Нещодавно МЗС Росії фактично підтримав скандальні заяви мера Москви Лужкова щодо статусу Севастополя, при цьому заявивши, що робить це «насамперед, виходячи з корінних інтересів наших народів, щирої й глибокої зацікавленості в збереженні й розвитку російсько-української дружби».
В українсько-російських відносинах діє безвідмовна ознака: як тільки в Москві починають говорити про дружбу і братерство, це означає, що руки вже ось-ось — тягнуться до української території.
Нині Росія святкує 225-ліття Севастополя і російського Чорноморського флоту.
Українська історія Криму та чорноморського військового мореплавання значно глибша за російську.
Прямо підпорядкованими Києву території в Криму стали не пізніше 988 року, хоча деякі історики вважають, що це сталося на пару десятиліть раніше — після розгрому князем Святославом Хазарського каганату.
У 988 році переможно для Києва закінчилася Херсонеська війна. Київський князь Володимир Великий захопив візантійський Херсонес (нині на його місці і місці його колишніх володінь розташований Севастополь).
В Україні це місто звалося Корсунь. Уперше за півтора тисячоліття свого існування неприступна візантійська фортеця капітулювала саме перед київським військом. Тому Україна, без жодної натяжки, цієї весни може святкувати не 225-ліття, а 1020-річчя українського Корсуня.
За даними істориків, взяття Херсонесу сталося до 27 червня 988 року, і на належному рівні відсвяткувати цю історичну дату все ще не пізно.
Незабаром Херсонес був повернутий Візантії в обмін на одруження київського князя з візантійською принцесою. Завдяки цьому шлюбові фактично почалася великодержавність Києва.
Водночас, ще з кінця VIII століття фіксуються дані про напади наших предків на малоазійське узбережжя Візантії. Ще 18 червня 860 року кияни вперше в історії взяли в облогу Константинополь. У ті часи це було майже все одно, що сьогодні Вашингтон. Далі були походи на Царгород князів Олега, Ігоря.
Чорне море звалося Руським тоді, коли Руссю звалися виключно Київ з околицями. А до виникнення селища на місці Москви лишалися століття.
Однак, майже вся решта візантійських володінь у Криму надовго відійшла під владу Києва. Середньовічний Крим був міцно підпорядкований Русі у вигляді Тмутараканського князівства, яке охоплювало всю територію Східного Криму. Це князівство унікальне для історії Київської Русі, оскільки, відірване на сотні кілометрів від Русі — Середньої Наддніпрянщини — зберігало лояльність метрополії, попри мандрівки між ними орд іноетнічних кочовиків.
Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму в другій половині XII століття. Таким чином, давня Київська історія Криму тривала близько двох століть, до речі, більше, ніж нещодавня російська історія Криму з 1783 по 1954 роки.
Друга половина XVI — перша половина XVII століть позначилися майже безперестанними походами українського козацького флоту на Чорному морі. Козаками за цей час були взяті практично кожна фортеця на узбережжі Чорного моря — Варна, Євпаторія, Очаків, Трапезунд, Синоп, Ахтіар, Інкерман, Синоп, Ізмаїл, Хаджибей (більшість міст по кілька разів).
У сучасних Севастопольських бухтах козаки щонайменше двічі розбивали турецький флот. У 1616 році вдруге було взято неприступну Кафу, разом із скарбницею Кримського хана. У 1615—1616 роках українські козаки двічі спалили передмістя Стамбулу.
Козацький флот навіть проходив парадним строєм по самому Босфору, обстрілюючи султанський палац. На той час непереможна Османська імперія, яка готувалася до походу на Відень і погрожувала королю Франції, виявилася безборонною проти українського флоту в самому своєму серці.
До речі, російським адміралам, на відміну від українського гетьмана Сагайдачного, жодного разу так і не вдалося висадитися в Стамбулі, навіть діючи проти ослабленої Туреччини XVIII—XIX століть.
Та й під час російсько-турецьких воєн кінця XVIII століття взяття Ізмаїла, Очакова і Хаджибея — діло рук насамперед (або, принаймні, — в тому числі) українських козаків. Головний народний герой Севастопольської оборони 1854— 1855 років матрос Кішка — теж не чужий Україні.
Сучасні «козирі» Росії в питанні Криму полягають головно в тому, що «хочется кушать». А також у тому, що Росія анексувала Крим 1783 року, і з того часу провела на півострові кілька хвиль депортації місцевого населення (до речі, не лише кримських татар, але й греків, болгар, вірмен тощо).
Тому історичні аргументи України в питанні приналежності Криму досить вагомі.
І це вже не кажучи про те, що на боці України і закон, і Конституція (в тому числі СРСР і УРСР).
Зокрема, той факт, що в статті 77 Конституції Української РСР, ухваленій 20 квітня 1978 року, йшлося: «Містами республіканського підпорядкування в Україні є Київ і Севастополь». А в Конституції СРСР від 1977 року, після якої була ухвалена Конституція УРСР, у статтях 76 і 78 стверджувалося: «Союзна республіка має свою конституцію, що відповідає Конституції СРСР». На боці України і двосторонній договір України з Росією, і рішення Ради Безпеки ООН.
Тому ідея дискусії про приналежність Севастополя може виникнути лише під напеченим незвично теплим сонцем картузом.
