В залу для прес-конференцій інформаційної агенції «Українські новини» зайшов старий чоловік. Спираючись на ціпок, він пройшов повз журналістів і сів за стіл. Це Євген Стахів — живий учасник Української Головної Визвольної Ради, керівник підпілля ОУН на Донбасі в роки Другої світової війни, голова середовища Української Головної Визвольної Ради за кордоном (США), демократ та активний пропагандист українства. Євген Павлович у віці 91 рік приїхав в Україну в зв’язку із важливою датою — 65-річчям з дня заснування Української Головної Визвольної Ради.
Багато хто зараз апелюючи до своєї пам’яті та знань з історії України не пригадає — що ж це за утворення УГВР? Нині Україна взяла курс на поглиблене дослідження та аналіз сторінок діяльності Української повстанської армії (УПА) та Об’єднання українських націоналістів (ОУН), адже їх вплив на формування української державності важко переоцінити. Про УГВР інформація дуже обмежена, ніби її взагалі не існувало. Якщо УПА була військом, а ОУН — однією з політичних партій, то УГВР являла собою орган, який виступав за консолідацію усіх українських сил для збройної боротьби підпілля проти німців і більшовиків. Крім цього, УГВР виконувала роль законодавчого органу підпілля в роки Другої світової війни.
Раду було створено 12 серпня 1944 року в складі 24-х осіб, на чолі з президентом Кирилом Осьмаком з Києва (помер у Владимирській тюрмі) та генеральним секретарем Романом Шухевичем — командиром УПА. У 1944-му частина ради емігрувала утворивши Закордонне представництво УГВР, де за зовнішні зв’язки та інформацію ЗП УГВР відповідав генеральний секретар закордонних справ Микола Лебедь, якому з «проривом на Захід» допомагав Євген Павлович Стахів.
Але як сталося так, що важливий шматок нашої історії просто зник із пам’яті народу? Матеріали, свідчення, відомості, що відображали в собі події тих страшних часів майже не збереглися, історикам просто немає звідки брати джерела для досліджень. Але поки є очевидці, такі, як Євген Павлович Стахів, в устах якого події оживають, ми не маємо право їх забувати. Пан Стахів в своєму зверненні говорив про незнані віхи історії, про Україну та українську владу, про своє життя, українські перспективи і про погляд на нас із-за кордону. Щирість, простота та дух демократизму у кожній ідеї та її словесній оболонці — вік не перепона для мислення та дій.
Необхідність демократичного політичного режиму була бажана як повітря, проте лише з часом повністю усвідомлена. Коли поплічники Євгена Стахіва запитували у нього яку державу ми будуємо, він на витоках діяльності відповідав «тоталітарну», і лише з часом зрозумів, що навіть націоналістичний тоталітаризм не здатен забезпечити ті потреби суспільства, що вже давали про себе знати. Як би страшно це не звучало, але діяльність націоналістів була позбавлена уявлення того, в якій країні вони хочуть жити, з яким режимом і якою владою. Одне було зрозуміло — не в більшовицькій і не в нацистській.
Відповідаючи на запитання журналістів Євген Стахів наголошував на необхідності спрощення процедури доступу науковців до засекречених архівів КГБ, не звертаючись до Служби безпеки України. Інші країни, такі, як Польща, наприклад, уже відкрили доступ до цих матеріалів, адже вони мають бути під контролем не лише істориків, а і політиків. «Ганьба Українській державі, що вона ховає, як більшовики гнобили українців», — зазначив пан Стахів. Заява Євгена Павловича є дуже актуальною нині, оскільки в січні цього року Президент своїм указом відкрив доступ до засекречених архівів КГБ, і наразі розсекречення перебуває на етапі виконання.
Піднімаючи питання релігії, на зустрічі було згадано і про приїзд до України 27 липня 2009 року патріарха Московського і всія Русі Кирила. В цьому контексті, пан Стахів зазначив, що кожна держава має свою церкву, на кшталт «польська церква — є базою польського патріотизму, чому Україна визнає церкву іншої держави». Актуальним це зауваження є в світлі постійних суперечок між Київським та Московським патріархатом, що знають випадки рукоприкладства і відвертого невизнання Київського патріархату. Усунення релігійних суперечок цікавить далеко не всі владні верхівки. Адже високий статус впливає не лише на політичні фігури, а й на духовні.
Не оминув пан Стахів і ту політичну ситуацію, що нині наявна в Україні. Нещодавній офіційний візит до Москви президента США Барака Обами, міг стати наступним після візиту до України. Проте, цього, як відомо, не сталося. З вуст Євгена Павловича пояснення прозвучало простим, але водночас риторичним запитанням: «До кого Обама приїде, якщо в Україні майже немає влади?!». За подіями в Україні спостерігає весь світ. Якщо іноземець має змогу доторкнутися до українських історичних та культурних надбань він обов’язково запитає: «Чому ви, українці маючи такий інтелектуальний, ресурсний, науковий, природничий потенціал, так живете?». В словах Євгена Павловича звучала гіркота, сум і біль, що на «Вкраїні» не все так успішно і щасливо, як би він хотів і за що боровся. Адже не варто забувати, що він українець, хоч американський, проте Україна для нього не лише гостинне середовище, а частиною дому й серця. «Багато українців вважають, що незалежність просто впала їм на голову. Але це не так! Бо у боротьбі за неї загинули тисячі українців!», — наголошує Євген Павлович.
Відомий історик сучасності Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту історії України Національної академії наук України, відповідаючи на запитання «Дня» про історичну оцінку діяльності УГВР, зазначив наступне: «Українці мало що знають про УГВР, можливо, тому, що цього немає в шкільних підручниках. У вузівських курсах «Історії України» діяльність УГВР теж не простежується. Це наша помилка, викликана станом джерел, які майже не збереглися. Ми повинні протягнути ланцюжок від УНР до УГВР, далі до спроб підпільних організацій в післявоєнній Україні і до вирішальних подій 1989-1991 років. Необхідно усвідомити, що у 1917 році Українська Народна Республіка була заснована на абсолютно недемократичних засадах, тому вона й зазнала невдачі. Починаючи з 1921 року, перебуваючи в еміграції, колишні борці за визволення, утворили спочатку військову організацію, потім ОУН, а пізніше УПА. Коли йшли групи УПА у Східну Україну стало зрозуміло, що там зовсім інша ситуація, в порівнянні із Західною Україною, яка вимагає кардинально інших дій. Крім того Радянський Союз був у спілці з демократичними країнами, на відміну від Німеччини і її союзників. Відтак була очевидна поразка Німеччини ще до Сталінграду. Ідеологія, яку сповідували оунівці в 20—30 роках — тоталітарна, виявилася непридатною для подальшої боротьби. Це послугувало причиною створення УГВР».
ДОВIДКА «Дня»
Народився Євген Стахів 15 вересня 1918 році в м. Перемишлі в сім’ї артилериста Павла Стахіва. Вже у 1934 пішов у підпілля, був учасником українських шкільних та молодіжних організацій Галичини, потім член ОУН. В 1938 опинився на терені Підкарпатської Русі, вступив до Карпатської Січі. В березні 1939 після ліквідації Закарпатської України, потрапив у полон, звідки втік через Словаччину в Австрію. З 1941 року керував ОУН на Донеччині. З 1949-го року і по нині проживає в США, де очолює Середовище Української Визвольної Ради закордоном. Має троє дітей і троє внуків, які знають українську мову та шанують традиції. Минулого року Євгена Стахіва було нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня, цього року цим самим орденом, але вже IV ступеня.
