Стрічки новин повідомили про подолання політичної кризи в Україні, але радощів від примирення партій, що вгризаються в країну, як здається, не повинен відчувати ніхто, навіть прихильники Партії регіонів, яка взяла реванш за Майдан. Адже нинішні підписані універсали й інші політичні угоди перекреслюють багато передвиборних обіцянок, із якими Віктор Янукович і його соратники по боротьбі за владу йшли на вибори. Утім, у регіоналів, які святкують перемогу, на відміну від «помаранчевих», немає підстав для смутку.
Своїх стратегічних позицій очолювана старим-новим прем’єр-міністром Януковичем партія не здала. Її згода йти в об’єднану Європу та вступити в НАТО, якщо такою буде виявлена на референдумі воля народу, стосується далекої перспективи, яку донецькі, взявши владу у свої руки, коректуватимуть на власний розсуд. Адже недарма каменем спотикання в підписанні Універсалу стало, здавалося б, другорядне, порівняно зі стратегічними напрямами розвитку країни, питання про долю Православної церкви — релігія та ЗМІ сьогодні є головним інструментом впливу на свідомість мас. Відреставрувавши з допомогою іміджмейкерів свою політичну маску, регіонали зрозуміли, що вибори можна вигравати й без грубих підтасовувань, що треба навчитися маніпулювати не бюлетенями, а розумами виборців. І роблять вони це, якщо не зважати на дрібні огріхи на зразок скандалу з телеоператором, на «п’ятірку». Хоч би що зараз декларував Янукович в офіційних політичних документах, керована з Кремля російська церква вкупі з російськими телеканалами підтримуватиме в східних регіонах потрібні їм проросійські настрої. А воля народу, як відомо, священна.
Вихований у рабстві та охоплений побоюванням залишитися без сильного, авторитетного батька-диктатора робочий клас у Росію прагне не лише тому, що йому ближча російська мова (точніше, «гакаючий» суржик). Схід країни уражений звиклим сподіватися на диктат жорсткої руки російським менталітетом, йому потрібна повна, патріархальна опіка влади (державної та церковної). Західна ж демократія з її кул ьтом свободи, ініціативи та відповідальності за свою долю для людей із кріпосницькою психологією здається катастрофою всього звичного устрою життя, в якому не треба думати, а треба лише виконувати накази. Ті, хто насамперед потребє батьківської турботи й опіки, віддають перевагу ситості перед свободою. А Янукович своїм ситість забезпечити зобов’язаний — це питання по-донецьки зрозумілої ним честі. Забезпечив же він виборцям, які довірилися йому, намісництво РПЦ МП, створеної Сталіним у 1943 році. Масам потрібна церква, яка своїми помислами спрямована не в ефемерне Царство Бога, що розташоване в невидимих небесних височінях, а у влаштоване на землі царство кесаря, здатне дати хліб і видовища.
Що ж стосується «помаранчевих», то вони зрадили своїх виборців набагато раніше, ніж почалося все це коаліційне безладдя та перехід Мороза в табір учорашніх противників. Ющенко програв Януковичу ще рік тому, коли не зміг поділити владу між своїми вчорашніми соратниками по Майдану та поставив сімейні інтереси вище за державні. Жорстка система авторитетів, що організовувала роботу регіоналів, у політичному житті України виявилася більш живучою та дієздатною, ніж традиції кумівства, яке з перших призначень на державні посади після вступу на президентську посаду ввів у країні нинішній гарант.
Єдине, що особисто я хотів би в ньому ще зрозуміти, так це рівень його душевної простоти: чи справді Віктор Андрійович вірить, що підписаний Універсал є «політичним проривом, який свідчить про нашу глибоку відданість українським пріоритетам», чи він блефує, рятуючи залишки своєї репутації? Судячи з деяких його висловлювань, здається, що Президент здитинів. Наприклад, чого варта його репліка про те, що він не знає, в яку церкву йому їхати на Різдво та на Великдень (що роблять радники Президента, якщо він заплутався в таких простих питаннях?). По-перше, православній людині церкву необхідно відвідувати не тільки у великі свята, а хоча б щонайменше раз на тиждень. По-друге, як віруючому йому треба їхати в церкву, де він отримує благодать і благословення свого духовного наставника. А як Президенту в дні головних релігійних свят треба відвідати всі інші конфесії. Відстоюючи ідею єдиної помісної церкви в Україні, Віктор Андрійович краще б задався запитанням, як почуватися в разі її створення представникам інших конфесій і релігій? Виходить, що католики та протестанти всіх мастей, іудеї та мусульмани, буддисти та кришнаїти повинні розвинути в собі комплекс другосортності, якщо вони залишаться осторонь від цементуючої націю Соборної церкви?
Тож дякую прозрілим регіоналам, нехай кожен, як і раніше, молиться тому боговi, якому хоче, — хто Алексію і Путіну з Януковичем, хто — Філарету і Ющенку з Тимошенко. Все одно від справжнього християнства, що приписує всім щирим послідовникам Спасителя насамперед полюбити Бога, в нинішніх церквах, хоч як би вони себе називали та до яких патріархій приписували, залишилося зовсім небагато. Якщо хтось у цьому сумнівається, нехай опитає пастирів і їхніх «овець» на предмет того, про що вони уповають у своїх молитвах — про любов до Бога чи про долі свого гаманця, сім’ї, коханки, партії, країни?
Залучення релігії до світського життя, звісна річ, не є проблемою лише України. Додатком держави, використовуваним із політичною метою, церква стала понад півтори тисячі років тому, від часів імператора Костянтина, який підігнав на Всесвітньому соборі під свої імператорські амбіції та потреби основи її віровчення й догмати (нагадаємо, ціною страти багатьох священиків, які не погоджувалися з баченням християнства царственою персоною). Така церква, як хліб, потрібна тим, хто жадає бути ошуканим.
Якщо ж ви спитаєте, що робити тим, хто втомився від обману, зневірився в політиці й обслуговуючій її релігії, то я можу порадити знайти втіху або у вині, що недовговічно й однаково закінчиться ілюзіями та обманом, або, хоч як дивно це звучить для світського вуха, в мудрості та житії святих (при цьому не обов’язково канонізованих). Наприклад, у Божої людини Григорія Сковороди, яку Провидіння дало Україні не для того, щоб біля підніжжя його пам’ятника студенти Києво-Могилянської академії полоскали свої мізки в пиві. Прозорливий український мислитель, якого визнали своїм вчителем релігійні філософи рівня Бердяєва, крім літературних творів і філософських трактатів, залишив нам найголовніший заповіт на своєму могильному камені. Він, будучи квінтесенцією всього написаного, сказаного та прожитого ним, є єдино вірною формулою щасливого, радісного буття в цій юдолі смутку: «Світ ловив мене і не піймав».
