Ведучи ідеологічну боротьбу з іншими країнами проти «спотворення» історії Другої світової війни, російська влада упустила зародження та розвиток нового фашизму всередині Росії, а частково й сприяла цьому процесу. На наших очах розгортається справжня війна між фашистами й антифашистами. Спочатку в Москві вбивають активіста руху антифа Івана Хуторського (чиє прізвисько Ваня Костолом не залишає сумнівів у характері його взаємодій із фашистами — клин клином вибивав). Потім, аби помститися, антифашисти розгромили офіс прокремлівського молодіжного руху «Россия молодая» за зв’язок його керівника, депутата Держдуми єдинороса Максима Міщенка, з рухом «Русский образ», який антифа вважає одним із можливих організаторів убивства свого активіста. При цьому й фашисти (а судові процеси над доволі організованими неофашистськими угрупованнями, звинуваченими в убивствах, вибухах або спричиненні тяжких тілесних пошкоджень на підставі міжнаціональної ворожнечі стали в Росії цілком буденною справою), й радикальні антифашисти виросли на ѓрунті, створеному самою владою.
Офіційна антифашистська пропаганда в Росії звелася до боротьби нинішніх керівників країни за право спадкувати у Великій Вітчизняній війні, єдиній значущій перемозі у трагічній і кривавій історії Радянського Союзу.
У рамках цієї боротьби Кремль не втомлюється різко критикувати держави, котрі згадують про реальні й незаперечні злочини радянського режиму, в тому числі й у період Другої світової війни. При цьому основа для виникнення фашизму в нинішній Росії цілком схожа з тою, на якій виріс у 20-х — на початку 30-х років минулого сторіччя націонал-соціалізм у Німеччині. Німецька нація почувалася приниженою поразкою в Першій світовій війні, у росіянах влада маніакально культивувала приниженість і образу на розпад СРСР (за версією російської влади — розвал ззовні). Гітлер своєю націоналістичною риторикою закликав до того, щоб велика німецька нація підвелася з колін і відновила колишню потугу. Схожі пропагандистські штампи були використані путінським режимом для патріотичного прикриття ділення активів елітою пост’єльцинської Росії.
Молоді люди дуже чутливі до ура-патріотичної пропаганди, до того ж, через вік значно активніші й більш схильні шукати швидкі та прості відповіді на головні питання буття. Наприклад, у чому причина страшного майнового розшарування; чому у великих містах так багато «інородців», у яких (багато у чому вслід за владою, яка офіційно виганяла громадян інших країн із ринків) неофашисти почали вбачати основних винуватців бід і несправедливості російського життя. При цьому спроби створити замість комсомолу офіційні провладні молодіжні рухи призвели до появи спершу «Идущих вместе», а потім «Наших» — руху, антифашистського лише за назвою, а по суті, готового виконувати будь-які ідеологічні завдання кремлівської адміністрації.
Реальні фашизм і антифашизм у Росії розвивалися у політичному просторі, паралельному зачищеному офіційному, всередині розколеного, зараженого імперським вірусом суспільства.
Доки російська влада влаштовувала істерики з приводу зрівняння в резолюції ПАРЄ гітлерівських і сталінських злочинів, доки займалися повзучою реабілітацією Сталіна для виправдання вождизму власної політичної системи, у країні поволі виросли неонацистські організації й антифашистські рухи, що намагаються протистояти неонацистам такими ж радикальними методами. Сучасного російського фашиста-скінхеда й антифашиста навіть зовні важко відрізнити один від одного...
Але проблема в тому, що фашизм у Росії, по суті, є органічним розвитком офіційного зовнішньополітичного дискурсу (з Росією як новим світовим полюсом, що відроджує свою велич, і з ворожим їй Заходом), який вигадала та нав’язала суспільству сама влада.
Тому для реальної боротьби з фашизмом владі мало лише судити представників фашистських угруповань за конкретні злочини саме як фашистів, а не як побутових хуліганів або розбійників. Мало провести альтернативний «Русский марш» за участю прокремлівських молодіжних рухів, котрі не мають ніякої самостійної політичної позиції, ніякої опори в суспільстві й не відстоюють ніяких цінностей. Слід міняти саму систему цінностей, які влада вдовбує всі останні роки населенню. Треба відмовлятися від логіки, що весь навколишній світ складається виключно з ворогів, які лише і мріють, як принизити росіян і «обнулити Росію». Слід припиняти сіяти в суспільстві культ геополітичного реваншу й повернення багато в чому фіктивної могутності СРСР. Треба нагадувати суспільству, що Росія завжди була багатонаціональною та багатоконфесійною країною, і тільки в такій якості може успадкувати російську й радянську імперії. Що російський народ складають представники всіх народностей і національностей, що проживають у Росії.
Інакше ми сміливо боротимемося з історичним трупом гітлеризму, провокуючи розвиток неофашизму в країні, ледве не єдиним завоюванням якої у ХХ сторіччі справді була перемога у Великій Вітчизняній війні.
Так історичні й політичні спекуляції влади разом із великодержавним авторитаризмом існуючого політичного режиму можуть обернутися забуттям і цілковитою девальвацією тієї великої перемоги всередині самої Росії.
