Щоправда, в нас поки що почуття глибокого задоволення не помітно. Президент, котрий недавно разом із прем’єром Пустовойтенком кепкував на тему «Гроші Лазаренка — народу», якось дуже стримано відреагував публічно на звістку про те, що процес пішов. Не порадiв, що справедливість нарешті переможе, що нарешті горезвісна депутатська недоторканність не врятує екс-прем’єра й нарешті зусилля нашої доблесної прокуратури, що виконує вимоги Президента про боротьбу з корупцією, увінчалися успіхом у примушуванні швейцарських правоохоронців зайнятися П. Лазаренком. Президент навіть не видав рекомендацій майбутньому суду, як, наприклад, у випадку із серійним убивцею!
Виникає думка про те, що Президент сам дуже б хотів дізнатися: що ж конкретно цікавить швейцарських слідчих, в яких рамках вони збираються діяти, чи не вийдуть на «прикордонні» із темою Лазаренка питання, чи не стане інтерес до механізму накопичення капіталів Павлом Івановичем узагальнюючим висновком про систему накопичення капіталів в «Україні, що реформується» загалом, і взагалі — чи тільки рахунки Павла Лазаренка потрапили в поле зору Швейцарії, яка відчула необхідність очищення свого іміджу від докорів у «приховуванні» неправедно нажитих капіталів.
Можливо, звичайно, що пристойна стриманість нашої вищої влади пояснюється тим, що в неї якось язик не повертається сказати, що Лазаренко всього лише «паршива вівця» у нашому чудовому елітному стаді, пережиток минулого й випадкова болячка. Це якось не прозвучить на фоні депутатських запитів у Генпрокуратуру, присвячених тій же темі фінансових махінацій і відмиванню грошей, але з іншими персоналіями. Не прозвучить, незважаючи на скромний коментар Президента, — мовляв, Генпрокуратура підготувала «обгрунтовану відповідь». Звісно, особисто я готова вірити, що пан Волков чистий. Але декотрі недовірливі громадяни, прочитавши в газетах чергове переконливе викриття невтомного Григорія Омельченка відносно якнайближчого до Президента помічника-радника, можуть подумати нісенітницю: поки хтось краде і ховає, перебуваючи поряд із Президентом, — це можна; але якщо віддалитися від Президента — тоді не можна. Тому що саме той же Омельченко намагався привернути увагу до того ж Лазаренка, коли той ще не був «опозицією». Але успіх тієї справи був таким, яким буде й успіх цієї. Звичайно, поки «навіки разом». А значення всього просте: в країні під виглядом реформ створено такі умови, що жоден серйозний капітал не міг і не може бути нажитий бездоганно чесним шляхом. І оскільки це всім відомо, то закон вступає в дію тільки тоді, коли «друг» стає «ворогом». Іншими словами — від закону не залежить нічого, але все залежить від влади.
«Громада» пішла протестувати на вулицю. До речі, характерно, що першим на парламентську трибуну кинувся воювати пан Турчинов, не помічений останнім часом у близькому оточенні Павла Лазаренка, а зовсім навпаки, — котрий представляв колись разом із Юлією Тимошенко «відкольників». Підозрювати, що паном Турчиновим рухав якийсь особистий бізнесовий інтерес — це означає записати його до одноклітинних, що не відповідає істині. Швидше, це була спроба показати, що в хвилину небезпеки «Громада» — моноліт. Цю ж мету переслідують досить незграбні пікети. Але у партії немає іншого виходу, вона усвiдомила свою вразливiсть, і продовження боротьби у всіх формах — єдина надія зберегти себе як політичну силу. Хоч як боротьба обезголовленої «Громади» поєднуватиметься з чаюванням пані Тимошенко на Банковій?..
Але для повної, швидкої та остаточної перемоги над «Громадою» владі все-таки необхідний Павло Лазаренко у власних руках, а не за швейцарськими гратами. Однак важко поки що уявити, з яких мотивів Швейцарія може передати Павла Івановича Україні, чого вона, особливо після безглуздого «зальоту» Лазаренка на панамському паспорті (якщо це факт, у чому теж поки що є сумніви), могла б активно домагатися. Лідер опозиційної партії, до того ж (на цілеспрямовану думку адвоката) — конкурент Кучми на президентських виборах, до того ж, котрий зазнавав замаху в рідній країні й котрий заявив недавно про загрозу нового замаху — П. Лазаренко навряд чи до закінчення слідства, а так само у разі доведеної провини може бути відданий до рук рідного правосуддя. І тоді постає запитання, що стисло формулюється таким чином — за що боролися, на те й напоролися? Що в перекладі може означати: чи справді Київ, що розгорнув масштабну боротьбу за отримання від Швейцарії офіційних даних відносно накопичень екс-прем’єра, розраховував, що Лазаренко разом із цими даними залишиться у Швейцарії й тамтешні слідчі слухатимуть усе, що Павло Іванович зможе сказати на своє виправдання, а воно, крім іншого, може полягати в тому, що Лазаренко не робив нічого такого, чого не робили б (і не роблять) інші «допущені» в оточення Президента відповідно до «практики, що склалася». Методи захисту П. Лазаренко продемонстрував не так давно публікаціями у двох київських газетах. Причому на запитання, поставлені ним, ніхто не відповів ні «так», ні (що цікавіше) «ні». А запитання цікаві. Зокрема (цитата): «Перше. Кому із високопоставлених українських мужів у США, в м. Бостон, належать рахунки у банку «Bank of Boston»? Друге. Чиї великі гроші перебувають на зберіганні в такій екзотичній для рядового українця країні, як Бруней?» Це тільки частина запитань, на які Павло Лазаренко, не розраховуючи на відповідь, мав намір відповісти сам (або зробити взаємозалік «знань»). Принаймні числа 19-го листопада, даючи інтерв’ю кор. «Дня» (останнє перед поїздкою, з якої він поки що не повернувся), Лазаренко, відповідаючи на запитання — чому в його публічних обвинуваченнях влади у зловживаннях відсутні імена, заявив: «Необхідний ще час, необхідна допомога людей, котрі проживають у Західній Європі, в Америці, інших країнах — для того, щоб усе було доведено, отримано оригінали і був такий матеріал, від якого не можна було відкараскатися». На досить провокаційне припущення про те, що пан Лазаренко, схоже, «фізіологічно» боїться Президента, Павло Іванович без видимої образи відповів обіцянкою колись «прочинити завісу в той світ, який вам недоступний і ви багато чого не знаєте». При цьому додав, що «багато людей», прочитавши інтерв’ю «Киевским Ведомостям», «знайшли там себе. Тобто — те, що невідомо одним, відомо іншим, і вони розуміють, що стоїть за кожним рядком». Тоді ж Павло Іванович пообіцяв, що «напевно, 15 грудня» ми отримаємо відповідь на перше із шести запитань, поставлених у його інтерв’ю, — певно, про рахунки у «Bank of Boston»? Або про «City Bank» у Берні? Ну, людина передбачає, а Господь розпоряджається... До речі, чи можна виключати версію про те, що Лазаренко «зробив гак» із Франції у Швейцарію зовсім не для того, щоб зайнятися своїми рахунками (досі, до речі, точно не вияснено — це його особисті рахунки чи «рахунки, що мають відношення»), а навпаки, чужими, в порядку контраргументів»?
А загалом і в цілому, чим би не закінчилася «справа Лазаренка» — перспективи у нас світлі. Спостерігаючи самопожирання «президентського оточення», можна набратися терпіння й просто чекати: вжик-вжик — віднось готовенького, вжик-вжик — хто на новенького? До жовтня майбутнього року час ще є. Та, головне, його дуже багато після жовтня...
№236 09.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Щоправда, в нас поки що почуття глибокого задоволення не помітно. Президент, котрий недавно разом із прем’єром Пустовойтенком кепкував на тему «Гроші Лазаренка — народу», якось дуже стримано відреагував публічно на звістку про те, що процес пішов. Не порадiв, що справедливість нарешті переможе, що нарешті горезвісна депутатська недоторканність не врятує екс-прем’єра й нарешті зусилля нашої доблесної прокуратури, що виконує вимоги Президента про боротьбу з корупцією, увінчалися успіхом у примушуванні швейцарських правоохоронців зайнятися П. Лазаренком. Президент навіть не видав рекомендацій майбутньому суду, як, наприклад, у випадку із серійним убивцею!
Виникає думка про те, що Президент сам дуже б хотів дізнатися: що ж конкретно цікавить швейцарських слідчих, в яких рамках вони збираються діяти, чи не вийдуть на «прикордонні» із темою Лазаренка питання, чи не стане інтерес до механізму накопичення капіталів Павлом Івановичем узагальнюючим висновком про систему накопичення капіталів в «Україні, що реформується» загалом, і взагалі — чи тільки рахунки Павла Лазаренка потрапили в поле зору Швейцарії, яка відчула необхідність очищення свого іміджу від докорів у «приховуванні» неправедно нажитих капіталів.
Можливо, звичайно, що пристойна стриманість нашої вищої влади пояснюється тим, що в неї якось язик не повертається сказати, що Лазаренко всього лише «паршива вівця» у нашому чудовому елітному стаді, пережиток минулого й випадкова болячка. Це якось не прозвучить на фоні депутатських запитів у Генпрокуратуру, присвячених тій же темі фінансових махінацій і відмиванню грошей, але з іншими персоналіями. Не прозвучить, незважаючи на скромний коментар Президента, — мовляв, Генпрокуратура підготувала «обгрунтовану відповідь». Звісно, особисто я готова вірити, що пан Волков чистий. Але декотрі недовірливі громадяни, прочитавши в газетах чергове переконливе викриття невтомного Григорія Омельченка відносно якнайближчого до Президента помічника-радника, можуть подумати нісенітницю: поки хтось краде і ховає, перебуваючи поряд із Президентом, — це можна; але якщо віддалитися від Президента — тоді не можна. Тому що саме той же Омельченко намагався привернути увагу до того ж Лазаренка, коли той ще не був «опозицією». Але успіх тієї справи був таким, яким буде й успіх цієї. Звичайно, поки «навіки разом». А значення всього просте: в країні під виглядом реформ створено такі умови, що жоден серйозний капітал не міг і не може бути нажитий бездоганно чесним шляхом. І оскільки це всім відомо, то закон вступає в дію тільки тоді, коли «друг» стає «ворогом». Іншими словами — від закону не залежить нічого, але все залежить від влади.
«Громада» пішла протестувати на вулицю. До речі, характерно, що першим на парламентську трибуну кинувся воювати пан Турчинов, не помічений останнім часом у близькому оточенні Павла Лазаренка, а зовсім навпаки, — котрий представляв колись разом із Юлією Тимошенко «відкольників». Підозрювати, що паном Турчиновим рухав якийсь особистий бізнесовий інтерес — це означає записати його до одноклітинних, що не відповідає істині. Швидше, це була спроба показати, що в хвилину небезпеки «Громада» — моноліт. Цю ж мету переслідують досить незграбні пікети. Але у партії немає іншого виходу, вона усвiдомила свою вразливiсть, і продовження боротьби у всіх формах — єдина надія зберегти себе як політичну силу. Хоч як боротьба обезголовленої «Громади» поєднуватиметься з чаюванням пані Тимошенко на Банковій?..
Але для повної, швидкої та остаточної перемоги над «Громадою» владі все-таки необхідний Павло Лазаренко у власних руках, а не за швейцарськими гратами. Однак важко поки що уявити, з яких мотивів Швейцарія може передати Павла Івановича Україні, чого вона, особливо після безглуздого «зальоту» Лазаренка на панамському паспорті (якщо це факт, у чому теж поки що є сумніви), могла б активно домагатися. Лідер опозиційної партії, до того ж (на цілеспрямовану думку адвоката) — конкурент Кучми на президентських виборах, до того ж, котрий зазнавав замаху в рідній країні й котрий заявив недавно про загрозу нового замаху — П. Лазаренко навряд чи до закінчення слідства, а так само у разі доведеної провини може бути відданий до рук рідного правосуддя. І тоді постає запитання, що стисло формулюється таким чином — за що боролися, на те й напоролися? Що в перекладі може означати: чи справді Київ, що розгорнув масштабну боротьбу за отримання від Швейцарії офіційних даних відносно накопичень екс-прем’єра, розраховував, що Лазаренко разом із цими даними залишиться у Швейцарії й тамтешні слідчі слухатимуть усе, що Павло Іванович зможе сказати на своє виправдання, а воно, крім іншого, може полягати в тому, що Лазаренко не робив нічого такого, чого не робили б (і не роблять) інші «допущені» в оточення Президента відповідно до «практики, що склалася». Методи захисту П. Лазаренко продемонстрував не так давно публікаціями у двох київських газетах. Причому на запитання, поставлені ним, ніхто не відповів ні «так», ні (що цікавіше) «ні». А запитання цікаві. Зокрема (цитата): «Перше. Кому із високопоставлених українських мужів у США, в м. Бостон, належать рахунки у банку «Bank of Boston»? Друге. Чиї великі гроші перебувають на зберіганні в такій екзотичній для рядового українця країні, як Бруней?» Це тільки частина запитань, на які Павло Лазаренко, не розраховуючи на відповідь, мав намір відповісти сам (або зробити взаємозалік «знань»). Принаймні числа 19-го листопада, даючи інтерв’ю кор. «Дня» (останнє перед поїздкою, з якої він поки що не повернувся), Лазаренко, відповідаючи на запитання — чому в його публічних обвинуваченнях влади у зловживаннях відсутні імена, заявив: «Необхідний ще час, необхідна допомога людей, котрі проживають у Західній Європі, в Америці, інших країнах — для того, щоб усе було доведено, отримано оригінали і був такий матеріал, від якого не можна було відкараскатися». На досить провокаційне припущення про те, що пан Лазаренко, схоже, «фізіологічно» боїться Президента, Павло Іванович без видимої образи відповів обіцянкою колись «прочинити завісу в той світ, який вам недоступний і ви багато чого не знаєте». При цьому додав, що «багато людей», прочитавши інтерв’ю «Киевским Ведомостям», «знайшли там себе. Тобто — те, що невідомо одним, відомо іншим, і вони розуміють, що стоїть за кожним рядком». Тоді ж Павло Іванович пообіцяв, що «напевно, 15 грудня» ми отримаємо відповідь на перше із шести запитань, поставлених у його інтерв’ю, — певно, про рахунки у «Bank of Boston»? Або про «City Bank» у Берні? Ну, людина передбачає, а Господь розпоряджається... До речі, чи можна виключати версію про те, що Лазаренко «зробив гак» із Франції у Швейцарію зовсім не для того, щоб зайнятися своїми рахунками (досі, до речі, точно не вияснено — це його особисті рахунки чи «рахунки, що мають відношення»), а навпаки, чужими, в порядку контраргументів»?
А загалом і в цілому, чим би не закінчилася «справа Лазаренка» — перспективи у нас світлі. Спостерігаючи самопожирання «президентського оточення», можна набратися терпіння й просто чекати: вжик-вжик — віднось готовенького, вжик-вжик — хто на новенького? До жовтня майбутнього року час ще є. Та, головне, його дуже багато після жовтня...
№236 09.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
