Майбутнього як фізичного світу немає. Але є наші можливості, мотиви та воля.
ПОЛІТЕКОНОМІЯ ПЕРЕХОДУ
Дискусія про те, якою повинна бути нова економічна модель національної економіки України, триває приблизно стільки ж, скільки років самій українськiй незалежності. На «старті» цієї дискусії ні в кого не викликав сумніву той факт, що Україна є індустріальною державою, здатною приєднатися до міжнародного розподілу праці як конкурент-виробник продукції з високою доданою вартістю.
ВПК і космічна промисловість, авіа- та суднобудування, важке та легке машинобудування, важка металургія та хімічна промисловість становили своєрідне «індустріальне ядро», особливістю якого була наявність повноцінного виробництва кінцевого продукту. За оцінками експертів-економістів, «індустріальне ядро» забезпечувало Україні місце в двадцятці провідних країн-виробників світу, тобто тих, хто просував на світовий ринок кінцеву продукцію національного виробництва.
Власне, завданням «Великого переходу» від соціалістичної до ринкової економіки була зміна принципів економічної діяльності за збереження геоекономічного потенціалу та «профілю» індустрії. Простіше кажучи, розвиток інституту приватної власності через приватизації та залучення промислових комплексів до нових систем (національні та транснаціональні компанії) — засіб та інструмент, але не мета модернізаційних реформ в Україні в пострадянський період.
Вихід на світові ринки в умовах внутрішніх трансформацій призвів до стихійної зміни моделі — від індустріальної до сировинної. У перше десятиріччя реформ ця зміна сприймалася як явище тимчасове, пов’язане зі складнощами структурних перетворень, відставанням модернізації, пошуком внутрішніх і зовнішніх інвестиційних ресурсів, здатних профінансувати модернізацію та підвищити конкурентоспроможність «індустріального ядра».
Разом із тим, як свідчить життєва мудрість, нічого не буває більш постійного, ніж тимчасове. Сировинна спеціалізація українського великого капіталу виявилася вигідною справою. По-перше, виробництво сировини (метал, хімічна продукція) не вимагало високих стартових вкладень. По-друге, вартість лобізму та провайдингу на світових ринках — набагато нижча, ніж аналогічні витрати на продукцію з високою доданою вартістю. І по- третє, напевно, найважливіше, — сировинна спеціалізація України як нового суб’єкта світового ринку була сприйнята країнами-виробниками набагато прихильніше, ніж амбіції України затоварити світовий ринок своєю авіа- та космічною продукцією, військовою технікою та космічними ракетами.
Державну машину також влаштовувала ситуація, коли всі витрати з економічного планування та довгострокових стратегій узяв на себе молодий великий капітал сировинного типу: гроші до бюджету приносить і знижує ризики за довгостроковими інвестиційними програмами. З року в рік уряди всіх скликань перераховували дохід від експортерів сировини й енерготрейдерів, відкладаючи капіталомісткі програми з модернізації «індустріального ядра» на потім. Навіть не йдеться про цільове державне інвестування, а радше — про державний менеджмент, який би сприяв реалізації довгострокових модернізаційних програм з участю всіх типів капіталу. У рамках модернізаційних завдань таке загадкове поняття, як «інновація» взагалі перетворилося на політичне заклинання, що присипляє пильність пересічного громадянина.
Сухий залишок цих висновків: за станом на 2005 рік у структурі експорту домінує металургійна продукція (понад 40%). Експортна сільгосппродукція також переважно сировинного та напівфабрикатного типу. Частка машинобудування займає приблизно 20%, а послуг — 15% (в основному — транспортування енергоносіїв).
2005 рік у цьому сенсі може стати переломним. Висока енерговитратність й інноваційна консервативність «сировинної моделі» фактично гарантують її кризу в найближчі рік-два.
Зміна кон’юнктури та високий рівень конкуренції на ринку металів, де з’явилися нові гравці з продукцією з вищою доданою вартістю (Китай), і зростання цін на енергоносії (нафта, газ) можуть стати каталізатором кризи (бюджет, спад внутрішнього інвестування, «згортання» внутрішнього ринку), що перейде в системний структурний обвал усієї національної економіки. Ці ризики доповнюються й суб’єктивною стороною — реприватизаційними процесами, що почалися у зв’язку зі зміною влади та повторним переділом власності в Україні.
До чого це може призвести в найближчій перспективі?
А) Низька рентабельність, а надалі — й збитковість «сировинної моделі» унеможливлюють прибутковість і всієї національної економіки. Висока залежність від зовнішніх енергоресурсів, які поставляють за світовими цінами (нафта, газ, ТВЕЛи для атомних станцій), вимагатиме постійних високих витрат як із боку держави (бюджет і бюджети держкомпаній), так і з боку приватного великого капіталу. Єдине джерело, що забезпечує «худий» баланс, — робоча сила. Отже, підвищення рівня експлуатації праці не уникнути, і низький рівень доходів неминуче стане нормою в усіх галузях економіки. Праця залишається єдиним внутрішнім ресурсом для накопичення необхідного прибутку в умовах низькорентабельної або збиткової економіки.
Б) Зниження конкурентоспроможності сировинної промисловості на тлі надто низького інвестиційного потенціалу (простіше — фінансової спроможності) приватного капіталу в Україні призведе до «скинення» власності (промислових підприємств) іноземним компаніям. Регіональні компанії- конкуренти або системні ТНК, орієнтовані на розширення виробництва та сфер впливу, готові до «повторного переділу» і гратимуть лише на пониження ціни об’єктів. Причому в цьому випадку реприватизація, оголошена новою владою в 2005 році, — лише один зі способів інтернаціоналізації власності. Одночасно з цим вітчизняні «сировинники»-власники видобувних компаній й експортоорієнтованих виробництв щонайменше будуть зацікавлені в залученні до управління власністю іноземних профільних компаній, а щонайбільше — до «скинення» об’єктів і реінвестування в більш гарантовані активи (галузі, орієнтовані на внутрішній ринок, земля, нерухомість, рекреаційний бізнес, зв’язок і комунікації). У всякому разі це призведе до зниження інвестиційних пропозицій для «індустріального ядра»: для іноземних компаній це малоцікаве, а «свої» не готові до такого типу бізнесу.
В) Перерозподіл «сировинного» сектору національної економіки, що став скелетом «сировинної моделі» протягом останніх років, призведе до прямої залежності економіки від зовнішніх стратегій розвитку, насамперед корпоративних стратегій окремих ТНК. З огляду на фактичний провал модернізаційної політики в останнє десятиріччя, національний уряд буде не в змозі продуктивно впливати на геоекономічну перспективу України, залишаючись лише в ролі розпорядника соціальних бюджетних програм і локальних компенсаційних заходів (дотації АПК, реструктуризація вугільної промисловості, завершення обов’язкового капбудівництва, закладеного в попередні урядові програми). «Індустріальне ядро» в таких умовах буде приречене на повільну реструктуризацію, перепрофілювання та розпродаж за вцілілими технологічними ланцюжками («Південмаш» — виробник тролейбусів — це символічне вираження краху «індустріального ядра»).
УКРАЇНА ЯК ПРОВАЙДЕР ЗОВНІШНІХ СТРАТЕГІЙ
«Повторний переділ» власності в умовах кризи «сировинної моделі» стимулює і без того гостру геоекономічну конкуренцію за вплив на українську економіку. Конкуренція розгортається в кількох площинах:
— місткий внутрішній ринок України — товари та послуги (включаючи зв’язок), технології й обладнання, інфраструктура;
— індустріальні об’єкти та земля — як компонент корпоративних стратегій регіональних компаній і ТНК, пов’язаних із розширенням виробничих ланцюжків і винесенням власного виробництва в інші країни;
— енергетика та транспортна інфраструктура — як геоекономічний ресурс у геополітичній грі за вплив на ЄС.
Третя площина зараз набуває основного значення в рамках зміни моделі розвитку національної економіки.
«Індустріальне ядро», технологічно прив’язане до колишнього розподілу праці, успадкованого країнами СНД від СРСР, виявилося не в змозі «прирости» новими місткими ринками збуту. Локальні програми просування своєї продукції не мають стратегічного значення (приклад — пакистанський танковий контракт). Участь космічної індустрії в програмі «Сі Ланч» — радше виняток із правил, що лише підтверджує цю сумну істину. Програмні президентські й урядові заяви останніх п’яти років про розширення ринків збуту для «індустріального ядра» та про входження у світовий розподіл праці як країни так званої «індустріальної групи» так і залишилися побажанням державного менеджменту, далекого від практики національних промислових стратегій.
У свою чергу великий сировинний капітал, зіткнувшись із ризиками вичерпання ресурсу основних фондів національної сировинної індустрії та гострою політичною конкуренцією за «повторний переділ», обрав стратегію вивозу капіталу в знайомі їм сектори економіки сусідніх країн (корпоративні стратегії ІСД і СКМ) або шукає спосіб «скинути» частину активів своїм іноземним партнерам (група «Інтерпайп» тощо).
В умовах еволюційного «позбавлення» України статусу індустріальної держави, її послідовно втягують у компенсаторні зовнішні стратегії в ролі транзитної держави-провайдера зовнішніх стратегій.
Розгортається неабияка конкуренція двох великих геоекономічних гравців — РФ і США — за інфраструктурний та енергетичний ресурс України.
Росія в особі національного уряду та лояльного приватного капіталу зацікавлена в залученні України як учасника власної енергетичної стратегії: консолідація геоекономічних активів решти країн-виробників і країн- транзитерів (родовища газу і нафти, трубопроводи та їх технічне забезпечення) та вибудовування довгострокової політики із забезпечення енергоресурсами країн ЄС. Невипадково через це створений рік тому газотранспортний консорціум був обмежений лише форматом українсько-російської участі, а український проект «Одеса — Броди» планувалося використати в реверсному напрямку.
Попри невдачу в переговорному процесі про приєднання до газотранспортного консорціуму німецького капіталу, Німеччина (один із кістяків «Старої Європи») зацікавлена в збереженні та стабільній роботі українсько-російського альянсу, що гарантує ефективність енергетичної співпраці країн ЄС із Росією й іншими країнами СНД. Саме крізь цю призму слід розцінювати й нову двомільярдну кредитну лінію, яку отримала Україна в 2005 році за лінією «Нафтогаз України».
Другий компонент, безпосередньо пов’язаний з українською енергетикою, — максимальне використання наявних і створення нових потужностей із виробництва кінцевої продукції енергетики — електроенергії — як стратегічного експортного ресурсу для ЄС. Приватизація обленерго та виробляючих компаній і — в перспективі — нарощування виробництва за рахунок будівництва нових електростанцій (у тому числі — газотурбінних, орієнтованих на російський газ) є технологічними елементами цієї стратегії. Враховується й залежність українських АЕС від російського ядерного палива. Саме тому тривалий час під тиском внутрішнього та зовнішнього лобі гальмувався і навіть блокувався проект створення замкненого циклу з виробництва ядерного палива в Україні.
У цьому сенсі проект ЄЕП, що «зв’язує» основні країни СНД, і наявність у РФ довгострокових зобов’язань із Туркменією, стали органічними політичними компонентами нової енергетичної та геоекономічної стратегії Росії. Україна як власник труб, портів, потужної енергетики, транспортних комунікацій мала відіграти роль одного з провідних її «провайдерів».
Російсько-європейська співпраця, що спирається на довгострокові інтереси Росії на енергетичному ринку ЄС, й інтереси «Старої Європи» в Росії (насамперед Німеччини), створюють геостратегічну загрозу для США та провідних сировинних ТНК. Діапазон загроз широкий: від зміцнення європейської економіки за рахунок ексклюзивного енергетичного партнерства з Росією та її сателітами в СНД — до реформи НАТО і створення повноцінної та самостійної європейської держави з компліментарним оточенням у Східній Європі, Євразії та Середземномор’ї.
Власне, політика «стримування ЄС» стала однією з головних турбот США протягом останнього десятиріччя. Блокування Іраку та мобілізація НАТО у воєнних операціях, створення «санітарного пояса» навколо Євразії та використання «кольорових революцій» як інструмента геополітичного стримування Росії, просування ТНК у середньоазіатську сировинну зону та реалізація проекту нафтопроводу Баку — Джейхан (американські компанії — постачальники енергоресурсів у європейські порти) — різнорівневі ланки одного ланцюга.
У рамках політики «стримування», її енергетичною та геополітичною компонентою стає й Україна. Принаймні є підстави для реконструкції можливої логіки залучення України та її національної економіки (точніше, тієї її частини, яка актуальна) в цю геостратегію.
Аверсне використання нафтопроводу Одеса — Броди — хоч і важлива, але лише мала частина цієї стратегії. Набагато більший інтерес становить готовність американських компаній увійти в українську енергетику. Намір закуповувати в США ядерне паливо для атомних станцій поки що виглядає як амбіція українського керівництва остаточно та безповоротно диверсифікувати поставки ядерного палива (навіть якщо це паливо буде на 40% дорожче за російське, якщо вірити повідомленням ЗМІ). Не можна виключати, що стратегічний інтерес США може полягати в більш повноцінній участі в модернізації української енергетики (скажімо, через допомогу в будівництві підприємств із виробництва ядерного палива й участі у приватизації генеруючих потужностей). У такому випадку американські компанії через кілька років отримають шанс стати великими експортерами електроенергії з України до ЄС: готовий і дорогий кінцевий продукт, здатний знизити вигоди ЄС від нарощування поставок енергоносіїв із Росії.
Це саме завдання вирішуватиме й аверсний варіант Одеса — Броди, де ймовірність роботи американських нафтових компаній, що мають свою частку в розробках казахської нафти та в КТК, висока.
Ставка на «американізацію» української енергетики може бути вигідна й українській владі, оскільки тісне партнерство з американськими корпораціями гарантує політичну підтримку та продуктивніше просування на європейські ринки.
Логічним у цьому сенсі виглядає й бажання США прискорено залучити Україну до структур НАТО: розширення НАТО на Схід гальмує реформаторські настрої в Європі й одночасно — вивільняє Україну з-під прямого політичного впливу Росії. Конфліктність і геостратегічна консервативність такого розвитку мало хвилює США і, здається, не особливо непокоїть український національний уряд.
Ірраціональний форсаж щодо вступу України до СОТ, без урахування нових геоекономічних загроз й інтересів національних виробників, може перетворити національну економіку із суб’єкта на заручника міжнародного та регіонального розподілу праці. Принаймні на «східному фронті» торгові конфлікти будуть гарантовані, починаючи від цін на енергоносії та закінчуючи розширенням списку вилучень і виключень у торгівлі з РФ й іншими країнами ЄврАзЕС. Спроба протипоставити ЄЕП і ГУАМ як альтернативні регіональні зони вільної торгівлі — тема для дипломатів-гурманів, але не для серйозного геоекономічного аналізу та прогнозування.
Не виключений варіант і залучення американського капіталу в часткову реабілітацію тієї частини «індустріального ядра», що вписується в стратегію «стримування ЄС». Зокрема, конкретна високотехнологічна галузь — космічна — може бути цікава США як субпідрядник нових космічних і ракетних програм, включаючи ПРО. Але це — окрема тема для розмови.
У статті не ставилася мета дати повноцінний геополітичний прогноз варіантам розвитку подій. У цьому випадку важливий загальний політико-економічний висновок: Україна втрачає останні шанси на самостійну реабілітацію «індустріального ядра» та втягується в чужі, компенсаційні для національної економіки, стратегії розвитку. І проблема навіть не в тому, з ким із провідних геополітичних гравців Україна гратиме далі, а в тому, що сам вибір обмежений плачевними економічними перспективами та відсутністю волі, бажання та розуміння національних еліт відносно розвитку країни-суб’єкта й економіки- конкурента.
ВІД ЗАСТОЮ ЧЕРЕЗ ВІДСТІЙ — ДО НОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ?
Нинішня політична клоунада з «внутрішніми ворогами» та «зовнішніми загрозами» виявилася настільки переконливою, що остаточно зняла з політичного порядку денного питання про стратегії розвитку національної економіки та її «індустріального ядра».
Компенсаторна модель геоекономічного розвитку у формі співучасника зовнішніх енергетичних і геоекономічних стратегій — це той максимум, на який здатна політична та бізнес-еліта. Разом із тим, загроза деіндустріалізації у сфері високотехнологічного виробництва та «колонізація» сировинного сектору можуть викликати негативний соціальний ефект на зразок подій у Росії в 1914—1916 рр.
Формування усвідомлених класових ознак в умовах майбутньої системної кризи національної економіки (2006—…) здатне перевести «помаранчево- буржуазну» революцію в революцію соціальну. Але мало захопити «Зимовий», треба знати, що в ньому робити. Хто проінвестує цю революцію та використає, а хто спроможний відвернути цю загрозу — поки що питання відкрите.
P.S. Зовсім недавно учасники «Українського клубу» звернулися до уряду України з проханням відповісти на 10 запитань, пов’язаних із формуванням геоекономічної стратегії розвитку української економіки (див. «День» від 6 квітня 2005 р.). Зокрема: за якими критеріями уряд оцінює розвиток країни? Які країни, економічні спільноти уряд визначає як геостратегічних економічних партнерів України та які геоекономічні проекти розглядаються урядом як пріоритетні до 2010 року? Чи планує уряд забезпечити участь національної економіки в європейському розподілі праці, товарів, капіталів та послуг до вступу України в ЄС та на які ніші європейського ринку уряд орієнтуватиме українську економіку? Які стимули планує задіяти уряд для створення нових «точок зростання» («точок прориву») національної економіки? З якими ризиками стикається національна економіка при вступі України до СОТ і в який спосіб уряд планує мінімізувати ці ризики? У який спосіб і впродовж якого часу уряд планує перейти до інноваційної моделі розвитку, базованої на науці й високих технологіях? Скільки повних циклів виробництв (як- от: авіакосмічна галузь, суднобудування тощо) Україна має на сьогодні та які уряд забезпечить до 2010 року? Очевидно, уряду не до запитань.
