4. ВБИВСТВО ГОЛОДОМ
Механізм вбивства голодом треба реконструювати шляхом ретельного вивчення прихованих деталей. Якщо жертвами голоду стають мільйони, сліди залишаються. Тому не можу погодитися з таким висновком В. Кондрашина в його книжці «Голод 1932—1933 годов: трагедия российской деревни»: «Перерыв горы документов, исследователи еще не обнаружили ни одного постановления ЦК партии и Советского правительства, приказывающих убить с помощью голода определенное число украинских или других крестьян» (с.240).
Встановлено, що глава надзвичайної хлібозаготівельної комісії в Україні В’ячеслав Молотов підготував у Харкові й вислав на узгодження Сталіну тексти постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УСРР від 20 листопада 1932 року під назвою «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель». У постановах, підписаних після узгодження, відповідно, С. Косіором і В. Чубарем, містилися зловісні пункти про покарання натуральними штрафами колгоспів, колгоспників та одноосібників, які не виконали плану. За спогадами, ці постанови почали негайно застосовуватися в колгоспах і селах, поставлених на «чорну дошку». Але конфісковувалися не тільки картопля, м’ясо й сало, як передбачалося законодавством про натуральні штрафи. У селян вилучалися всі продукти харчування. Це дозволяє датувати український Голодомор тими самими двома роками, як і загальносоюзний голод 1932—1933 рр.
Ще 1990 року було опубліковано телеграму Сталіна від 1 січня 1933 року керівництву УСРР. У документі, на який довгі роки не звертали увагу, вимагалося оповістити через сільради всіх селян про те, що вони репресуватимуться, якщо й надалі приховуватимуть хліб. Щоб виявити таких, треба було організувати повсюдні обшуки. Отже, телеграма сигналізувала про необхідність обшуків.
Тогочасні газети повнилися повідомленнями про те, що селяни ховають хліб, внаслідок чого держава змушена скорочувати норми постачання міського населення. Селяни справді приховували зерно від заготівельників, щоб не померти з голоду, але здебільшого у них не було хліба. За дві декади грудня чекісти виявили в ямах і «чорних амбарах» не більше ніж 700 тис. пудів хліба. Тепер відомі й запаси хліба, виявлені при масових обшуках у січні. Вони теж були мізерними. Виходить, що Сталіну було достеменно відомо: в українському селі не було прихованих запасів хліба, які могли б мати державне значення. Що ж тоді робили заготівельники після того, як сталінську телеграму продублювали постанови всіх обкомів КП(б)У? Користуючись нормою, яка дозволяла вилучати картоплю, м’ясо й сало, вони конфісковували всі продукти тривалого зберігання, заготовлені до нового врожаю. Задокументовані свідчення охоплюють усі райони України.
Вилучення всякої їжі негайно створювало ситуацію глибокого голодування. Щоб селяни не кинулися в інші регіони, Сталін 22 січня власноруч виготовив шифровку, яка заблокувала переміщення населення з УСРР і Кубані.
Одночасно було заборонено будь-які згадки про голод, навіть у листуванні з грифом «цілком таємно». Зображати реальну картину того, що відбувалося у заблокованому українському селі, дозволялося тільки в режимній документації («особых папках»). Про голод 1932—1933 рр. в СРСР стало можливим говорити тільки з грудня 1987 року.
У квітні 2008 року ми з В. Кондрашиним брали участь у конференції, організованій професором Михайлом Дмитрієвим (МДУ). Описаний тут механізм нищення мільйонів селян вже фігурував тоді в книзі, яка вийшла друком у «Бібліотеці газети «День». Мій опонент міг сказати тільки те, що розповіді свідків не є документом. Тому я зрадів, коли в його останній книжці про голод у російському селі натрапив на таке правдиве свідчення: «Имеется огромное количество свидетельств конфискаций выращенных на приусадебных участках колхозников и единоличников продуктов, а также законсервированных даров природы в наказание за невыполнение государственных обязательств. В Вешенском районе Северо-Кавказского края инструктор ВЦИК констатировал (1932): «Во многих сельсоветах в массовом количестве отбиралось все продовольствие до соленого и сушеного включительно» (с. 216—217).
Не хотів би перетворювати цю статтю на полеміку з Кондрашиним хоча б тому, що високо ціную його вклад у розробку однієї з найважливіших в історії людства проблем. Але варто скористатися його книжкою, щоб проілюстрували ще один аспект в українсько-російському дискурсі. Цей аспект робить примарними сподівання на досягнення консенсусу в найближчому майбутньому.
Мова йде про ставлення до радянської влади. Не секрет, що і в Росії, і в Україні немало людей ще й досі пишуть словосполучення «Радянська влада» з великої літери. Різниця полягає в тому, що ці люди в Росії є при владі. Вони неспроможні погодитися з тим, що радянська влада виявилася здатною на геноцид власного народу.
Кондрашин обтяжує виною за конфіскацію всього їстівного в селянських садибах не керівників партії та уряду, а місцевих адміністраторів та сільських «активістів». В Україні це були голодуючі члени комітетів незаможних селян. Коли держава відбирала хліб, найбільше страждали незаможники, тому що вони не мали добре поставленого присадибного господарства. Саме з незаможників чекісти організовували бригади заготівельників. Незаможники не мали вибору: або гинути від голоду, або грабувати сусідів. «Почему, — читаємо ми у Кондрашина, — столь решительно и даже дико (буквально «зверели»), с нарушением закона действовали в деревне местные коммунисты и активисты?» І далі формулюється висновок: «Конечно, руководство партии не санкционировало изъятие всех продовольственных запасов из кладовых и погребов колхозников и единоличников. Но то, что оно не остановило его вовремя и не приняло должных мер по исправлению допущенных беззаконий, не снимает с него ответственности за смерть от голода тысяч крестьян» (с. 217, 218).
Цитата вимагає уточнень. В Україні рахунок жертв голоду вимірювався не тисячами, а мільйонами. Замість беззаконня треба підкреслити стосовно України наявність законодавства про натуральні штрафи. І нарешті, не слід забувати про новорічну телеграму вождя. Інакше на місцеву адміністрацію перекладатиметься вся вина за Голодомор подібно до того, як на неї було перекладено вину за соціальний вибух, який став наслідком політики комунізації селянства на початку 1930 року. Як відомо, у славнозвісній сталінській статті «Головокружение от успехов» усю вину було перекладено тоді на місцеву адміністрацію.
5. СТАЛІНСЬКА ДОПОМОГА
Три узгоджені дії (повсюдне вилучення їжі, заборона на виїзд та інформаційна блокада) переконують у тому, що кінцевою метою Кремля було вбивство голодом значної частини українців. Результат цих дій добре відомий — Голодомор.
Цілковитого викорінення українського народу в Кремлі, звичайно, не планували. Одразу по закінченню чекістської операції з вилучення їжі 7 лютого 1933 року політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову про виділення 200 тис. пудів зерна для Дніпропетровської області. Реалізуючи її, П’ятихатський посівком у цей самий день ухвалив надати продовольчу допомогу «гостро потребуючим колгоспам і колгоспникам». Блискавична реакція районного керівництва на постанову політбюро ЦК ВКП(б) стала можливою через те, що раніше відібраний у селян хліб не вивезли, а зберігали на складах під охороною в тій же області. Одразу виникає запитання: а чому хліб не вивозили? Адже є опубліковані документи, в яких ідеться про солідні суми штрафів у валюті за запізнення із завантаженням зафрахтованих під зерно іноземних пароплавів.
Така сама постанова була прийнята політбюро ЦК ВКП(б) 7 лютого по Одеській області. І пішло-поїхало: постанови усіх рівнів влади по всіх областях... Вони друкувалися в газетах з таким коментарем: «Українські селяни своїм безвідповідальним ставленням до вирощування та збирання врожаю поставили під удар не тільки самих себе, але й уряд; останній, проте, зла на них не тримає і рятує тих, хто зазнав «продовольчі утруднення».
Акція з вилучення їжі здійснювалася під прикриттям хлібозаготівель, а компартійно-радянське керівництво СРСР робило все, аби залишити її непоміченою. Навпаки, допомога регіонам, які зазнали «продовольчих утруднень», широко висвітлювалася. Це вкінець заплутувало й тих, хто страждав від голоду, й деяких дослідників голоду в наші часи.
Роберт Девіс і Стефен Віткрофт опублікували 2004 року монографію «Роки голоду. Радянське сільське господарство в 1931—1933» — найсолідніше у світовій науці історико-економічне дослідження колективізації радянського села. У ній уперше наводилися дані про обсяги державної продовольчої допомоги голодуючим регіонам. Виявилося, що з 7 лютого по 20 липня 1933 року УСРР і Кубань одержали 256 тис. тонн хліба з 320 тис. тонн. Такий порядок цифр нібито робив безпредметними дискусії про геноцид. Тому Р. Конквест, який дістав можливість ознайомитися з рукописом, у листі до авторів, надрукованому в цій же книжці, відмовився від твердження про те, що український Голодомор є геноцидом.
С. Віткрофт виступив проти тези про геноцид майже одразу після виходу у світ книжки Р. Конквеста «Жнива скорботи». Відхід Конквеста від цієї тези він вважав своєю особистою заслугою. Тому цей сюжет став центральним у його виступі на круглому столі. Він ще раз повторив висновки з книжки, опублікованої у співавторстві з Р.Девісом: радянське керівництво боролося з голодом, частково викликаним його ж політикою, але цей голод був неочікуваним і небажаним. Недолугість політики автори пояснювали неосвіченістю більшовицьких вождів, особливо їхніми обмеженими знаннями в галузі сільського господарства, а також бажанням індустріалізувати селянську країну з карколомною швидкістю.
Все це правильно і пояснює причини загальнорадянського голоду 1932—1933 рр., зокрема, українського голоду 1932 р. і казахського 1932-1933 рр. Але український Голодомор для радянського керівництва був і прогнозованим, і бажаним. Продовольча допомога для УСРР і Кубані виявилася найбільшою в першій половині 1933 року через те, що цю територію радянські чекісти надто грунтовно «почистили» від продовольства.
Сталінська допомога була однією з ланок чекістської акції. Саме тому частина конфіскованого хліба не вивозилася з областей України. Створюючи для населення умови, несумісні з фізичним виживанням, держава брала на себе турботу про його рятування шляхом підгодовування «з рук», через посівкоми, колгоспи та радгоспи. Вся операція наперед була розрахована на загибель великої кількості людей, щоб змусити тих, хто залишиться, жити і працювати на умовах, продиктованих з Кремля. Якщо при масових репресіях кожна жертва мала заведену на неї особову справу, то під час терору голодом люди повинні були вмирати у невизначеній, але великій кількості, тихо й непомітно. Є інструкції, в яких працівникам органів реєстрації громадянського стану заборонялося вказувати голод як причину смерті.
До 75-тої річниці трагедії українського народу з’явилися «Національні книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років» по кожній області. У них, а також в інших документальних збірниках є сотні повідомлень з «особых папок», які показують картини голодування в першій половині 1933 року. Це надзвичайно реалістичні картини повільної смерті села. Їх не можна пояснити ні неосвіченістю більшовицьких вождів, ні прискореними темпами індустріалізації.
Далі буде
