КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ЯК УМОВА ВИЖИВАННЯ
Умови глобальної конкуренції вимагають від усіх країн, що є реальними учасниками міжнародного політичного процесу або претендують на таку участь, відповідності певним якісним критеріям. Невідповідність ним, або низький рівень опірності зовнішнім і внутрішнім викликам, автоматично перетворює країну на безправний об’єкт дії з боку інших суб’єктів впливу.
Україна історично розвивалася за моделями, зорієнтованими на низьку зовнішньополітичну суб’єктність, що перетворювало її на апріорі неконкурентоздатне або малоконкурентоздатне в порівнянні з сусідами політичне утворення. Нинішня Україна — держава з «керованим» суверенітетом, маніпулювати яким намагаються найрізноманітніші «зовнішні менеджери» за допомогою достатньо нехитрих технологій.
У часи, коли Україна була частиною СРСР, проблема власне української суб’єктності, конкурентоспроможності та суверенітету не поставала, оскільки парадигма українського існування моделювалася в загальносоюзних рамках — у значно крупніших масштабах і з опорою на колосальні ресурси; цілісність УРСР гарантувалася всією радянською військовою потужністю, зокрема ядерним потенціалом.
В умовах незалежності конкурентоспроможність України виявилась значно нижчою, ніж передбачалося у 1991 році, причому це проявилося не лише в глобальному чи континентальному масштабі, але і в масштабі регіональному: вона могла б стати лідером одразу в декількох великих регіонах — Причорноморському, Північнокавказькому, Придунайському, Чорноморсько-Балтійському, Карпатському, Балканському — але не стала. На цей момент Україна не здатна відповідати на більшість міжнародних і внутрішніх викликів. Відсутність ядерної зброї, застарілі технології в промисловості, проблеми з реприватизацією та управлінням великих промислових об’єктів, розкол суспільства за безліччю чинників, знищення системи освіти й науки, розвал сільського господарства та маніпуляції із землями сільськогосподарського призначення, неефективна система соціального забезпечення, відроджена корупція, буксуючий неефективний державний механізм, падіння культурного рівня населення, виродження духовних і етичних цінностей, соціальна апатія, розчарування в помаранчевій революції тощо — все це підводить Україну до межі системної кризи, а в перспективі кількох десятиліть напряму загрожує існуванню українського народу й держави.
Якийсь час Україна може проіснувати на основі неформального геополітичного рівноважного консенсусу, що склався між Росією, ЄС, США, Туреччиною, блоком НАТО і деякими дрібнішими гравцями в регіоні. Проте подібне становище, по-перше, не передбачає будь-якої суб’єктності — Україна не матиме жодної можливості самостійно приймати політично значущі рішення, по-друге, воно триватиме рівно стільки, скільки проіснує консенсус між гарантами стабільності цього макрорегіону.
Без підвищення свого реального, формального і символічного статусу на міжнародній арені Україні уготована доля «здобичі», що дістається то одному, то іншому «хижаку». Конкурентоспроможність, двома провідними критеріями якої, за Майклом Портером, є кількість та якість наявних ресурсів (людських, природних, інфраструктурних, технологічних, інформаційних та культурних), а також ефективність уряду, що ними розпоряджається, означає виживання країни і народу — не більш того. Неконкурентоспроможність означає смерть. Залежно від обставин — миттєву або довгу і болісну.
Президентські вибори 2004 року і подальша зміна еліт відкривають перед Україною широкі можливості, пов’язані з вибором шляхів і довгострокових стратегій перспективного розвитку. Україна після десятиліття президентства Леоніда Кучми опинилася в точці біфуркації, точці вибору — цей період триватиме недовго, не більш десяти років.
Поза сумнівом, країні потрібні нові люди, нові ідеї, нові парадигми розвитку. Проте найближчий період, який приблизно збігається з терміном перебування на посаді нового Президента, може стати не стільки вибором нового шляху, скільки підготовкою до такого вибору та живильним середовищем для нього. Самоусвідомлення, самовизначення, побудова власної ідентичності, вибір пріоритетів і стратегій розвитку, моделювання своєї стосовно глобальних викликів доби, очевидно, проходитимуть в два етапи, кожен із яких триватиме приблизно п’ять років: спочатку — кадрова ротація на основі елітної «матриці», змодельованої новим Президентом та його найближчим оточенням, потім — визначення Україною свого місця в цивілізаційному, геополітичному і геоекономічному світовому просторі.
Зрозуміло, що біфуркація- 2005 — це вибір аж ніяк не між «затишним цивілізованим європейським домом» і «євразійською варварською деспотією». Насправді мова про абсолютно інші речі — про власне місце в міжнародній політиці, про конструювання своєї ідентичності, про вибір тих чи інших смислів державного розвитку як пріоритетних.
Дозволимо собі припустити, що ця біфуркація на першому етапі, в найближчі роки, ніяк не чіпає ані «остаточного» цивілізаційного вибору розколеної України, ані української геополітичної «багатовекторності» (а точніше — безвекторності). Подібна невизначеність з ключових питань, що різко знижує конкурентоспроможність країни, корениться перш за все в українській «мінімалістській» політичній культурі. Тому логічно, щоб головних змін зазнали спочатку причинні чинники, а вже потім наслідки: в першу чергу повинно йтися про формування нової еліти з установками «максималізму», що має нову систему цінностей, пріоритетів і стереотипів поведінки. Тільки після цього можна всерйоз говорити про здійснення власного відповідального цивілізаційного і геополітичного вибору. Поки ж такий вибір за Україну намагаються робити Росія і Захід (США, ЄС, НАТО, Німеччина, Польща).
У цей період Україна повинна, образно кажучи, зосередитись, а український Президент та його найближчі соратники — виступити гарантами реалізації креативного, творчого потенціалу української нації та її кращих представників. Гарантами того, що усі таланти, на які такий багатий народ, не зникнуть у небутті або не «перетечуть» в інші країни та національні культури, а зможуть реалізуватися саме в Україні та в українській культурі.
АКТУАЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ДО НОВОГО ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ
Поза сумнівом, Президент, прем’єр-міністр та низка інших «отців вітчизни», на яких утримується політичний режим, хоча б в силу своїх повноважень повинні порушити та найти відповіді на такі актуальні питання, пов’язані з нагальними потребами соціального й політичного життя України:
Як у сучасних умовах повинні співвідноситися з реальністю ідеали «правової держави» та «громадянського суспільства»?
Як зробити державу ефективною і конкурентоспроможною?
Як подолати корупцію, перемогти регіональний саботаж і мотивувати урядовців до діяльності на «загальне благо»?
Як вигнати нових олігархів з нової влади і «вписати» їхній бізнес у систему загальнонаціональних інтересів?
Які оптимальні механізми елітної мобілізації — де державному апарату взяти нових людей, здатних на якісний прорив?
Як відновити керованість державою і зробити ефективнішою систему ухвалення і виконання державних рішень?
Яка оптимальна форма державного правління та державного устрою на цей історичний період? Що повинні принести політична та адміністративна реформи?
Як налагодити систему відносин за віссю «центр — регіони»?
Як викоренити бідність та збільшити добробут населення?
Що треба зробити, щоб люди відчували себе гідно?
Як збільшити зростання ВВП і підвищити ефективність економіки?
Як залучити іноземні інвестиції і не налякати реальних та потенційних інвесторів?
Як відродити машинобудування та інші галузі важкої індустрії?
Як зберегти наукомістке виробництво і ВПК?
Як розбудити в людях ділову ініціативу та мотивації до якісної праці?
Як створити фондовий ринок, стабільну валюту та ефективну банківську систему?
Як підтримати розвиток культури? Як зробити людей більш освіченими?
Як забезпечити свободу слова, свободу інформації та інші цивільні свободи?
Як зробити армію боєздатною?
Як мінімізувати втрати від вписування в глобальну економіку?
Як будувати відносини з іншими державами і блоками держав, перш за все з Росією, США, ЄС, НАТО, СНД?
Проте подібним емпірично-технологічним рівнем проблематика влади аж ніяк не повинна вичерпуватися. Вищому керівництву, і особливо Президенту, повинні бути відкриті вищі плани буття і метаісторичні істини, що мають безпосереднє відношення до їхньої країни.
Безсумнівно, успадкований від режиму Кучми формат української влади є занепадним, і без його «переформатування» не обійтися. Подібне «переформатування» можливе лише за збігу ряду обставин, головна серед яких — особи Президента, прем’єр- міністра, віце-прем’єрів, голови Верховної Ради та низки інших ведучих політиків, оскільки в матрицю нової моделі влади автоматично закладатимуться саме їхні ціннісні пріоритети та стереотипи їхньої політичної поведінки.
Заради розвитку країни та підвищення рівня її конкурентоспроможності новий політичний режим змушений «запустити» кілька принципово важливих політичних модернізаційно-мобілізаційних процесів та піти на низку відповідальних, радикальних і, можливо, болісних для української еліти, народу і держави політичних кроків.
Перший радикальний процес: розділення влади і власності, деолігархізація політики, вигнання олігархів із влади, реприватизація, заснована на законі та уяві про справедливість.
Другий радикальний процес: елітна ротація, формування нової еліти з «максималістськими» настановами, з домінуванням надособистісних цінностей і нонконформістських стереотипів поведінки.
Третій радикальний процес: корекція української політичної культури, «переформатування» національної політичної свідомості в напрямку відродження державницьких цінностей та «максималізації» українського політичного дискурсу.
ДЕПРИВАТИЗАЦІЯ ДЕРЖАВИ
З погляду метафізики влади світова історія розвивається як тотальний процес — як катастрофа, всеосяжна деградація, виродження і занепад духу, а логіка лінійного прогресу розглядається лише як фікція профанічної позитивістської свідомості. Держави, керовані кастою жерців на основі духовних абсолютів, змінюються мілітарними державами, в яких головне — сила, воля, доблесть правлячого прошарку. Їм на зміну приходять держави, керовані на основі інтересів — перш за все матеріально-фінансових. Олігархи, чиє панування ґрунтується на дифузії, взаємопроникненні влади та власності, деформують державу будь-якого типу і в будь-яку історичну епоху. За Платоном, олігархія грунтується на майновому цензі: при владі багаті, а бідні не беруть участі в правлінні («Держава», 550d), такого роду державний лад тримається застосуванням озброєної сили, встановлюється ж він шляхом залякування (551b). Об’єктивно олігархи є «агентами» апостасії і глобальної деградації.
В олігократичній системі цінностей «щільні» матерії — власність і гроші — мають щонайвищий онтологічний статус. Влада сама по собі не самоцінна, а похідна від матеріальних інтересів, оскільки її можна «конвертувати» в гроші. Олігархи, навіть якщо це симпатичні, освічені і порядні люди, знищують «політичне» як особливий смисловий концепт, влада і політика втрачають самоцінне значення — зі сфери реалізації вольових задач вони перетворюються на інструмент економічної боротьби, на знаряддя переділу власності.
Проте боротьба з олігархами і олігархіями може спричинити, як мінімум, дві загрози: по-перше, вигнавши власних олігархів, держава ризикує опинитися наодинці з транснаціональними корпораціями — значно могутнішою силою, на яку у неї практично немає способів впливу — як це трапилося з Польщею, Угорщиною і Чехією. По-друге, борці з олігархами нерідко самі прагнуть заволодіти відібраними активами і ризикують таким чином перетворитися на олігархів нової формації — як це відбувається в Росії зі спільнотою так званих «пітерських чекістів». В Україні є і своя специфічна третя небезпека: оскільки високий ступінь «зрощення» держави і олігархічних структур, ліквідація останніх може призвести до анархії і дестабілізації державного існування.
Оптимальна стратегія взаємин держави з олігархами — це позбавлення найвищих органів державної влади (насамперед законодавчої та виконавчої), а також системоутворюючих інфраструктур, політичної еліти та ЗМІ залежності з боку олігархічних угруповань, їхніх «агентів», ставлеників і лобістів, спроба «перейняти» олігархічні корпорації державними та національними інтересами.
Проте на цей час в пострадянських країнах боротьба з олігархатом ускладнюється тією обставиною, що він отримав могутню додаткову підпору у вигляді міжнародних глобальних структур (у Росії це проявилося, наприклад, під час антиолігархічної кампанії проти «ЮКОСу») і готовий виступити консолідованим фронтом проти «національних» держав. Глобальна економіка ігнорує державні кордони, нерідко навіть намагається їх знищити. Тому держава опиняється в украй складній ситуації: з одного боку, вона нібито не повинна втручатися в бізнес-процес (як правило, таке втручання не буває ефективним і лише шкодить економіці), але з іншого — заради самозбереження повинна контролювати механізми зв’язків національного бізнесу з міжнародним капіталом та транснаціональними корпораціями. Інакше значна частка ресурсів з національної економіки перетікає в економіку глобальну (що, власне, і відбувається на всьому пострадянському просторі впродовж останнього десятиліття).
Логіка існування здорового державного організму підказує, що олігархи та олігархії — це серйозна небезпека для держави, і найефективнішою формою боротьби з нею є не знищення олігархів — фізичне або соціальне (як класу), а перетворення їх на конкурентний бізнес, позбавлення політичного та інформаційного впливу.
Поза сумнівом, основа будь-якої економіки — це саме великий бізнес. Але великий бізнес і олігархи являють собою два якісно різних явища: олігархічне багатство засноване на перерозподілі власності політичними та адміністративними методами, а не на чисто економічному успіху. В національних інтересах зробити так, щоб олігархи перетворилися на крупних бізнесменів і відчували пріоритетність держави й державних інтересів. Тому актуальним є питання про вигнання олігархів із влади, але не з бізнесу. Для цього необхідна і політична воля вищого керівництва, і надійність близького до глави держави елітного «силового» прошарку (мова про взаєморозуміння з керівництвом та середньою ланкою правоохоронних органів), і наявність в державному апараті носіїв державницької ідеології — тих, кому «за державу образливо». Зрозуміло, що у держави на цей момент слабкі ресурси, і вона не може виступати як повноцінний суб’єкт антиолігархічної боротьби. Проте саме загострене почуття державності й антиолігархічні настанови мусять стати основою нової елітної матриці, відповідно до якої новий політичний режим повинен здійснювати елітну ротацію.
Олігархи — це ті, хто приватизував державу. Тому й головне політичне завдання нового Президента — відродження «політичного» як особливого смислового дискурсу і «деприватизація» держави.
Питання про деолігархізацію — це, фактично, питання про розділення соціальних функцій різних каст, прошарків і класів. У середньовіччі було актуальним питання про розділення світської (державної) і духовної (церковної) влади, яке в різних країнах і культурах розв’язувалося по-різному. Оптимальна форма розділення, співіснування і взаємодії цих властей у Візантії одержала назву «симфонії» — це такий симбіоз, при якому церква і держава не зливаються і не домінують одне над одним, але захищають одне одного, розподіляють сфери своєї компетенції оптимальним чином. Не виключено, в сучасному світі може скластися якась нова «симфонія» — між політичною та економічною сферами, між державою та бізнесом.
НОВА ЕЛІТА: «МАКСИМАЛІСТИ» В СИСТЕМІ ЕЛІТНИХ РОТАЦІЙ
Будь-які системні перетворення в Україні, і насамперед — якісна зміна державної влади, можливі лише у разі ретельної і концептуальної елітної ротації — приходу у владу «контреліти» — нових людей з набором якостей, необхідних для вирішення державних завдань цього історичного періоду. Людей, які були б гідні та здатні керувати державою.
Сучасна Україна потребує еліти, яка, крім традиційних позитивних якостей (освіченість, професіоналізм, особиста чесність, відданість «спільній справі» і т.п.), була б ще досить динамічною, творчою, амбітною, пасіонарною, непровінційною за духом, максималістською, орієнтованою перш за все на надособистісні цінності та високі духовні ідеали, бажано — з непозитивістським світоглядом. Державна служба з різновиду «кормління» повинна стати формою служіння, влада повинна сприйматися не як привілей, а як місія.
Гарантом правильної «надбудови» механізму елітного рекрутування може бути глава держави та вищий синкліт урядових чиновників. В українських умовах відбір еліти ускладнений, як правило, механізмом «негативної селекції», який обмежує вертикальну мобільність. Це коли всі привабливі посади «зарезервовані» людьми з низьким рівнем конкурентоспроможності — переважно заздрісними посередностями, чий головний ресурс — певні особисті якості (підлість, боягузтво, лінь, низький рівень пасіонарності, уміння «бути своїм» в співтоваристві «потрібних» людей) або ексклюзивні відносини з фігурами, що приймають ключові управлінські рішення.
Якщо виходити із закономірностей елітної ротації, описаних Гаетано Моска і Вільфредо Парето, то на зміну стагнаційній еліті доби Леоніда Кучми новий Президент повинен був би привести нову еліту, здатну повноцінно здійснювати функції влади і управління. Хоча б на першому етапі елітного рекрутування провідним принципом цього відбору повинен бути не економічний статус і навіть не заслуги перед Президентом, народом і державою, а природні, «якісні» властивості особи (розум, воля, інтелектуальні здібності, тип духовної організації).
Головним змістом елітної ротації в Україні повинне стати не перекроювання простору влади, не переділ інтересів між різними олігархічними кланами й елітними угрупованнями, а забезпечення стратегічних пріоритетів розвитку країни і народу. Об’єктивно існує попит на еліту з новим набором елітних якостей, з новими стереотипами політичного мислення і політичної поведінки, з оновленим набором цінностей. Такі люди «вибраковувалися» пізньорадянським і пострадянським механізмами елітного відбору. Президенту Ющенку необхідно утворити новий механізм елітної ротації. Поки що ющенківська «кадрова революція» схожа на політичну лотерею та броунівський рух одночасно.
«ХТО З НАМИ?» ЗАМІСТЬ «ІЗ КИМ МИ?»
Основна проблема України, основна причина українських зовнішньополітичних невдач полягає в несуб’єктній політичній культурі. Українська політична еліта звикла задаватися питанням «З ким ми?», але її майже не цікавить питання «А хто з нами?».
Українська політична культура сформувалася як «мінімалістська» — тому є безліч історичних пояснень. Наприклад, відсутність досвіду «симфонії» світської та духовної влади в середньовіччя (коли на чолі православної країни стояли неправославні світські правителі, що вело до відчуття себе не «центром світу», а провінцією, «лімітрофом», «хатою скраю»). А ще відсутність власної національної державності в XVIII—XIX століттях, вплив могутнього суб’єктного «фактору Москви», стосовно якого Україна змушена відчувати себе «південно-західною провінцією» — об’єктом управління.
Біфуркація, зміна або істотний зсув шляху національно-державного розвитку може відкрити перед країною унікальний шанс, пов’язаний із зміною модусу політичного існування, національного типажу, стереотипів політичної поведінки та політичної культури, із встановленням нових архетипів влади.
Українське політичне мислення через особливості своєї історичної генези антидержавницьке — держава в ньому не має статусу сотереологічної цінності. Інакше кажучи, держава у системі української культури не розглядається ані як «ідеальна спільність», що могла б гарантувати порятунок в «майбутньому житті» (у Вічності), ані як соціальна реальність, що перегороджує шлях абсолютному злу в «цьому», земному, житті. Тому в такої держави немає ані «проекту», ані «місії» — вона сприймається неполітично: як корпорація, як «фабрика», а глава держави — як «топ- менеджер».
Упродовж сторіч в українській політичній культурі держава як така сприймалася як безперечне «зовнішнє зло», на противагу якому десь там, далеко, «за порогами», є якась ідеальна соціальна організація, заснована на внутрішній, «сокровенній» козацькій «правді» — Свята Русь, Запорозька Січ і т.д. Тому, до речі, в Україні гасло «За державу образливо» працює відчутно гірше, ніж у Росії.
Абсолютно інакше влаштована російська політична культура. Вона заснована на максималістських інтенціях: держава — це не просто апарат панування якої-небудь соціальної групи і придушення інших, це не просто захисник від зовнішньої агресії, не просто інструмент самозбереження нації. Але борець проти «апостасії», «остання фортеця» в боротьбі зі «світовим злом». Така ідентичність спочатку припускала орієнтацію на месіанський — вселенський, універсальний масштаб політичної дії, а не тільки на свій рідний «хутір».
В українській політичній культурі слабко проявлена й есхатологічна орієнтація — це коли головне питання, що стоїть перед народом і державою, приблизно таке: а що в Кінці? Заради якої високої мети всі жертви історичних перипетій? Країна з актуалізованою есхатологічною проблематикою орієнтується на абсолютні історичні смисли та надлюдські ідеали, а існуюча в подібному контексті політична культура наділяє народ і державу підвищеною живучістю і опірністю як зовнішнім, так і внутрішнім викликам, їх рівень конкурентоспроможності значно вищий.
Після мученицької кончини останнього православного імператора Миколи II місце це залишається незайнятим, і не факт, що в сучасних соціальних реаліях його «місцеблюстителем» автоматично стає президент Російської Федерації. Українська державницька традиція не обтяжена такою кількістю сталих форм і стереотипів, як народи з тривалішою і стабільнішою історією, тому вона, з одного боку, відчуває певний недолік державних традицій і етатистського мислення, але з іншого — більш пластична і відкрита для креативних рішень.
У нового Президента України є «карт-бланш»: у багатьох принципово важливих політичних питаннях він не пов’язаний жодними зобов’язаннями ні перед ким і відповідальний, за великим рахунком, лише перед Історією. Це торкається насамперед механізмів елітної ротації та принципів відбору нової еліти, питань ідеології, стратегії, «проекту держави» та провідних принципів української політичної культури.
ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ПИТАННЯ, ЯКІ НОВИЙ РЕЖИМ ПОВИНЕН ПОРУШИТИ ПЕРЕД СУСПІЛЬСТВОМ, ЕЛІТОЮ ТА САМИМ СОБОЮ
Повноцінне існування України, як і будь-якої іншої країни, можливе лише у разі, коли реальний соціально-політичний розвиток узгоджується з існуючою на рівні високих планів буття метаісторичною призначеністю того чи іншого народу, з трансцендентним мотивуванням значення його існування. Тому, разом з питаннями політичного, економічного, соціального і культурного характеру, на які Президент та його соратники повинні давати відповіді у своїй повсякденній діяльності, існують також питання більш складного, екзистенційного характеру, з відповідями на які й пов’язаний остаточний вибір шляху історичного розвитку.
Зрозуміло, що для України Ющенка ці питання представляють, скоріше, гіпотетичну, умоглядну цінність, і поки домінуватиме еліта з «мінімалістськими» ціннісними настановами, вони не набудуть якої-небудь практичної значущості. Проте лише одна їхня правильна постановка новим Президентом і новим політичним режимом здатна актуалізувати процес пошуку нової національної ідеї, нової конкурентоздатної української ідентичності, нового формату державного існування України.
За нашою версією, ці принципові питання виглядають приблизно так:
Навіщо існує Україна? Чи є в її існуванні який-небудь вищий, провіденційний смисл? Якщо є, то який?
Яка роль України в глобальній історії?
Україна — це частина Європи? Якщо так, то що таке Європа: континент від Атлантики до Уралу? Індоєвропейська расова та мовна ідентичність? Спільна культура, заснована на християнстві? Або доречно говорити про Західну і Центральну Європу як оплот західнохристиянської цивілізації та про Східну Європу як про спадкоємицю східнохристиянської (поствізантійської) цивілізації?
Чи може євроцентризм стати повноцінною ідеологією для України? Що втрачає і що здобуває Україна, позиціонуючи себе як складову частину «Великої Європи»?
Що гірше для України та української геополітичної ідеології: кучмівська «багатовекторність» (насправді — безвекторність) чи ющенківська «євроодновекторність»?
Що таке сучасні «європейські цінності», наближатися до яких закликає ідеологія євроцентризму: стандарти матеріального споживання чи величні прояви людського духу?
Що для сучасної української людини важливіше: стандарти споживання чи спасіння душі?
Східна (східнохристиянська) Європа, до якої належать країни православної традиції, — це частина «Великої Європи» чи самостійна в цивілізаційному відношенні реальність?
Наскільки актуальним для України є духовний та культурний спадок Візантії?
Яке місце в традиційній українській культурній та політичній свідомості займає фігура царя? У чому саме була проблема середньовічної України: в тому, що їй відпочатково чуже уявлення про спадкову владу самодержавного правителя, чи в тому, що не було власного самодержця?
Чи є ідеологічна база для суб’єктного позиціонування України? На яких історичних і метафізичних передумовах повинна грунтуватися українська суб’єктність?
Який «контур ідентичності» є більш актуальним для України? У якій пропорції повинні співвідноситись ідентичності України як країни з переважно індоєвропейським, східнослов’янським, українським населенням, як країни із східнохристиянською (переважно православною) культурною традицією, як країни, що відчула за свою довгу історію вплив також західнохристиянських і мусульманських культур?
Яка геополітична ідентичність актуальна для сучасної України: «транзитна» (Україна як «міст» між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем), «морська» (Україна як «цариця південних морів» і прибережних територій), «лімітрофна» (Україна як центральна ланка чорноморсько-балтійського «санітарного кордону» між Західною Європою та Росією), «континентальна» (Україна як «heartland» — «серцевинна земля» євразійського континенту, основа для утримання «великого простору»)? Яка геополітична стратегія актуальна для України: євроатлантична? Середньоєвропейська? Євразійська? Ізоляціоністська?
Чи може Україна стати лідером або одним із лідерів нового геополітичного союзу? Чи може таке об’єднання бути самодостатнім і виходити з власного бачення глобальної історії, а не сателітом Заходу? Чи такий союз принципово неможливий?
На яких культурних, антропологічних, філософських, історичних, метафізичних, геополітичних і геоекономічних передумовах повинна грунтуватися сучасна українська ідея?
Чи можливе взаєморозуміння в українському суспільстві на основі ідеології солідаризму, що поєднує у своїй культурній і політичній практиці найновіші соціальні технології з парадигмами розвитку сакрального суспільства?
У чому полягає унікальність української культури? Чи доречно взагалі говорити про таку унікальність?
Який оптимальний тип взаємин України з Росією, виходячи з уявлення про російську історичну місію як місію «катехона» — «останню фортецю» проти світового зла?
Яка актуальність для сучасної та майбутньої України середньовічного уявлення про Київ як про Новий Єрусалим?
Перші місяці існування нового українського політичного режиму, режиму Ющенка — Тимошенко — Порошенка, свідчать про те, що ніякого принципового, «доленосного», глобального вибору за нього здійснено не буде. Що доба Ющенка (або доба, в яку в Віктор Андрійович буде Президентом) — це період «удобрення» історичного ґрунту, тим більше, що еліта, приведена до влади після помаранчевої революції, не є якісно новою у порівнянні з кучмівською елітою.
Нинішня історична доба — це доба переходу до якоїсь нової, ще незнаної України. Це період «біфуркації» — пошуку, але не вибору шляху. Недавній провал з прийняттям Конституції ЄС деконструював міф про можливість та необхідність вступу України до цього співтовариства та в такий спосіб поставив під сумнів ідеологему «європейського вибору».
У 1856 році, після поразки Російської імперії у Кримській війні, міністр закордонних справ князь Олександр Горчаков у своєму циркулярі так сформулював стратегію подальшого мобілізаційного прориву: «Россия сосредотачивается». Навряд чи можна вигадати щось більш ємне та влучне і для нинішньої України: Україна зосереджується.
