Доброго дня, шановна редакціє. Пишу вам неспроста, а щоб поділитися своїми роздумами над темою Голодомору, чим займався і жив Джеймс Мейс, річницю якого ми вшановуємо цими днями. Сподіваюся, матеріал вас зацікавить і знайде собі місце на сторінках газети.
Телеканал ТЕТ ніколи не претендував на зразок науково-пізнавального чи хоча б пізнавально-розважального телеканалу. З перших днів свого заснування основним концептом каналу був — 100% розваг: серіали, розважальні програми, ток-шоу. Сьогодні ж канал купує у російських телеканалів модні й дуже популярні реаліті- шоу. Складається враження, а воно цілком підтверджене розмовами з глядачами, що йому вже набридло споглядати загримованих заокеанських акторів. І хочеться вже чогось ближчого і реальнішого.
Минає вже епоха під назвою «Окна», і телевізійні продюсери шукають і дають споживачам такого штибу інформації нову їжу — «За стеклом», «Дом» і т.д. А сьогодні найпопулярнішим реаліті- шоу є «Голод». Ні-ні, не подумайте, це не той Голод, що ми звикли називати голодомором, актом геноциду проти українського народу. Ні. Це «голод» заради грошей. У чому суть? У тому, що молоді люди, які не хочуть бути пасіонарними глядачами, прагнуть «залізти в екран» і грати своє життя на публіку. Вони молоді й бажають популярності, а ще — перемоги, яка забезпечить комусь одному з 13 учасників 2 тисячі доларів щомісяця протягом усього життя.
«Голод» для героїв явище швидкоминуче, головне — протриматися 106 днів. За правилами, раз на тиждень автоматичні двері помешкання відчиняються і двоє «голодуючих» можуть вийти в місто на «заробітки» харчів.
Голодною смертю тут ніхто не помирає. Коли немає у будинку їжі, учасникам видають спеціальний «енергетичний» напій, який містить усі необхідні речовини і мікроелементи, що потрібні людині для нормального функціонування організму.
Саме про такий «голод» дізнається з екрану телевізора сучасне молоде покоління, у якого навіть не викликає анінайменших асоціацій назва цього реаліті-шоу з іншими подіями, що відбулися у 30-х роках ХХ століття.
І кожен, хто дивиться це чи інші подібні реаліті-шоу, шукає у причині свою філософію.
На запитання: «Що чули ви про Голод?» мені відповідають: «Голод? А, так, чув. Реаліті-шоу на ТЕТі», чи, «Так, здається, чув. Серіал, чи що воно таке». Але доводилося чути і діаметрально протилежні думки, на кшталт: «Чула, чула. Син тепер від телевізора не відходить. У нього, бач, «Голод». Я глянула, думала щось про Голодомор, а там — хлопці з дівчатами розважаються, палять, сваряться…»
На таких фактах виховується теперішнє покоління, а старе лише розводить руками від безсилля щось зробити.
МИ — СВІТУ, А СВІТ — НАМ
Переглянути деякі сторінки історії і докопатися до істини — це питання назріло вже давно. Не так багато минуло літ відтоді, як світ дізнався про Голодомор в Україні. Лише 50 років опісля трагедії — 1982 року, на Міжнародній конференції з Голокосту і геноциду в Тель-Авіві молодий і ще тоді маловідомий науковець Інституту українських досліджень при Гарвардському університеті, американець Джеймс Мейс перший серед західних дослідників охарактеризував Великий голод 1932—33 років в Україні як акт геноциду.
Історія пам’ятає ще одного журналіста — Уолтера Дюранті. Журналіста, що зробив собі ім’я і отримав Пулітцерівську премію (1932) за репортажі з Радянського Союзу. Він на власні очі бачив, що відбувалося тоді на теренах України. Проте репортажі, за його ж словами, «відображали офіційні погляди Радянського Союзу», а не його власні. І саме за таку «роботу» його удостоїли чести найвищою нагородою для журналістів.
Джеймс Мейс у 1998— 2004 роках, працюючи у газеті «День», висвітлює свої думки про Голодомор, подає свої судження, дослідження документів, аналізує. Він не бачив тієї трагедії, на противагу Уолтеру Дюранті, але писав те, що відчував і про що дізнавався з першоджерел. Через мас-медіа Мейс прагнув донести до найширшого кола аудиторії інформацію, зворушити владні верхівки. Його не стало, і замовкли вуста геноциду.
А новітні дюранті скуповують і пропагують іноземні реаліті-шоу і затирають у пам’яті людей спогади. Ще нашим прадідам оте боліло, а нам — байдуже.
Нехай уже будуть різного штибу шоу, хай купують їх українські телеканали і «приправляють» їх україномовними титрами, та хотілося б, принаймні, одного — щоб називали їх не «Голод» чи щось тому подібне. Це все одно, що у Ізраїлі показати реаліті-шоу «Голокост». Недоречно, чи не так? А наші українські телеканали купують і «розкручують» таку продукцію. І знову питання: «Кому вигідно?». А кому вигідно — свою справу зробили. Бо коли уже слово «голод» не викликає анінайменших асоціацій з тим, чим він був насправді, то це — трагедія. А ще більша — коли ця асоціація з реаліті-шоу.
Такої демократії ми домоглися на телебаченні, а річницю Голодомору ми мали б зустріти новим переможцем «Голоду».
