОТ, демпінг, масштабні спекуляції, тощо. Ще рік тому українці зневажали євро…У ЄАЕС Україна змогла б вправно грати роль Англії у ЄС (вона і фунт зберегла, і більший союзник для США, ніж для НАТО). Не заважатиме, напевно, і наш натовський вектор — адже жодних спільних погоджень у цьому аспекті немає: Киргизія є членом СОТ, Росія — партнером НАТО, Білорусь — відомо якої орієнтації і т.ін.;
— ЄАЕС не схожа ні на СНД, ні на МПА, ні не на ОДКБ. Рівноправне представництво знищило чи не всі відомі ініціативи міжнародного співробітництва. ЄАЕС сповідує інший принцип: у Росії 40 голосів і так далі. Ця організація не має на меті створення єдиної держави, вона водночас широка та прагматична, має більш-менш плідне історичне підгрунтя у якості Митного союзу та жодних військових амбіцій. Скільки голосів матиме Україна у разі членства? Аж ніяк не менше за тридцять. То де ж ця нова імперія, дискримінація, відставання?
Українські суспільно-політичні та економічні проблеми, перспективи та надії тотожні чи подібні до тих, що ними живуть члени ЄАЕС. ЄАЕС — це альтернатива «сірій зоні», до якої коректно насправді записувати не тільки Україну, Болгарію та Румунію, але й усі інші країни (євроасоціати) та країни-симпатики ЄС. Жодна з них — не член ЄС. Або, можливо, швидко стануть ними — щоправда, «різношвидкісно»… Жодна з них — не гравець на світовій арені.
Не забуваймо також про мапу Європи на новій європейській валюті: Богдан Осадчук дотепно вказав на її східний кордон — Україна є лише частиною у Європі. Перефразовуючі відомий вислів: краще бути серцем Євразії, ніж спиною Європи. Тож куди?
6. Замість постскриптуму. Свідомі люди не хочуть жити на футбольному майданчику. І втомилися несамовито-боязко аплодувати кожного разу, коли атлантистам Бжезинського таланить закотити м’яча до воріт євразійців Дугіна і навпаки. Можливо, потрібне українське євразійство?
