Цього тижня з новою силою спалахнула дискусія на тему усиновлення українських дітей іноземними громадянами. У четвер начальник відділу нагляду за дотриманням законодавства у справах неповнолітніх Генеральної прокуратури Наталія Шестакова повідомила, як передав Інтерфакс-Україна, що Генпрокуратура порушила кримінальні справи проти посадових осіб Державного центру з усиновлення дітей Міністерства освіти України за фактами здійснення незаконних дій при усиновленні та використання явно фальшивих документів. За її словами, протягом шести років іноземці усиновили через Державний центр усиновлення понад 8,4 тисячі дітей. При цьому про долю більш нiж чотирьох тисяч із них у Центрi відсутні які-небудь дані. Водночас, зі слів голови прес-служби МЗС України Сергія Бороденкова, на консульському обліку в диппредставництвах України за кодоном знаходяться 9 187 дітей — громадян України, усиновлених іноземцями відповідно до українського законодавства протягом 1996 — 2002 років. С. Бороденков також додав, що українські консульські установи мають «у своєму розпорядженні повну інформацію про дітей, їхнє життя у сім’ях, які їх усиновили». Дана проблема хвилює не тільки державу, але й громадські організації та політиків.
Через півтора місяця після створення благодійницького фонду «Доля дитини» його засновники і регіональні представники з 16 областей України та Криму, а також Великої Британії, Німеччини і Північної Америки ухвалили рішення перетворити фонд на міжнародний. «Як правило, у нових фондів минає дуже багато часу між реєстрацією і першими результатами діяльності, — говорить президент Міжнародного благодійницького фонду «Доля дитини», народний депутат Володимир Шепетін. — Ми вирішили використати накопичений досвід Ротарі-клубів, які вирішують проблеми допомоги дітям не перший рік і не перше десятиріччя. Наприклад, Харківський Ротарі-клуб уже реалізовував програми боротьби з дитячим діабетом та туберкульозом… А сьогодні ми взялися за вирішення однієї з найгостріших, на нашу думку, «дитячих» проблем в Україні — організацію усиновлення дітей-сиріт».
27 лютого 1991 року Верховна Рада ратифікувала світову Конституцію прав дітей — Конвенцію ООН про права дитини. Ще п’ять років знадобилося для того, щоб створити при Міністерстві освіти і науки Центр з усиновлення дітей і затвердити «Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України й іноземним громадянам та здійснення контролю за умовами їхнього мешкання в сім’ях усиновителів». Законодавчо встановлено, що усиновлення в Україні здійснюється «виключно в інтересах дитини і (якщо) єдиний або двоє батьків якої: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, пропали безвісти, або їх оголошено померлими, дали письмову згоду на усиновлення, або понад шість місяців не живуть разом із дитиною та без поважних причин не беруть участь у його утриманні та вихованні…». Рішення про усиновлення дітей в Україні приймає тільки суд. І відповідно до нашого законодавства, усиновлення дітей-сиріт іноземцями здійснюють у випадках, коли «вичерпано всі можливості їхнього усиновлення в Україні, взяття під опіку або на виховання у сім’ю громадян України. І за умови, що діти були не менше одного року на обліку в Центрі з усиновлення.
Уперше про проблеми у цій сфері Володимир Шепетін почув на початку минулого року в США, де він побував у складі делегації Харківської області, яку очолював Євген Кушнарьов. Як виявилося, всі діти, усиновлені в нашій країні іноземцями, повинні знаходитися під наглядом відповідних консульських установ МЗС України. І ці консульства повинні регулярно передавати інформацію про життя наших маленьких співгромадян (діти зберігають громадянство України, як мінімум, до 18 років) до МЗС. Такі звіти (складені за певною формою та з доданням фотографій дітей) повинні бути завірені підписами співробітників консульств, працівників місцевих соціальних служб, а також агентств з усиновлення. На жаль, сьогодні український Центр з усиновлення не має інформації про долю кількох тисяч дітей.
На проблему усиновлення українських дітей іноземцями існують різні погляди. Підраховано, що сьогодні в «установах системи освіти, охорони здоров’я, праці та соціального захисту» (дитбудинках та інтернатах) нашої країни знаходиться близько 90 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської турботи. Серед них дуже мало дітей, батьки яких загинули або померли. Більшість становлять так звані «соціальні сироти», у яких живі батьки. І майже половина з тих, кому ще не виповнилося чотири роки, — саме таких найчастіше усиновляють, — важкохворі (хвороба Дауна, дитячий церебральний параліч, сліпота, вроджений порок серця, важкі дефекти розвитку, хронічні гепатити). У дитячих установах також чимало дітей, народжених від матерів, хворих на СНІД, венеричні, психічні захворювання. До того ж, нерідко батьками таких малюків є алкоголіки і наркомани.
Фахівці стверджують, що іноземці, які бажають усиновити дитину, донедавна часто їздили до… Китаю. Після того, як світ «відкрив» Україну, до нас почали прибувати кандидати в усиновителів зі США, Швеції, інших країн Європи. Усиновляють «дитбудинківських» дітей і наші співгромадяни. (Їх було б ще більше, якби процес усиновлення стимулював закон, як це існує нині за кордоном). Починаючи з 1996 року, до Центру зверталися понад 10 тисяч іноземних сімей. Щорічно сюди звертаються близько двох тисяч сімей іноземців, які готові усиновити українську дитину. Буває, кандидати в батьки звертаються за допомогою і до випадкових посередників (часто знаходячи їх у мережі Інтернет). Були випадки, коли посередники викликали в Україну людей, брали у них за свої послуги гроші, а потім зникали. До речі, згідно з законами України посередники взагалі не мають права втручатися до процесу усиновлення.
«Не випадково навіть сьогодні Україну продовжують називати «країною дикого усиновлення», — відзначає Володимир Шепетін. — Але знаєте, більш жорстка система контролю, яку починає вводити Центр з усиновлення (а наш Фонд має намір надати йому в цьому всіляку допомогу), багато кому не сподобалася. Більш того, ми зіткнулися з нерозумінням і навіть опором з боку чиновників, які нібито повинні цією справою займатися…»
Причини такого опору зрозуміти, загалом-то, не складно. Відомо, що витрати в Україні іноземних агентств з усиновлення становлять, у середньому, понад $10 тисяч. Щорічно у нашій країні іноземці усиновляють понад дві тисячі дітей (у 2001 році вони усиновили 2672). Легко підрахувати, що на це витратили більше $20 мільйонів. Причому солідну частину грошей витрачено на «прискорення» процесу оформлення різних документів, яких потрібно багато. Вже не кажучи про «обхід законів». Наприклад, зарубіжні громадяни не мають права усиновити дитину віком до одного року. Вирішити таку проблему може довідка за підписом головлікаря пологового будинку...
У Верховної Ради ще попереду процес узгодження «усиновлювального» українського законодавства із законодавством інших держав, приведення його у відповідність до міжнародних норм. Наприклад, закони Німеччини передбачають припинення будь-яких родинних зв’язків усиновлених дітей. А ст. 112 Кодексу про сім’ю і шлюб України не поширює таємницю усиновлення на іноземців. У Франції, США та деяких інших країнах рішення українського суду про усиновлення повинне пройти додаткову процедуру «повного усиновлення». Не кажучи вже про те, що законодавство різних країн вимагає різних термінів нагляду держави за адаптацією дитини у новій сім’ї. Загалом, порядок усиновлення в Україні давно вимагає вдосконалення. І роботи тут вистачить усім — і народним депутатам, і Кабміну, і Міжнародному благодійницькому фонду «Доля дитини». До речі, минулого року в Брюсселі відбулася перша за останнє десятиріччя міжнародна конференція країн ЄС, присвячена майбутньому дітей Центральної і Східної Європи. Як бачимо, ця проблема хвилює багатьох європейців.
