Звичайно, ні для кого не секрет, що в Україні міститься географічний центр Європи. Не підлягає сумніву й історична, культурна причетність до Європи українців. У такому разі варто запитати, що, власне, вибирає Україна, чим продиктована необхідність вибору і, головне, хто вибирає?
Як свідчить історичний досвід, в авторитарних державах вибір шляху розвитку, також і по-європейському орієнтованого, належить правлячій еліті. У демократичних державах за визначенням вибір належить народу, а правильніше сказати — суспільству. На наш погляд, у цьому і полягає суть проблеми для України.
Якби українське суспільство було «європейським» і однозначно ідентифікувало себе з Європою, то не було б предмета для обговорення. Насправді, на відміну від суспільств більшості географічно європейських країн, українське суспільство недалеко пішло від радянського. І ціннісно, і інституційно воно продовжує залишатися уламком радянської цивілізації, існуючи в іншому культурно-історичному часі та вимірі.
Усупереч пропаганді, суспільство загалом не орієнтується на Європу. Про це красномовно свідчать дані соціологічних опитувань, які публікуються газетою «День». Наприклад, за даними всеукраїнських опитувань, проведених за підтримки фондів «Євразія» і «Відродження» в 1994—1998 рр., на запитання: «Якому зовнішньому шляху розвитку України ви віддаєте перевагу?» — за встановлення зв’язків із розвинутими країнами Заходу» висловилося тільки 13—16% опитаних («День», 9 вересня 1998 р.). У той же час, за даними всеукраїнського опитування, проведеного Центром «Соціополіс» у кінці січня 2000 р., 32% опитаних вважають, що «треба подумати, провести переговори і за певних умов вирішити питання про вступ» у союз Росії та Білорусі, а ще 26% вважають, що цей вступ «треба зробити обов’язково і невідкладно» («День»).
Вельми критично із насторогою українське суспільство ставиться до головних європейських інституцій. Наприклад, за даними опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень і Центром «Соціальний моніторинг» («День», 23 березня 2000 р.), цілком довіряють Європейському Союзу 29% опитаних (не довіряють — 35%, складно було відповісти — 36%). На нашу думку, ситуацію, коли дві третини опитаних або не довіряють, або не можуть сформулювати свою думку, можна пояснити лише млявою зацікавленістю ЄС в Україні, про політику якого українські громадяни можуть судити передусім із жорсткого візового режиму.
Окремої розмови заслуговує ставлення українського суспільства до НАТО. Альянс є одним із найважливіших інструментів проведення європейської політики. За даними того ж опитування, цілком довіряє НАТО 21% опитаних (не довіряють 45%, складно було відповісти 34%). Варто зазначити, що на зміну ставлення до НАТО істотно не вплинули ні відкриття Інформаційного центру НАТО, ні спільні військові навчання. Навпаки, під час участі НАТО у воєнному конфлікті проти Югославії, за даними всеукраїнського опитування, проведеного Центром СОЦІС («День», 9 червня 1999 р.), було зафіксовано погіршення ставлення до НАТО 61% респондентів (поліпшилося ставлення в 1%).
Показовими є дані опитування відвідувачів wеb-сторінки «Дня» в Інтернеті («День», 27 квітня 2000 р.). 66% опитаних заявили, що Україні під час проведення внутрішньої і зовнішньої політики потрібно орієнтуватися на Захід — Європу і США (на Росію 11%). Прозахідні уподобання українських користувачів Інтернету, безумовно, являють собою феномен, гідний вивчення. Однак потрібно пам’ятати, що 94% українських громадян не користуються послугами Інтернету («День», 14 березня 2000 р.).
Дані опитування Центру СОЦІС на тему: «З якими країнами Україні треба мати найкращі відносини?» («День», 28 березня 2000 р.) — також показові. Маючи можливість вибрати декілька варіантів відповідей, 44% опитаних вказали на Росію. 35% — Білорусь, 34% — США, 31% — Німеччину, 17% — Польщу, 14% — Молдову.
Скептично ставляться до фінансової допомоги Заходу Україні як звичайні громадяни, так і відвідувачі web-сторінки «Дня» в Інтернеті. За даними опитування, проведеного компанією GFK-USM, лише 22% респондентів оцінюють цю допомогу виключно позитивно («День», 20 лютого 2000 р.). Серед web-респондентів «Дня» таких виявилося 21%, а 46% реальним змістом фінансової допомоги вважають субсидування неефективної системи влади та управління в Україні («День», 16 березня 2000 р.).
Ведучи мову про європейський вибір суспільства, не треба забувати про самоідентифікацію українських громадян, про «територіальний патріотизм» (В. Липинський). І тут результати опитування Центру СОЦІС промовляють самі за себе. На запитання: «До якої з перерахованих груп ви відчуваєте свою приналежність насамперед? — 39% опитаних указали на місцевість проживання (область, місто, село). 35% опитаних відчувають себе громадянами України, 10% — радянськими людьми і, нарешті, почуття приналежності до Європи найважливішим є для 2% (!) респондентів («День», 9 лютого 2000 р.). Хіба це не показник нашої «європейськості»?
Таку разючу невідповідність між офіційно задекларованим «вибором» і думками громадян можна пояснити лише тим, що цей «вибір» є виключно пропагандистським, фіктивним.
Зумовлені цілою низкою культурно-історичних причин, відмінності в орієнтаціях громадян іще більше посилюються двозначною позицією українського істеблішменту. Спостерігаючи за розвитком європейського напрямку української багатовекторної політики і за кроками у відповідь Європи, складається враження, нібито існує якась гра. У цій грі зацікавлена у фінансових ін’єкціях Заходу (але не в системних реформах) українська влада вдає, що дуже важливою для неї є інтеграція України в євроструктури. У свою чергу, Європа в особі чудово обізнаних про стан українського суспільства євробюрократів удає, що дуже важливою є для неї Україна. Підсумком такого розвитку подій є дискредитація європейського вибору, створення і закріплення нових відмінностей між Україною і Заходом.
А що ж саме українське суспільство? Воно, як і раніше, залишається апатичним, виявляючи слабку здатність до самоорганізації. Демократичні цінності та інститути, що справедливо становлять гордість європейської культури, дуже важко прищеплюються на українському грунті. І якби не діяльність нечисленних неурядових зарубіжних організацій, що намагаються допомогти нам у побудові інститутів громадянського суспільства, ситуація була б іще плачевнішою. Неможливість суспільства впливати на формування внутрішньої і зовнішньої політики України перешкоджає проведенню заявлених владою реформ. Таким чином українське суспільство дозволяє себе завести в глухий кут. У цьому і полягає нинішній український вибір України. Через власну пасивність і неспроможність визначитися у виборі курсу суспільство вибрало ту модель розвитку країни, яка існує нині, а також напрям, котрий аж ніяк не веде нас у Європу.
Сьогодні нам треба зрозуміти, що хоч би якими високими і недосяжними здавалися ідеї, що проголошуються, в нас, дійсно, немає іншого шляху. Сучасна високорозвинена європейська Україна можлива. Об’єднані зусилля суспільства здатні створити її такою.
