Iсторична пам’ять народу в широкому розумінні слова — це і музейне діло, і краєзнавство, і історіографічні наукові розвідки, і пам’ятки старовини, і пам’ятники. Не можна сказати, що цього немає. Є, але в усьому немає ладу. От візьмемо хоча б підручники. Хіба в Україні немає підручників з історії? Є, але немає концепції історії України від початків самого народу до сьогодення. Є, і в останній час все більшає, книжок з такої тематики. Але чи то кількість ще не перейшла в якість, чи то даються взнаки ідеологічні розходження авторів на ті чи інші події історії. Під історією, на жаль, мають на увазі хронологію подій. А історія — це самосприйняття і самоусвідомлення себе серед інших. Історія — це самовираження нації. А от цього нема. Тобто історикам більш-менш відомі історичні віхи України, а дітям ні. А що відомо про нас у світі? Як то кажуть, чогось не вистачає.
Не вистачає державної політики. Не вистачає державницької ідеології. Кажуть, історія — це не наука, не берусь спростовувати. Тому що в цій державі не наукою скоро стане навіть і математика, не те що історія. А все чому, тому що немає державницького підходу до освіти та історичної пам’яті зокрема. А до чого в нас є державницький підхід? На жаль, риторичне запитання.
Особливо бентежить тенденція трактування історії на власний розсуд. Причому розсуд у тому, щоб не дай Боже не зачепити Росію. Раніше українцям заборонялося мати власну ідентичність, яка б відрізнялася від російської, тепер українці самі в собі винищують все, що їх відрізняє від світу. З’являються теорії про дві Русі, гарно що не про дві Росії. Хоча одне від другого — ой, як близько. А ще цікаві думки про історичну спадщину Русі, яка буцімто по династичному праву належить Росії. Такі собі «пригоди Рюриковичів на теренах Радянського Союзу». Козацька держава для Карла Маркса була першою в Європі республікою, для наших істориків — охлократією. Майже завжди, де є здобутки, підкреслюються виключно недоліки. Там, де є власні корені, але є хоча б гіпотетично якась зачіпка, щоб відмовитися від свого, так обов’язково ми відцураємося від свого.
Державницький підхід починається там, де є сама держава. Те, що є, зветься як завгодно, але не державою, це її імітація. Тому дискусія на тему: «якою повинна бути політика щодо історичної пам’яті», виглядає скоріше зарозумілими фантазіями. Але все ж спробуємо пофантазувати.
Що стоїть на заваді? Проросійська налаштованість частини населення? Але ж не можна стверджувати, що такий фактор як Росія і її імперська політика, яка, до речі, є державницьким підходом (інша справа то дружнім чи ні), з’явився тільки в 2004 році. Й до того було дві України, дві традиції, два світосприйняття. Один козацький і, скоріше, анархічний, а другий — княжий, пізніше галицький, який тягнувся до ладу й державницького порядку. Ці світогляди обидва суто українські. І зараз хоч і з присмаком «обрусєнія» ми маємо справу з українськими традиціями. То давайте розуміти це і виправляти. А не звинувачувати сусідів. Не сусіди приєднали нас до себе. До речі, і не Богдан Хмельницький. Самі того захотіли.
Тож самим треба організовувати масштабний інформаційний проект. Головним підходом до цієї справи повинна бути правда. Це духовне поняття, воно не потребує пояснення. Ви скажете: у всякого своя правда, справді це так, а у нас повинна бути своя правда, правда українців (тут не етнічне, а світоглядне поняття). Наприклад, захист українцями своєї Батьківщини — це не злочин, а природній інстинкт самозахисту. Право на повстання, на нищення своїх панів, захист свого власного фізичного існування повинно бути визнаним в історії як природнє людське право, а не дикунство чи погром. Все починається з самоповаги.
Щодо ненависті частини населення України до українців (варіанти: американців, євреїв), тут повинна бути політика кримінальної відповідальності, а не виважений підхід. Виваженість повинна бути щодо правди. Правди як синоніму культури та духовності. А коли толерантністю або замовчуванням відповідають на нищення і ненависть до української культури, брехні щодо української історії, то така політика нічого спільного з виваженістю та толерантністю не має. Це шлях до самозабуття, до асиміляції.
До речі, те протистояння у нашому суспільстві, яке є, має коренем своїм страх перед асиміляцією на території, де немає гарантій проти цього, як і немає прав до самобутності. Поки що ця самобутність ще є, але за відсутності культурної політики вже скоро не буде. Пам’ятати та вшановувати своїх предків — це не просто культурно та цивілізовано, це спосіб виживання. Безпам’ятні після себе не залишать нічого. Безпам’ятні є генетичною сировиною для інших культур, а значить і для інших держав. Так от, обидві сторони не почувають себе захищеними, от тому так запекло (що не виключає мирних стосунків) і протистоять одне іншому.
Україна різноетнічна, навіть не одна раса живе в Україні. Але всі не титульні раси та народи повинні поважати українську культуру, мову. І вони будуть поважати нас тоді, коли ми самі будемо шанувати себе. Коли всі інформаційні джерела стануть українськими, до речі, не обов’язково україномовними. Коли освітня культурна пропаганда буде державною ідеологією. Коли побрехеньки імперської російської історії отримають широкий всеукраїнський осуд, починаючи від політиків, закінчуючи священнослужителями та вченими. Коли розповсюдження побрехеньок, на кшталт того, що українці — це зрадники, фашисти і вбивці, буде каратись, а не сприйматись як результат чужого впливу. Тоді і з’явиться українська держава. Тільки правда лікує і об’єднує.
Те саме стосується і росіян в Україні. Пам’ятник Катерині II, будь ласка, але за умови поваги до української історії і мови, до кримсько-татарської історії і мови. А повага до української держави це не щось абстрактне. Вона, крім іншого, ще й у тому, що будь-яка державна посада вища за простого службовця, повинна надаватись тільки україномовним, а в Криму так іще і тим, хто знає кримсько-татарську. Вища освіта повинна надаватись тільки за умови вільного володіння державною мовою та знанням справжньої української історії. Тим паче, коли мова йде про вищих посадових осіб. Вчитися, вчитися і ще раз вчитися... Це зовсім не означає вивчати Пушкіна на українській мові, а вчити його теж треба.
Політика пам’яті — це політика поваги до себе і до інших. Нас так довго вчили ненависті до всього, що пов’язане з національним, що ми і зараз сумніваємося, а чи нація ми взагалі? Саме безвинне слово «нація» у нас асоціюється з бог зна чим. Хто нас просвітить? Де наші патріотичні українські підручники з історії, які повинні розповсюджуватись безкоштовно, до складення яких повинні бути залучені найкращі в світі фахівці і найавторитетніші патріоти, до створення яких треба залучити найкращих художників, поліграфістів? Пора «совєтських академіків» відправити на пенсію, а не в захопленні брати в них інтерв’ю.
Політика пам’яті — це викорінення невігластва та зневаги до іншої КУЛЬТУРИ. І коли вулиці Києва будуть прикрашати не пам’ятники ульяновим, щорсам та косіорам, а, наприклад, Кіндрату Рилєєву, Герцену, Сахарову, а також Святославу Ігоревичу, Данилі Галицькому, Костянтину Острозькому, Івану Мазепі, Пилипу Орлику, Павлу Полуботку, Павлу Скоропадському, Петлюрі, Шухевичу, Вернадському, Чижевському..., то можна казати про врахування прав російської меншини. Але знову ж таки не у відношенні увіковічення пам’яті злочинців, винних у масових розстрілах, геноциді українців.
Будь-яка політика держави — це завжди насильство, це не тільки просвіта та вмовляння. Але найефективнішою сьогодні зброєю є інформаційні засоби. Ми, українці, майже ніколи не програвали у відкритому протистоянні, тому ще не вмерла Україна, але завжди програвали в інформаційній війні. Усі ми — мазепинці, петлюрівці, бандерівці...
А може і не слід чекати на нашу державу, не слід плекати надій на панську милість, а заходитися вже будувати? Самим будувати свою пам’ять, свою історію, відроджувати свою самобутність. Шануватися, гуртуватися, виховувати відповідним чином своїх дітей, впливати на суспільну думку, будити власну думку.
