Найближчим часом у вірменському видавництві «Наїрі» вийде книжка Станіслава Кульчицького з серії «Бібліотека газети «День» «Почему Он нас уничтожал? Сталин и Голодомор 1932—1933 годов» у перекладі вірменською мовою. (Нагадаємо, нещодавно ця книга вийшла румунською.) Ідея такого видання належить Надзвичайному і Повноважному Послу України у Вірменії, перекладачу, письменнику, журналісту Олександру Божку. До виходу у світ вірменомовної версії дітища «Бібліотеки «Дня» «Україна Incognito» Олександр Божко також планує провести спільну вірменсько-українську конференцію в Інституті історії Академії наук Вірменії, на якій учені-історики обох країн обміняються досвідом із дослідження непростих сторінок історії, адже обидві нації мають важкий досвід, обидві вони пережили страхіття геноциду.
Пропонуємо читачам «Дня» повний текст слова-звернення автора книги Станіслава Кульчицького до свого вірменського читача, для якого Вірменія, як виявилося, близька не тільки по духу...
Дорогі друзі!
Цілком несподівана для мене звістка про те, що моя книга «Почему ОН нас уничтожал? (Сталін та український Голодомор)» уже перекладена на вірменську мову, дуже обрадувала мене. Такій звістці зрадів би кожний, чия книга друкується в іншій країні. Але в цьому випадку йдеться не про авторське самолюбство. Книга 2008 року була перекладена на румунську мову, що також обрадувало, але не так. Коли наш посол у Вірменії Олександр Божко повідомив мені в телефонній розмові цю звістку, він додав: хотілося б, щоб книга відкривалася вашим зверненням до вірменського читача, тим більше у зв’язку з вашим сімейним корінням. Ось у цьому-то й річ. Його зацікавила довідка про автора, вміщена наприкінці книги, а точніше — ім’я й по-батькові моєї матері: Марія Карапетівна. Марія — ім’я інтернаціональне, а ось таке по-батькові може бути лише у вірменки. Виконуючи прохання Олександра Івановича Божко — письменника та журналіста, професійного перекладача з вірменської мови, а після отримання незалежності — Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Вірменії, хочу розповісти тут про себе, про тему, якій присвячена книга, про саму книгу.
Я належу до цілком офіційної категорії громадян, що навіть користується невеликими матеріальними пільгами, яку нарекли дітьми війни. З таким самим успіхом міг би віднести себе до неофіційної, але цілком реальної категорії дітей імперії.
Мої предки по материнській лінії кілька століть жили на околиці Османської імперії, у вірменській колонії Акермана (нині — Бєлгород-Дністровський Одеської області). Вони зберегли релігію, я сам був хрещений, про що подбала бабуся Зартар, у вірмено-григоріанській церкві таємно від дуже ідейних батьків — студентів Одеського інституту інженерів водного транспорту. 1905 року батьки моєї матері залишили Акерман і переїхали до Одеси. У старому будинку на вулиці Тираспольській, де пройшли моє дитинство та юність, того ж 1905 року народився мій дядько Ілля (загинув під Севастополем 1942 року), а 1910 року — моя мати.
У мене в кабінеті висить портрет діда, написаний маслом якимсь непоганим художником ще в Акермані. Дід помер за кілька років до мого народження і я мало знаю про нього. Він працював набирачем у невеликій друкарні і у свідоцтві про смерть, датованому квітнем 1933 року, записано: свинцеве отруєння. Тепер я знаю, що люди гинули тоді від голоду не лише в сільській місцевості, але і в містах. Гинули ті, хто працював на другорядних підприємствах, наприклад — у друкарнях, оскільки їх знімали з централізованого постачання. Знаю також, вивчивши останнім часом багато сотень свідчень, як старалися реєстратори РАГСів, вигадуючи не пов’язані з голодом причини смерті. І пам’ятаю, з яким жахом моя бабуся згадувала 1933 рік, ніколи не пояснюючи причин цього жаху. У сталінські часи заборонялося згадувати голод, такі розмови кваліфікувалися як антирадянська пропаганда. У подальші десятиліття, аж до 1987 року, голод також залишався закритою для обговорення темою. Так з якою ж смертю зустрівся мій дід Карапет?
У ті незапам’ятні часи, коли мої предки по материнській лінії залишили Вірменію, мої предки по батьківській лінії залишили українське село Кульчиці поблизу Самбора й переселилися в корінну Польщу, куди саме — не знаю. Знаю лише, що один із них, цілком уже полонізований, узяв участь у польському повстанні 1830 року, після чого був засланий на Кавказ. Через багато десятиріч його сім’я переїхала до Одеси, і мій батько Владислав народився одеситом. Судячи з імені батька, та й мого власного, спогади про польське походження ще залишалися в цій сім’ї, але вона вже була абсолютно русифікованою.
Знаю, що мої рідні по батьківській лінії ретельно приховували дворянське походження і польське коріння. Коли я повинен був отримувати паспорт, то хотів записати себе поляком. Мати дуже злякалася і розшукала якісь папери, де вказувалася національність батька — росіянин.
Одночасно з Голодомором «сталінські соколи» Павло Постишев і Всеволод Балицький організували знищення української та польської інтелігенції у вигаданих ними контрреволюційних організаціях (Українська військова організація — УВО, Польська організація військова — ПОВ), а попутно виселили десятки тисяч поляків із прикордонних районів України до Казахстану. Сама мати, як і я, була «членом сім’ї ворога народу», оскільки батька репресували в рік мого народження — 1937-го. Паспорт я отримував у рік смерті Сталіна, коли словосполучення «ворог народу» ще зберігало всю свою вагомість. Можу тепер уявити собі жах матері, коли її хлопчик захотів офіційно зафіксувати своє польське коріння...
Декілька слів про тему, якій присвячена книга. Голодний мор у радянській Україні й тоді україномовній Кубані — це один з епізодів загальносоюзного голоду 1932—1933 рр. Але це особливий епізод, бо йдеться не стільки про смерть від голоду, скільки про вбивство голодом. Якщо вбивають не одну людину, а мільйони людей, таке вбивство називається геноцидом.
Звичайно, я знав, як і багато моїх співвітчизників, про існування невизнаного владою голоду. Не знав лише того, чим він відрізнявся від загальносоюзного. Не мав достатнього уявлення й про причини загальносоюзного голоду. Звинувачення на адресу радянської влади в організації штучного голоду просто не укладалися в голові. Адже я бачив навколишній світ у часі й в просторі таким, яким мені його піднесла радянська школа. Засвоїти життєвий досвід моїх рідних у двох попередніх поколіннях я не міг. Оберігаючи мій спокій і свою безпеку, вони мовчали.
Багато хто добре пам’ятає, який шок викликала наприкінці 80-х років недавня історія «країни з непередбачуваним минулим» — Радянського Союзу. Тоді засоби масової інформації щоденно вбивали віру людей у те, що в нашому минулому все було не так уже й погано. Але лише в останні кілька років у нас з’явилися складені з документів «особливої папки» збірники, в яких показані нестерпні картини повільної агонії мільйонів голодуючих дітей, жінок, старих.
Працюючи в архівах над документами з грифом «абсолютно секретно», я наївно думав, що знаю все про міжвоєнний період радянської історії, на матеріалах якого написав і 1976 року захистив докторську дисертацію про радянську індустріалізацію. Знайомство з документацією «особливої папки», до якої я отримав доступ у середині 80-х рр., перевернуло все моє життя. Ніскільки не втрачаючи духовного зв’язку з російським народом і його культурою, не забуваючи про своє вірменське й польське коріння, я вперше гостро відчув себе приналежним до багатостраждального українського народу. А з цим відчуттям довелося визнати величезну провину перед ним хоча б за те, що впродовж багатьох років у складі лекторської групи ЦК Компартії України я об’їздив усі області, розповідаючи в різних аудиторіях про досягнення радянської влади. З цього часу, ось уже чверть століття, переді мною лише одна мета: зрозуміти те, що сталося з усіма нами, починаючи з 1917 року, і поділитися цим розумінням з іншими.
Тепер кілька слів про книгу. Ця книга є спробою не лише показати, що насправді трапилося 1933 року, але й пояснити, чому це трапилося. Вона складена зі статей, опублікованих київською газетою «День». Це щоденна газета для серйозного читача, що видається українською та російською мовами, а раз на тиждень найцікавіші матеріали друкуються в її англомовному випуску. Газета має вихід в інтернет-мережу і приділяє велику увагу історичній проблематиці. Головний редактор газети Лариса Івшина вже багато років публікує тематичні добірки статей на актуальні теми вітчизняної історії у форматі книг.
На закінчення хотів би зупинитися на дискусіях українських і російських політиків щодо кваліфікації Голодомору як геноциду. Переконаний, що ці дискусії виникли лише тому, що обидві сторони розглядають Голодомор у звичній для них площині Голокосту або вірменського геноциду.
У мене є чудова книга французького вченого Іва Тернона «Вірмени. Історія забутого геноциду», перекладена на польську мову і видана в Кракові 2005 року. Я багато читав про український Голокост, тобто про загибель півтора мільйона євреїв в окупованій гітлерівцями Україні. Я й сам спостерігав якісь зовнішні ознаки цього Голокосту в Одесі, ці дитячі спогади назавжди врізалися в пам’ять. І, нарешті, Голодомор, який я вивчаю вже чверть століття...
За всієї несхожості перших двох випадків геноциду, у них є щось спільне: вони об’єднуються більш широким поняттям етнічного чищення. Багато моїх колег вбудовують Голодомор у цей понятійний ряд, навіть не задумуючись про те, що в такому випадку потрібно пояснити, на користь якого народу очищається територія. Деякі політики йдуть ще далі. Охоплені емоціями або діючи цілком холоднокровно, але з розрахунком (таких нікчемна меншість), вони ототожнюють народ із політичним режимом, після чого звинувачують росіян у геноциді українців. Безглуздя такого звинувачення нестерпне для тих росіян, які не відділяють українців від самих себе. Голоси екстремістів з обох сторін звучать особливо голосно. Чи можливо досягнути після всього цього взаєморозуміння істориків і політиків України та Росії щодо природи Голодомору?
Голодомор не має нічого спільного з етнічним чищенням. У своїй книзі я стараюся довести, що мільйони життів були покладені на вівтар сталінської влади. Диктатор боявся втратити особисту владу, якби в Україні стався соціальний вибух, подібний тому, який був у першій половині 1930 року. А такий вибух назрівав.
Радянська влада дійсно була робочо-селянською, як вона себе позиціонувала. Але поширення її у всій народній товщі при жорсткій централізації управлінських структур призвело до того, що компартійно-радянська номенклатура, вся багатомільйонна державна партія і сам народ ставали за певних умов іграшкою в руках диктатора. Це головний висновок, який робиться в книжці.
КОМЕНТАР
Олександр БОЖКО, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Вірменії:
— Нам дуже важливо, щоб інформація стосовно України, чим вона живе, доходила до вірменського суспільства, оскільки в цьому відношенні у вірмен можливості обмежені. Про Україну тут довідуються переважно з російських телеканалів. Зрозуміло, що в такий спосіб сприйняття політичного, економічного, культурного життя України дещо неадекватне. Те саме стосується і висвітлення нашого історичного минулого.
Адже в радянські часи всі питання, пов’язані з трактуванням історії, визначалися центром, незалежно від того йшлося про Вірменію чи Україну. Після здобуття нашими народами незалежності виникла потреба більше знати один про одного, зокрема про трагічні сторінки історії обох народів, як, наприклад, події в Західній Вірменії 1915 року, чи події, пов’язані з Голодомором в Україні.
Працюючи у Вірменії, я неодноразово переконувався, що відсутність доступу широких кіл до об’єктивної інформації не дозволяє дружньому нам народові не тільки уявити масштаби нашого національного лиха, а й причини його. Коли ж нам до рук потрапила книжка Станіслава Кульчицького, підготовлена редакцією газети «День», то відразу ж виникла думка видати її вірменською мовою. Звісно, ті хто фахово займаються історією, можуть дізнатися про Голодомор бодай через інтернет. Але важливо, щоб саме широкий загал мав змогу неупереджено ознайомитися з фактами, які від нас так довго приховували. Тим більше, тривалий час ми жили в одній державі й ми не байдужі до долі одне одного.
А Станіслава Кульчицького я давно вже знаю як авторитетного історика. Мені імпонує його підхід до висвітлення історичних подій, особливо в питанні Голодомору, яке останнім часом набуло резонансу в світі, і, значною мірою, завдячуючи його самовідданій діяльності. А оскільки довкола визнання Голодомору розгорнулася затята ідеологічна та інформаційна боротьба, то як посол, і просто як українець, як людина, що тривалий час працювала над українсько-вірменськими зв’язками, я був зацікавлений в тому, щоб книга «Почему Он нас уничтожал? Сталин и Голодомор 1932—1933 годов» вийшла саме вірменською мовою.
Тут посольству став у пригоді відомий вірменський літератор Фелікс Бахчінян. Він охоче погодився здійснити переклад книжки Кульчицького вірменською мовою.
Прикметно ще й те, що, як з’ясувалося, мама Станіслава Владиславовича — Марія Карапетівна — родом із тих вірмен, які з діда-прадіда жили на півдні України. Тому логічним видається і звернення автора до вірменського читача. У своєму слові він торкається паралелей між трагічними подіями, які були в житті наших народів, і які не повинні повторитися. В цьому — ще один сенс запланованого нами видання. Адже на долю людства не раз випадали тяжкі уроки, але, на превеликий жаль, далеко не всі їх воно засвоювало.
