У назву цих нотаток винесено слова, якими закінчується фундаментальна двотомна монографія (Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: проблеми самоорганізації.: У 2 т. — К.: Промінь, 2003. — Т. 1. Критика історичного досвіду. — 384 с.; Т. 2. Десятиріччя суспільної трансформації. — 464 с.), про яку піде мова.
Менш за все хотів би, щоб мої міркування сприймались як рецензія на згадану книгу, що зобов’язувало б до систематизованого переказу її змісту, вимагало б ретельної «інвентаризації» притаманних їй позитивів і, з другого боку, вишуковування «окремих недоліків». Заради об’єктивності зауважу, що при бажанні в книзі (як і в будь-якій іншій) недоліки, звичайно, знайти можна, наприклад, пов’язані з відтворенням дещо однобічних оцінок, які давали тим чи тим історичним постатям інші дослідники, з певними суперечностями в інтерпретації тих чи тих сюжетів вітчизняної історії та її чинників (скажімо, кримськотатарського). Подекуди автори занадто захоплюються соціологічними даними, не вдаючись до їх ґрунтовного аналізу та не враховуючи динаміки. Але ці зауваження видаються настільки другорядними на тлі новаторського змісту книги, що акцентувати їх просто немає бажання.
Йдеться про працю, яка задає нові координати в осмисленні буття українського народу і в проектуванні його майбутнього, будить думку своїми історіософськими імпульсами і вселяє оптимізм, якого так бракує українству. Саме під цим кутом зору її слід читати й оцінювати.
МОМЕНТ САМОУСВІДОМЛЕННЯ ЕЛІТИ
Як справедливо зазначають автори, українська ментальність сьогодні перебуває під «подвійним пресингом» — з боку Росії і з боку західних демократій. І це, у свою чергу, породжує різновекторність орієнтацій як українського суспільства загалом, так і його елітарних верств.
Невизначеність геополітичних орієнтирів нашого істеблішменту, про яку вже говорено-переговорено, зумовлена, безперечно, комплексом найрізноманітніших чинників, зокрема, економічного, а то й відверто бізнесового характеру. І все ж при ближчому розгляді стає очевидно, що вона, ця невизначеність, у своїй глибинній основі має насамперед ідеологічну природу.
Переважна більшість нинішнього покоління вітчизняної еліти формувалася в умовах розпаду не тільки радянської наддержави, але також і її офіційної ідеологічної доктрини. На рубежі 90-х років минулого століття разом із збанкрутілими комуністичними ідеологемами було відкинуто, як зужитий мотлох, і міфологему про «старшого брата», що ним нібито був для всіх інших національностей Радянського Союзу російський народ. Утворився своєрідний ідеологічний вакуум, який в Україні, як і в більшості колишніх радянських республік, почав заповнюватись національно-державницькою ідеологією, що було історично цілком виправданим. Проте національно-демократична інтелігенція на той час не змогла виробити її переконливого, модернізованого варіанту, який би відповідав суспільним запитам.
На противагу міфологемі «старшого брата» розпочалися пошуки коренів «національної» державності мало не за доби Трипільської культури. Стверджувалося, що колишній «старший брат» насправді є наймолодшим. Тобто клин, що називається, вибивали клином.
Подібні спроби «зістарення» власної історії, що химерно поєднувалися з обстоюванням нашої рафінованої європейськості (всупереч «кондовій азіатчині» Росії), природно, не дали очікуваного результату. За умов обвальної економічної кризи, яку переживала Україна, вони залишали байдужою абсолютну більшість населення і дискредитували національно-державницьку ідею в очах його освіченої, тим паче російськомовної, частини (згадаймо, російськомовна преса рясніла дошкульностями на кшталт «Украина — родина слонов»). А головне — такі спроби не могли стати для вітчизняної політичної та бізнесової еліти надійним «щепленням» проти неоімперської ідеології, яка почала активно відроджуватися в Російській Федерації, передусім у формі різних версій євразійства.
За цією версією, місія України полягає в «одухотворенні» євразійської, а фактично нової російської імперії, наданні їй бренду Києво-Печерської Лаври, Храму Святої Софії, інших містичних символів «Другого Єрусалиму». А вже Москва, мовляв, забезпечить те державно-політичне вольове начало, якого завжди бракувало українцям. Інакше кажучи, знову йдеться про відновлення колишньої наддержави в ім’я примарних месіанських цілей, що не мають нічого спільного з нагальними потребами суспільного та особистісного розвитку людей, матеріально і духовно обкрадених тією ж наддержавою. Однак деякі вітчизняні політики та друковані видання, що є їхнім рупором, на жаль, ловляться на цей яскраво розфарбований ідеологічний гачок.
Немало важить і та обставина, що нинішнє російське керівництво загалом проводить щодо України виважену політику, беззастережно визнає її суверенітет. Це також зменшує спротив неоімперським ідеям з боку української масової та елітарної свідомості. Наші співвітчизники здебільшого воліють не звертати увагу на те, що курс на взаємовигідну співпрацю з Україною (який слід, безумовно, тільки вітати) в Російській Федерації якимось дивним чином уживається з євразійською вакханалією в інформаційному просторі, мусуванням теми недолугості українців, штучності їх державного утворення, ілюзорності євроінтеграційних сподівань.
Отже, існує гостра необхідність у напрацюванні нашою політичною елітою принципово нових ідеологем українства, які б спиралися на глибоке філософське підґрунтя, сучасне історичне знання (а не лише на пошуки трипільських коренів) і були невразливими до «спокус євразійства». Саме це завдання й розв’язує монографія В.Кременя, Д.Табачника та В.Ткаченка.
ІДЕОЛОГЕМА СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ВІДПОВІДНОСТІ
Проблеми вітчизняної історії, українсько-російських взаємин автори аналізують у широкому цивілізаційному контексті, з огляду на загальносвітову тенденцію переходу від традиційної землеробської цивілізації (селянської, общинної, звичаєвої) до цивілізації урбаністичного, торгово-промислового типу з притаманною їй системою ліберальних цінностей, ідеалом вільної людини. У цьому контексті по- новому тлумачаться практично всі колізії вітчизняної і щільно переплетеної з нею російської історії.
Так, той суспільний лад, який утвердився в Радянському Союзі після 1917 року, постає вже не як «світле майбутнє людства» і не як історична випадковість, такий собі «зигзаг історії» (на чому наполягають багато сучасних дослідників, зокрема російських), а як один з можливих варіантів перехідного за своєю суттю суспільства (наскільки об’єктивно виправданими були трагічні сторінки його історії — то інше питання). У новому світлі бачиться і європейський вибір України. Він не зводиться до банальної геополітичної альтернативи «Росія чи Захід». Цей вибір мислиться як такий, що відповідає згаданій загальносвітовій тенденції. Тобто «європейський» у цьому разі означає вибір не тільки і не стільки політичних орієнтацій, а скоріше певного напрямку суспільного розвитку, в якому так чи інакше рухається людство.
Спроби ж призупинити цей рух або здійснювати його у потворно деформованих формах, як свідчить історія, приречені на невдачу (що зайвий раз доводить теоретичну неспроможність євразійства, яке окреслює себе насамперед як ідеологію антизахідну, антиєвропейську). Не кажучи вже про те, яку ціну доводиться платити за такі спроби і чим вони закінчуються для тих, хто бере в них участь.
У цьому розумінні сучасна українська еліта може винести для себе чимало уроків з матеріалу, поданого в книзі. Повчальною, зокрема, є доля української старшини, духовенства, культурних діячів, які за часів Петра I виконали роль «донора» в його намаганнях на свій лад «вестернізувати» Росію. Тоді вихідці з Гетьманщини посідали чільне місце в російській політиці, науці та освіті, але вже наприкінці XVIII — на початку ХIХ століття замість колишньої моди на них почалося «осміювання малоросів» у столиці й при царському дворі, українство стало синонімом провінціалізму, мужицтва, некультурності. І тут мимоволі виникають асоціації із сучасними багатообіцяючими запевненнями щодо місії України в «одухотворенні» євразійської імперії.
«Чи є в українському суспільстві сили, здатні, попри всі спокуси євразійців, забезпечити нашому народові дальшу «європеїзацію»?» — ставлять запитання автори монографії і дають на нього ствердну відповідь. Водночас вони застерігають від форсованого впровадження суспільних інновацій без належного врахування соціокультурних традицій народу, доводять згубність сліпого копіювання чужого досвіду, що впродовж віків було, на жаль, чи не найприкметнішою ознакою українського політичного мислення.
Не зжите тяжіння до копіювальної моделі й у наш час, про що можуть свідчити хоч би популярні ще недавно заклики до прискореної лібералізації економіки, відмови від соціального дерижизму держави, «шокової терапії». Аналізуючи пройдений країною за роки незалежності непростий шлях, автори доходять висновку, що реалізація цих закликів (бодай і часткова, обмежена) призвела, як і в давніші часи, до порушення основного соціокультурного закону, під яким мається на увазі міра відповідності соціальних інновацій традиційним соціокультурним нормам, масовим уявленням людей — завжди консервативним, глибоко закоріненим у його історичному досвіді. За специфічних умов української дійсності пострадянського періоду це потягло за собою безвладдя, хаос, безконтрольну приватизацію, грабунок національних багатств та вивезення їх за кордон.
У книзі послідовно проводиться думка, що, опиняючись перед зовнішнім чи внутрішніми викликами, будь- яке суспільство має дати на них адекватну відповідь — мобілізувати свій творчий потенціал для досягнення відповідності назрілих соціальних змін набутій культурі, як це було зроблено свого часу в Японії, Південній Кореї, деяких інших країнах Південно-Східної Азії. І навпаки, культуру слід привести у відповідність із соціальними змінами. Причому крок новизни останніх не повинен виходити за допустимий поріг, інакше може статися суспільний розлам, соціальний вибух.
Під цим кутом зору обстоюється необхідність наповнення національно-державницької ідеї соціальним змістом. Її стрижнем має стати доктрина «соціальної держави» як найбільш прийнятна на нинішньому етапі форма поєднання принципів західного лібералізму з національною специфікою і своєрідний місток, по якому можна згодом перейти до соціальної ринкової економіки західноєвропейського зразка.
Доктрина «соціальної держави» зорієнтована на гарантоване забезпечення основних потреб людей (насамперед у сфері добробуту, охорони здоров’я, освіти тощо) і водночас на створення умов ефективної господарської діяльності осіб, які вже реабілітувалися після наркозу тоталітаризму. Вона ґрунтується на багатоукладності економіки (всі уклади підтримуються державою) і передбачає участь у товарних відносинах не лише окремих, атомізованих індивідів, а й трудових об’єднань, «корпорацій», які теж можуть бути їх колективними суб’єктами.
Принцип соціальності держави, зрозуміло, виключає крайнощі вільного ринку. А це означає, що головний гарант спадкоємності розпочатого курсу реформ — олігархічний капітал бюрократичного походження, соціальне дистанціювання якого від середнього і дрібного бізнесу та абсолютної більшості пересічних громадян стає дедалі загрозливішим, має свідомо прийняти ідеологію певного самообмеження.
«АХІЛЛЕСОВА П’ЯТА» УКРАЇНСТВА
Але не хотів би, щоб у читачів склалось враження, що цей двотомник належить до жанру наукової чи, тим паче, політичної публіцистики. Ні, це у найкращому сенсі академічна праця, яка, хоч і читається доволі легко, однак тримає інтелектуальну планку дуже високо. Більше того, є всі підстави бачити в ній свідчення методологічного прориву у вітчизняному суспільствознавстві загалом і в пізнанні та філософському осмисленні української історії зокрема.
В основу монографії, провідною темою якої є формування української модерної нації, покладено оригінальний науковий підхід, що спирається на поняття «самоорганізація». Зробивши на ньому акцент, автори тим самим ставлять виклад досліджуваних фактів у площину критики історичного досвіду самого українського народу, а не шукають, як нерідко ведеться, причин усіх наших лих, давніх і сьогочасних, лише у підступах зовнішніх сил. Це, звичайно, не означає, що таких підступів і сил не було, їх в історії України якраз вистачало. Але вся справа в акцентах.
Нарешті знайдено той головний ракурс аналізу, те ключове слово, в якому, наче у фокусі, сходяться всі проблеми українства. Адже самоорганізація, а точніше брак останньої, завжди була тією «ахілесовою п’ятою», куди влучали і зовнішні стріли, і розкидані нами ж самими отруйні колючки, що підточували національний організм.
«Україна ходить неорганізованою купою», — з гіркотою писав один із діячів УНР Микита Шаповал. І таких свідчень безліч. Проте брак самоорганізації давався і дається взнаки не тільки у найдраматичніші періоди історії, які прийнято називати доленосними, а й повсякденно, повсякчас. Як символ цієї біди в українській літературній класиці досі височить той горезвісний горб, що об нього трощили вози старий Кайдаш та його односельці, але так і не спромоглися зібратись разом, аби розкопати. І найгірше, що навіть усвідомивши свою головну біду, українці здебільшого робили найгірший (для себе самих) висновок: нічого не вдієш, такі ми є. Звідси, попри притаманні національному характеру волелюбність і непокірність, — тяжіння до «сильної руки», визнання чужої зверхності, літописне: «Приходьте і правте».
Поняття «самоорганізація» є одним з головних, якщо не найголовнішим, у сучасному, постнекласичному науковому дискурсі. На ньому ґрунтується, зокрема, так звана синергетична парадигма, якій чимало вчених відводять роль нової загальнонаукової методології. Прихильники цієї парадигми, яких стає дедалі більше як у природничих, так і в гуманітарних науках, наполегливо і з неабияким ентузіазмом наголошують на її евристичних можливостях, що загалом відповідає дійсності. Однак тут потрібні деякі застереження.
Термін «синергія» означає «спільна узгоджена дія». І, певно, найзначущішим у синергетичній парадигмі є положення, згідно з яким передумовою нормального розвитку й ефективного функціонування відкритих систем, що перебувають у стані нестійкої, динамічної рівноваги (а до таких систем належить і суспільство), є забезпечення цілісності, єдності, погодженості дій усіх їхніх складників. Разом з тим посилена увага в синергетиці приділяється кризовим станам, які настають у міру перевищення в системі допустимого ступеня «хаосу». Із синергетичної парадигми випливає, що наближення суспільства до цієї критичної межі вводить у дію механізм біфуркації (від лат. bifurcus — роздвоєний, розгалужений), який визначає той момент, коли нестабільність системи досягає краю і найменші зовнішні впливи можуть кардинально змінити її подальший розвиток — у напрямі вищої структурованості або, навпаки, деградації.
Як бачимо, синергетична парадигма надає досить зручний, ідеологічно незаангажований термінологічний апарат для опису соціальних явищ, чим і зумовлене зростання її популярності. Але спостерігається очевидний парадокс: якщо в природничих науках, у надрах яких сформувалася синергетична парадигма, принципи синергетики були запроваджені для підвищення надійності прогностичних моделей, то гуманітарії послуговуються переважно не математичними моделями, побудованими на синергетичних засадах (таких моделей поки що обмаль), а синергетичними метафорами , які використовуються з метою змалювання самоорганізаційних процесів як позбавлених будь-яких закономірностей, індетермінованих, абсолютно непрогнозованих.
Це характерно насамперед для країн пострадянського простору і, вочевидь, є реакцією на той шок, що його пережило покоління вчених, виховане в дусі «єдино правильної» марксистської методології, від власної нездатності передбачити і пояснити грандіозну суспільну кризу, яка зруйнувала колишню наддержаву (хоча справедливим буде зауважити, що справжні причини методологічної неспроможності радянського суспільствознавства крилися не стільки в засиллі марксизму, скільки в його незастосуванні до аналізу процесів, які відбувалися в Радянському Союзі). Не хочу нікого образити, але публікації на теми соціальної синергетики часто- густо є лише фіговим листочком для прикриття крайнього агностицизму і релятивізму. З якимось навіть хизуванням смакуються пасажі про неможливість побудови довгострокових планів і проектів управління суспільством, про нібито цілковиту нездатність людини бути автором не те що соціальної, а й своєї індивідуальної історії тощо.
Можна на всі лади розумувати з приводу нескінченних ступенів свободи, які нібито має соціальна система, перебуваючи в біфуркаційному стані, однак хотілось би знати: чому певна система (наприклад, той же український соціум) з усіх біфуркацій неодмінно повертається «на круги своя», з такою фатальною приреченістю обираючи одне і те ж — найгірше — майбутнє? Для відповіді на це запитання принципове значення мають зроблені в монографії уточнення. Слідом за А.Свідзинським автори наголошують, що в системах, які мають пам’ять (а її мають і людина, і суспільство), а також зорієнтовані на в певний спосіб запрограмовану мету, під час кризових періодів розвитку вибір дальшого шляху відбувається значно складніше, ніж у неживій природі. Крім випадкового збігу обставин, його тією чи іншою мірою зумовлюють попередній досвід та інтереси досягнення мети.
Ось тут і слід шукати головні причини одвічних повернень українців до стану бездержавності, відхилень від траєкторії «європеїзації». Адже український соціум на глибинному, архетиповому рівні обтяжений «дистресовим досвідом» (термін, уведений О.Донченко) невдалих спроб здобуття незалежності та здійснення соціальної модернізації, що коштували мільйонів людських жертв і закінчувалися руйнацією самих підвалин буття (наприклад, у ХVII ст. втрати населення сягнули 65— 70 відсотків!). Що ж стосується чітко окресленої загальнонаціональної мети, яка б органічно співвідносилася із соціокультурними традиціями народу, то її, як підкреслюється в монографії, досі так і не спромоглася сформувати вітчизняна еліта.
Ніде відкрито не полемізуючи з пострадянськими прочитаннями синергетичної парадигми, автори двотомника тим не менше демонструють зразки аналізу самоорганізаційних процесів, які за своєю суттю є альтернативними цим прочитанням. Так, вони заявляють, що соціальний аналіз не має завершеного вигляду без прогнозу. З огляду на поширену серед сучасних суспільствознавців моду на непрогнозованість, уже сама по собі така заява є вельми показовою і вимагає від ученого, який іде вочевидь «проти течії», неабиякої мужності. Однак В.Кремень, Д.Табачник та В.Ткаченко не лише декларують можливість соціальних прогнозів, а й беруть на себе сміливість їх робити.
За свої прогнози авторам монографії соромитись не доводиться. Так, прогнозуючи розвиток українського суспільства після здобуття державної незалежності, здавалось би, цілком логічним було орієнтуватись на історичні аналоги, які становлять предмет національної гордості, певні ментальні передумови та міфи сивої давнини, що тішать національне самолюбство. Проте автори не пішли цим шляхом, коли ще в середині 90-х років складали свій прогноз на довготривалу перспективу.
Вони виходили з відомого положення М.Грушевського про те, що Україна, візантійські культурні джерела якої давно висохли, через свою належність до східноєвропейського соціокультурного простору не виробила власного цивілізаційного ритму і не знайшла опертя в якомусь новому культурному циклі — ні в католицькому, ні в протестантському. Маятник суспільних настроїв коливається в ній у кризовому ритмі російської імперської історії. Отже, відповідно до теорії циклічності розвитку суспільного організму, і за часів незалежності українське суспільство змушене у видозміненому вигляді, але неминуче повторювати етапи історії Радянського Союзу, як фази виходу із системної кризи. Щоправда, таке повторення має відбутися, так би мовити, за принципом «відлуння», що дає надію: тривалість виходу з кризи дорівнюватиме третині попереднього, радянського циклу.
Ще 1996 року автори, зокрема, зазначали, що період 1997—2002 рр. чимось нагадуватиме неп. На основі приватизованих засобів виробництва різко підвищиться ділова активність, а піднесення товарного виробництва створить певний рівень матеріального достатку. Разом з тим встановиться доволі жорсткий політичний режим. При цьому зверталася увага на те, що психологія нуворишів, їх невгамовне прагнення до особистого збагачення досить-таки урізуватимуть можливості державного бюджету щодо фінансування соціальної сфери, розвитку освіти, науки та культури. Як наслідок, загострюватимуться політичні протистояння, актуалізуються національно-патріотичні гасла.
Життя переконує, що в головних рисах цей прогноз збувся. Відтак є підстави очікувати: збуватиметься він і надалі. Адже тоді ж автори висловили впевненість, що наступний етап розвитку, який досягне свого апогею у 2005—2008 рр., пройде, очевидно, під знаком протекціоністських заходів щодо забезпечення пріоритетних позицій національного капіталу, підготовки високопрофесійних кадрів для потреб розвитку науковомісткої національної промисловості, кадрового поліпшення державного апарату та Збройних Сил. І створить нарешті передумови для інтеграції України у європейське співтовариство як рівної з рівними.
