Нещодавно відбулося чергове засідання Політичного клубу «Діалог», де відомі філософ Мирослав Попович та політолог Володимир Полохало обговорювали тему «Політична культура «середнього українця» та політична культура «української еліти». «Бідність не просто економічний показник. Бідність — це те, що паралізує будь-які демократичні інiцiативи, демократичні прагнення»
На думку Володимира Полохало, політична культура «середнього українця» — це культура «підданця» за Вебером, або спостерігача. Її основними характеристиками є низький рівень довіри — як міжособистісної, так і довіри до владних інституцій і політики. Навчені досвідом багатьох десятиріч, наші люди знають, що всі зміни, всі ініціативи, які відбувалися і відбуваються в державі — це справа рук владних еліт. А вони в цьому процесі — лише спостерігачі. Але не дивлячись на все це, на думку В. Полохало, «народ любить владу і допомагає тим самим владі бути самодостатньою». «Ми не обов’язково приречені на демократичний поступ, — вважає Володимир Полохало. — Пострадянський простір показує інші варіанти розвитку. За політичною культурою ми наближаємося до Білорусії і Росії, де чітко прослідковується авторитарний розвиток, і все більше віддаляємося в історичному часі від Польщі і Чехії». Однією із основних причин такого песимістичного розвитку ситуації в Україні є хронічна бідність українського народу, тому що бідність, на думку політолога, «це не просто економічний показник. Бідність — це те, що паралізує будь-які демократичні інiцiативи, демократичні прагнення».
Схожої думки дотримується і філософ Мирослав Попович. «Я боюсь, що Україна буде маленькою Колумбією чи чимось подібним в прихожій Європи, — вважає він. — Тут будуть осідати емігранти, це буде точка, де перехрещуватимуться шляхи постачання наркотиків. Це буде район хронічної бідності». І в цьому, на думку філософа, не можна буде звинуватити народ. «Колективна відповідальність — це не європейське поняття, — наголосив М. Попович. — Мова йде про відповідальність окремих людей і організацій». Що ж стосується народних мас, то вони, на думку філософа, позбавлені доступу до політичного досвіду, не в останню чергу через свою бідність і принизливе становище, тому що не мають змоги купити газету, подивитися будь-які інші новини, крім УТН і т.д.
Ще дуже багато розумних думок і конструктивних порад прозвучало з уст головних диспутантів, але чомусь склалося враження, що зал, основну масу якого складали представники т.зв. культурницької еліти, їх не почув чи не захотів почути. Слухачі діалогу оживлялися лише при звучанні слова «патріотизм», і основна маса запитань була на кшталт (зберігаючи мову оригіналу — Авт. ): «Чи не считаєте ви, що основою життя любої держави являється патріотизм?» Ще збуджувала зал присутність на дискусії кореспондента від «Київських відомостей», який взяв на себе сміливість сформулювати запитання російською мовою. Практично кожен виступаючий не оминав нагоди яскравими епітетами змалювати своє презирство як до газети, так і до її представників. Ніби передчуваючи такий розвиток подій ще з самого початку своєї доповіді, Володимир Полохало висловив таку думку: «Наскільки умовним, шкідливим і ангажованим з точки зору реального стану речей є патріотизм наших культурницьких еліт». А Мирослав Попович на агресивні закиди в його бік, що він, мовляв, захищає «жидів» і «кацапів», спробував пояснити, що «політична культура — це не одноманітність, а здатність узгоджувати толерантно різні позиції». Зрештою, про політичну культуру «української еліти» говорити вже ніби не мало сенсу, бо, по-перше, важко визначитися з тим, кого мати на увазі під словом «еліта», а по-друге, якщо, як сказав М. Попович, елітою називати висококваліфіковані прошарки українського народу, то в цьому залі, власне, всі мають документ, що вони і є цією самою елітою. А політична культура її, виходячи з вищевказаного, не потребує коментарів.
