Останнім часом серед керівного чиновництва України з’являються політично сумнівні пропозиції створити в нашій державі позапартійну владну систему.
У колективному листі, який було опубліковано в газеті «Столиця», двадцять сім керівників регіонів України висловили пропозицію: накласти адміністративну заборону на входження глав держадміністрацій до складу політичних партій. Це пропонується нібито з метою утворення «високопрофесійної, політично нейтральної влади».
Одразу ж постає питання: чи є самі «підписанти» листа позаполітичними діячами? Оскільки вони здійснюють реалізацію політики виконавчої влади і самі є владою на місцях, то, безперечно, вони є політичними фігурами, які виконують політичні функції. Цих людей не можна вважати позаполітичними фахівцями, суто технічними виконавцями.
Ну а вираз «політично нейтральна влада» взагалі справляє враження неусвідомленого ними абсурду. Це суперечність у визначенні: «суха волога», «круглий квадрат» тощо. Себто — це елементарна логічна помилка. Адже влада, насамперед демократична, є основою, метою і сенсом політики. Що є головним питанням всякої політики? Влада!
У демократичному суспільстві народ контролює владу через інститут виборів. Вибори без участі політичних партій є фікцією, спробою приховати реальне безправ’я мас та їх відсторонення від впливу на прийняття рішень. Саме вибори, що є своєрідним ринком ідей та програм, визначають, яка політична сила, яка ідеологія отримує мандат довіри від нації.
Умовно нейтральною в політичному відношенні влада може бути лише в авторитарному чи тоталітарному суспільстві, де її завдання не реагувати на вимоги й настрої електорату, а транслювати згори вниз волю диктатора, виступаючи механізмом тиску на суспільство, водночас позбавлене суттєвої можливості зворотного зв’язку, тиску на механізм влади.
Неможлива в умовах демократії, безпартійна влада за умов тоталітарного суспільства перетворюється на касту бюрократів, що характеризується замкнутістю, відсутністю соціальної мобільності, відірваністю від суспільства, його життя й інтересів. Це влада, котра не потребує змін і ротації, котра не терпить будь-якого контролю знизу й закрита від народу. Звичайно, за такої ситуації не може бути й мови про якусь прозорість її функціонування. Унаслідок цього, замість президентської вертикалі, що перебуває під контролем і критикою суспільства, ми отримуємо систему сатрапів, притаманну східним деспотіям, де існував тільки один різновид відповідальності — перед деспотом. Така влада не пов’язуватиме главу держави з громадянами й територіями, а навпаки, створюватиме високий бар’єр між ними.
Це також сприяє політичній анонімності влади, незрозумілості її позиції, прихованості й таємничості в її діяльності, що абсолютно несумісне з елементарною демократією.
Пропозиція такого роду покликана, насамперед, законсервувати кадровий склад влади, що нині існує, позбавити регіональні політичні еліти, що вже взяли владу, будь-якої конкуренції. Однак громадське невдоволення неминуче формуватиме виразників своїх настроїв —контреліту, котра прагнутиме влади, зможе реалізувати свої прагнення або правовим шляхом, або, якщо правових механізмів (унаслідок реалізації пропозиції, про яку йдеться) не буде, шляхом революційним.
Реалізація ідей «листа двадцяти семи» створить у нашому суспільстві касту людей, котрі, приймаючи фундаментальні політичні рішення, водночас стоятимуть поза публічною, відкритою політикою, поза громадсько-політичним контролем і відповідальністю.
Це означатиме перемогу в Україні принципово іншого суспільного ладу, ніж визначений Конституцією.
В історичній перспективі запровадження в Україні архаїчної системи всевладдя бюрократії (адже керівник, який перебуває поза політикою, є бюрократ за своєю суспільною функцією) неминуче призведе до соціально-економічного і громадського виродження країни, до відсталості й занепаду. Не можна вступати у XXI століття з печерними формами політичного життя й організації влади.
Нарешті, безпартійність, аполітичність влади ще ніде й ніколи не гарантувала її високопрофесійності, радше навпаки. Ми вже мали таку владу протягом багатьох десятиліть, коли її діячі були «позапартійні» в тому сенсі, що належали в обов’язковому порядку лише до однієї партії. Результати діяльності цієї влади сьогодні усім нам відомі і є причиною непоодиноких наших негараздів.
Фактично, «двадцять сім» пропонують відродити стару номенклатуру в нових соціальних умовах, специфічне коло власників влади, які мають своє окреме, автономне від суспільства політичне життя. Це призведе до створення двох паралельних суспільних світів, кожен з котрих буде жити за своїми законами, не впливаючи один на одного. І тоді партійна діяльність, боротьба, змагання, що є основою буття всіх цивілізованих держав, у нас стане нікому не потрібною масовкою.
Пропозиції, про які йдеться, несуть нашому суспільству настільки фундаментально небезпечні зміни, що байдужість до них з боку української політичної та наукової громадськості була б непростимим гріхом. Враховуючи усю серйозність Листа-27, його значущість для долі України, варто було б обговорити його тези в широкій загальнонаціональній дискусії політиків, народних депутатів, політологів, правників і журналістів.
Найбільш принциповими питаннями цієї дискусії могли б стати такі:
1. Чи може влада в демократичному суспільстві бути безпартійною і політично нейтральною?
2. Чи може в демократичному суспільстві безпартійна влада бути ефективною в широкому сенсі цього слова?
3. Чи може за такої влади суспільство залишатися демократичним?
ТОЧКА ЗОРУ
Володимир ПОЛОХАЛО, політолог:
— Багатопартійність в Україні надзвичайно банальна — і з точки зору походження і створення партій, і з точки зору «ідеологічності» цих партій, і з точки зору зв’язку цих партій з масовими соціальними верствами. Ця багатопартійність не є класичною, європейською, а представляє собою український випадок, поширений і в інших пострадянських країнах. Основна ознака української багатопартійності полягає в тому, що з самого початку партії за винятком деяких з них (КПУ чи Руху) не були ідеологічними. Це пояснюється тим, що партії створювались не «знизу», а «згори». В більшості європейських країн партії створювались як вияв громадянської активності, як репрезентація інтересів масових соціальних груп. І вони дійсно представляли ці інтереси на рівні прийняття політичних рішень. В Україні жодна партія не може сказати, що вона спирається на конкретні соціальні групи. Знову ж таки, за винятком Комуністичної партії, ресурс якої, щоправда, є успадкованим від старої системи. Ідеологічним був також Рух на перших порах, але сьогодні Рух вже є не ідеологічною, а політичною партією, і мало чим відрізняється від інших.
Друга ознака української багатопартійності полягає в тому, що ці партії є перетвореними формами інтересів політико-фінансових угрупувань. Серед них є партії-лідери, скажімо, СДПУ(о), а є супутникові партії, які занурюються в політичне поле цих основних партій. Ці партії створювались як інструмент реалізації певних політико-економічних інтересів чи політичних домагань закритих від суспільства груп. Домовленості, які відбуваються всередині партій чи між партіями, є непрозорими, неформальними, або «патронклієнтними», вони не сприяють публічності, відкритості політики, діалогу між масовими соціальними групами і владою. І власне, в цьому банальність українських партій, тому що дуже легко передбачити їхню поведінку, якщо простежувати основні політико-економічні інтереси основних фінансово-політичних угрупувань. Вони не просто не є посередниками між суспільством і владою — навпаки, вони ще більше зміцнюють розлом між ними. Ці партії не просто не сприяють утвердженню в суспільстві демократичних традицій — вони, по суті, є антидемократичними. Механізми політичної відповідальності не ввійшли до числа атрибутів діяльності цих політичних партій. А це призводить до зниження рівня довіри до партій і послаблює можливості взаємодії цих партій з суспільством. Для того, щоб отримати певний вотум довіри у виборців, партії змушені апелювати до громадян, але ця апеляція має характер маніпулювання, ошукування, а не реальних зв’язків з суспільством в контексті очікувань широких верств населення. Враховуючи все вищесказане, можна констатувати, що ці партії ще є й асоціальними, або навіть антисуспільними. В цьому, на жаль, полягає, національна специфіка політичного життя в Україні.
Гірший варіант розвитку української багатопартійності полягає в тому, що ці партії будуть розвиватися як приватні структури, як елементи олігархічного, а не демократичного розвитку. У них вже укорінився зовсім інший стиль політичної культури. Партія домовляється, приймає на латентному рівні якесь рішення, а потім говорить про це суспільству. А не навпаки — коли суспільство подає якийсь імпульс, а партії це репрезентують.
Кращий варіант пов’язаний зі змінами в самому суспільстві і формуванням тих чи інших соціальних груп, які нарешті починають ідентифікувати себе як частина певних соціальних спільнот і поступово накопичуються в суспільстві. Тобто мова йде про перспективи формування громадянського суспільства. І з інтересами цих соціальних спільнот будуть змушені рахуватися політичні сили. Тобто це має бути процес «знизу». Якщо низи захочуть мати своїх, а не олігархічних представників у парламенті, мати тих, хто репрезентував би їх інтереси в прийнятті політичних рішень, тоді можна говорити, що характер політичної системи в Україні може змінитись. Тоді вони із приватних, або приватизованих, структур можуть перетворитися в європейському розумінні політичні партії. Але це пов’язано з виникненням критичної маси громадянського суспільства. А у нас сьогодні середній клас складає 6—8%. Його недостатньо для того, щоб можна було говорити про створення на цій базі серйозних політичних партій.
— Про що, на вашу думку, свідчить нещодавня реєстрація Мінюстом ще двох партій — Національно-демократичного об’єднання «Україна» та Партії інтелігенції України?
— В Україні немає інтелігенції. Інтелігенція — це інтелектуали, які до того ще й переймаються загальнолюдськими цінностями. В Україні немає інтелектуалів, які мають свою систему цінностей — вони пристосовуються до чужої. А коли інтелігенція зробила вибір на користь обслуговування влади, інтересів великих корпоративних угрупувань, вона вже за визначенням не є інтелігенцією. Тому партії, які ви назвали, будуть або маргінальними, або просто будуть одними із елементів по обслуговуванню партій-лідерів.
Наталія ТРОФІМОВА, «День»
