Політика влади, хоч би там на які ідеї вона спиралася, незмінно стоїть на варті держави. Держава зобов'язана охороняти особисту й суспільну власність і свободу громадян у рамках, встановлених законом. Індивідуальна свобода завжди перебуває в певній суперечності з нормами права та зобов'язана уживатися в допустимих межах. Звідси походить конфлікт, що часто використовується при опозиційних корекціях структури влади. Щоб захистити себе й приголомшити правлячі кола, опозиція використовує невдоволення громадян, хоч би там в яких формах воно проявлялося. Але є сила, що виходить на поверхню під час кризи влади, яка не йде ні на які компроміси з нормами держави, сила демонічна, що вимагає абсолютної свободи та абсолютного панування особистості, єдиної з масовою свідомістю загального блага. Ця сила створює лише утопію, але в періоди соціальних потрясінь стає руйнівною для країни, навіть якщо зосереджена в руках однієї людини. Західна Європа зіткнулася з російською революцією на півстоліття раніше самої Росії. Ідеї фундатора російської анархії Михайла Олександровича Бакуніна стрясали підгрунтя будь- якого управління, лякаючи монархії й парламенти держав. Ця людина готова була зрівняти всі міста і зруйнувати всі кордони, щоб на розвалинах імперій відновити єдине право вільної людини. Частково йому це вдавалося. Руйнівній пристрасті його ідей зобов'язано чимало буржуазних переворотів, iз накресленого ним кола революційної думки вийшли російські народники й соціал-демократи на чолі з Г. В. Плехановим: «Народна воля» й «Чорний переділ».
Хоч би якими далекими сьогодні були події, що живили ідею анархії, нам слід зрозуміти трагічну безпощадність стихії, створеної наївною вірою у загальне благо.
Термін «анархія» (від грецького безвладдя) походить від еллінів. Вони вживали його, коли верховна влада в місті-державі (полісі) або була відсутня, або втрачала силу. Так називався в Афінах рік без архонта в правлінні тридцяти. Природний порядок речей в анархії бачили античні антиаристократи-кініки та деякі середньовічні єретики.
Бакунін виразив розуміння загальної свободи через завдання революцій. «На нашому прапорі вогненними, кривавими буквами накреслено: руйнування всіх держав, знищення буржуазної цивілізації, вільна організація знизу вгору, за допомогою вільних союзів — організація розгнузданої чорноробочої черні, всього звільненого людства, створення нового загальнолюдського світу». Нічого спільного iз більшовизмом у його свідомості не було, він висловився набагато чесніше, хоча більшовики й зарахували його ім'я до першопроходців руху. Він був першовідкривачем методу боротьби й фундатором прекрасної й водночас похмурої утопії соціалізму. Його основний принцип: свобода без соціалізму — несправедливість, соціалізм без свободи — рабство.
Михайло Олександрович Бакунін народився 18 (30) травня 1814 р. у маєтку свого батька Премухіне. Батько, Олександр Михайлович, молодість провів в Італії, виконуючи обов'язки аташе російської місії у Флоренції. Після повернення пішов у відставку й оселився у тверському маєтку. Він був пов'язаний з декабристами, підтримуючи лінію глави «Союзу порятунку» М.М.Муравйова, й намагався звільнити своїх селян.
Михайло Бакунін закінчив Петербурзьке артилерійське училище (1828 — 1832 рр.) і служив в армії у 1832 — 1834 рр. Потім пішов у відставку й оселився в Москві. Тут він познайомився iз М. В. Станкевичем і В. Г. Белінським. 1840 р. поїхав за кордон: спочатку до Німеччини, де деякий час вчився в Берлінському університеті у К. Вердена і Ф. Шеллінга. Пізніше знайомиться з прогресивними діячами О. Руче, В. Вейтлінгом, П. Прудоном, К. Марксом, Ф. Енгельсом. Кинувши навчання, він рішуче пориває з будь-якою теорією й філософією та береться за практику революційної боротьби. На барикадах Праги й Дрездена Бакунін сповнений рішучості втілювати анархію в практику революції. Після поразки повстання він був двічі засуджений судами Саксонії й Австрії до страти. Найганебніша для нього подія — видача Австрією 1851 р. уряду Росії. Після двох років саксонської й австрійської в'язниць він провів сім років в Алексіївському равеліні у Шліссельбурзі й чотири роки у сибірському засланні. 1861 року втік із заслання й з новими силами долучився до Західноєвропейського революційного руху, мріючи залучити до нього Росію. 1864 року він вступає в народне товариство робітників (I інтернаціонал), проте його присутність більше розвалює, ніж зміцнює його. Він створює всередині «Інетрнационалу» 1868 року «Міжнародний альянс соціалістичної демократії», діяльність якого цілком спрямована на практику, за що 1872 року Гаазький конгрес виключив його з рядів «Інтернаціоналу». 1870 року Бакунін серед повстанців Ліона, потім вітає проголошення Паризької комуни, хоча передбачає й навіть намагається запобігти поразці комунарів. Він твердо впевнений у своїх ідеях і практично невразливий як професіонал революції. Він бореться з єдиних злом — всіма формами державності, бажаючи загальнолюдського братства на розвалинах всіх держав. Герцен так охарактеризував його: «Чернець войовничої церкви революції, він бродив світом, проповідуючи заперечення християнства, наближення страшного суду над цим феодально-буржуазним світом, проповідуючи соціалізм всім і примирення росіянам і полякам. У своїй теорії він виходить зі знання психології маси, й тому постійно знаходить підтримку в стихії бунту й постійно зазнає поразок у втіленні «народного ідеалу». Він рішуче відкидає всі компроміси i всяку брехню, не знаходячи ніде сою зу i чітко усвідомлюючи дріб'язковість партій і рухів, що лише перерозподіляють владу держави».
Брехливість гасел буржуазних партій йому огидна. «На єзуїтському шахрайстві нічого живого й міцного не збудуєш». «Радикальна ж партія є особливою партією; вона живе й діє поза народом. Про що ж свідчить її прагнення до союзу iз чорноробочим людом? Ні більше ні менше як свідомість безсилля, свідомість необхідності допомоги народу для оволодіння державною владою, звичайно не на користь народу, а на свою власну. І тільки-но вона оволодіє нею, вона неминуче стане ворогом народу, зробившись ворогом, вона втратить точку опори, колишню силу, й, щоб втримати владу, хоч би на якийсь час, вона змушена буде шукати нових джерел сили вже проти народу в союзах і угодах з переможеними реакційними партіями.
І все-таки Бакунін вітає будь-який прояв громадської непокори. Він певен, що «народ наш глибоко й пристрасно ненавидить державу, ненавидить всіх представників її, хоч би там в якому вигляді вони перед ним з'явилися». Вихід — у антидержавній боротьбі: «Більше ніж коли-небудь розбій залишився єдиним виходом для особистості, а для цілого народу — загальний бунт, революція». Завдання революціонера єдине — організація бунту.
1873 року вийшла книга М.Бакуніна «Государство и анархия». У ній крім глибокого політичного аналізу стану справ в Європі риторична ставка робилася на «людський чинник» організації «загальноєвпропейського та світового бунту». Обурення народу, доведеного до відчаю, — основа революції. «Відчай — гостре, пристрасне почуття. Воно виводить народ iз тупого, напівсонного страждання й передбачає вже більш-менш ясну свідомість, можливості кращого становища, якого він тільки сподівається досягти».
Згубним і нищівним для цивілізації бачить Бакунін істинно народну боротьбу. «Народне повстання, за своєю природою стихійне, хаотичне й безпощадне, передбачає завжди велику розтрату й жертву власності, своєї й чужої. Народні маси на подібні жертви завжди готові; вони тому й становлять грубу, дику силу, здатну на здійснення подвигів і на досягнення цілей, мабуть, неможливих, що, маючи лише дуже мало або не маючи зовсім власності, вони не розбещені нею. Коли це треба для оборони або для перемоги, вони не зупиняться перед знищуванням своїх власних селищ і міст, а оскільки власність більшою мірою чужа, то в них виявляється нерідко позитивна пристрасть до руйнування. Цієї негативної пристрасті далеко не досить, щоб піднятися на висоту революційної справи; але без неї останнє немислимо, неможливо, тому що не може бути революції без широкого й пристрасного руйнування, руйнування рятівного й плідного, тому що саме з нього й тільки за допомогою нього зароджуються й виникають нові світи.
Таке руйнування несумісне з буржуазною свідомістю, з буржуазною цивілізацію, тому вона вся побудована на фантастичному богошануванні власності. Бюргер або буржуа віддадуть скоріше життя, свободу, честь, але не відступляться від своєї власності; сама думка про зазіхання на неї, про руйнування її для хоч би там якої мети здається їм святотатством».
Уже постарілий, хворий, але сповнений натхнення «рятівної боротьби», 1874 р. Бакунін вирушає до Болоньї, щоб взяти участь у повстанні й можливо навіть померти на барикадах. Коли така доля стає неможливою, у відчаї він близький до самогубства.
Тяжка хвороба нирок і водянка змушують його переїхати до Швейцарії. У Берні 1 липня 1876 року він помирає в оточенні старих друзів: професора А. Фохта і сім'ї Тейхелів. Тут же він і похований.
Ще за життя ставши легендою, після смерті він перетворився на міф лютого опору, наївної віри й народної смути. Він, який особисто знав багатьох видатних людей свого часу, залишив у них таку ж непокірну пам'ять, яким було його життя. А. В. Вебер сказала про нього так: «Не силою переконання він діяв, не думку будив своєю думкою, але підіймав будь-яке бунтівне серце, будив стихійну злобу. Вона охоплювала красою, ставала творчою й малювала екзальтованому прагненню справедливості й щастя вихід, можливість досягнення».
Буржуазні революції 1840 — 1860 рр. змінили обличчя Західної Європи, перетасувавши, як карти в колоді, уряди й політиків. Стали початком реформ, необхідних «ладу, що віджив». Підіймаючи людей на барикади, організовуючи «Таємний Інтернаціонал», захищаючи, часто до останньої можливості, «народний ідеал» повсталих Михайло Бакунін сприяв лише новій організації буржуазної держави, яку всією душею ненавидів. Але методи революційної роботи, ретельно розроблені ним, випробувані в різних ситуаціях, продовжували розпалювати народну смуту й у новому столітті.
