Багато хто свого часу звернув увагу на спеціальне зауваження про інтеграцію до ЄС у діючій урядовій програмі «Реформи заради добробуту». Бажання, так би мовити — викарбуване на чолі першого справді «реформотворчого» українського уряду. Але чи існує серед української громадськості, політикуму та бізнесу чітке та правильне уявлення про імплементацію європейських угод, гармонізацію нашого законодавства із загальноєвропейським?
Адже саме комплекс цих угод має стати у разі повноцінного проголошення європейського курсу програмою реформ — а не розпливчасті «Реформи заради добробуту».
Що таке угода про асоціацію? Це перелік інструментів, спрямованих на побудову режиму вільної торгівлі з Євроспільнотою, але зауважте — одностороннього режиму. Це заходи, спрямовані на створення пріоритетних засад для інвестицій з боку Євроспільноти — зауважте, пріоритетних.
Стосовно конституційного боку справи — тут усе досить прийнятне, адже нам і самим потрібні ті закони, ті нові стандарти, ті нові інституції. Але от економічна, найважливіша лінія співпраці з Європою — сповнена протиріч та недоречностей.
Наш виробник тільки-но підводиться на ноги, він може хіба що гідно витримати введення двостороннього режиму вільної торгівлі з Росією. Без дотацій, законодавчої підтримки та певних постійних експортних ринків йому просто стане нічого робити в Україні. Але це все обмежить, якщо взагалі не скасує імплементація євроугод. А от інвестиції з Європи будуть надходити лише по мірі гармонізації законодавства — та й то лише за умов сприятливого світового фінансового клімату — а зараз він менш ніж несприятливий.
«Маленький українець» існує завдяки тіньовим заробіткам. Радикальний наступ на тінь, корекція, яка не запропонує нічого натомість, — адже саме цього вимагають євроугоди, лише радикально збільшать рівень нелегальної імміграції з України в ту-таки саму Європу.
А за тими угодами, ми цей рівень повинні зменшити. Потрібні нереально великі обсяги масових європейських інвестицій, аби компенсувати нам втрату найменшої частини тіньового сектора. По-перше, Європа не здатна таке забезпечити, а по-друге — навіщо їй, адже це ми до них нібито хочемо, а не вони до нас біжать із розпростертими руками…
Перший найважливіший та гідний крок до Європи наша політична еліта та громадськість робити не хочуть — а це інтеграція до Північноатлантичного альянсу. Нам уже необхідно зрозуміти — без цього не бачити нам обличчя сучасної Європи. Тому що неможливо стати частиною економічної спільноти і не бути частиною спільноти стратегічної. Тому що у своїх стосунках із нами Єврокомісія буде дивитися на нас так, як зараз дивиться на Словакію, Хорватію чи Латвію, себто країни з потенційними демократичними, етнічними, та територіальними проблемами. Єдиною запорукою зникнення такого ставлення — членство в НАТО.
За імплементації євроугод навіть ті маргінальні можливості цивілізованого експорту української продукції на Захід,що залишаться, — можуть щезнути, адже ми — не члени організації вільної торгівлі. І поки ми не станемо її членами, наших виробників будуть «футболити» по іноземних судах, навіть не даючи їм можливості захистити свою правду. Бажання інтеграції до цієї організації задеклароване у «Реформах заради добробуту», і у цьому напрямку вже було зроблено певні успіхи. Оце справді важливо, тому що прийняття нас до цієї організації буде нашим другим переможним «ходінням» на Захід після визнання ринкового статусу за нашою багатостраждальною, давнесенько вже ринковою економікою.
Ті, хто уважно слідкував за перебігом недавнього євросамміту у Ніцці, можуть засвідчити — це криза розширення. Від країн-членів очікували серйозних кроків назустріч, перших серйозних кроків назустріч Центральній Європі, що ми нею так милуємося, чекали дати вступу, чекали обіцянок набуття асоціатами повноцінних прав у спільноті. Нічого не сталося. До канцлера Шрьодера тільки у Ніцці дійшло, що розширення означатиме однакові робочі права поляків, угорців та чехів із німцями.
Уряди Західної Європи усвідомили чи не вперше за всю історію євроказочок, що треба вже ділитися, і не по-європейському — а по-справжньому. Тому вони трохи посварилися, відібрали пару-трійку голосів у маленьких країн, натякнули на 2005 рік й щасливо роз’їхалися. На голів держав та урядів країн-асоціатів було гірко дивитись, а голова естонської держави у своїй краватці-метелику був схожий на бідного родича…
Це — нам попередження. Час казочок про вільну та єдину Європу безповоротно минув. Настав час нашої конкуренції з нею та поступок з її боку. Бо тільки рівні ладні плідно співпрацювати, в іншому випадку така співпраця закінчується розчаруванням.
Україні не потрібна пустопорожня балаканина про інтеграцію, фанатична гармонізація чи перевиконання імплементаційного плану. Україні потрібне усвідомлення необхідності євроатлантичного вибору у сфері безпеки та одноосібне його здійснення. Україні потрібна реалістична та прискорена програма створення вільного ринку в межах своїх кордонів, аби ми хоча б напівавтономно змогли себе забезпечувати та експортувати. Україні потрібне членство в організації вільної торгівлі, аби стати повноцінним гравцем на світовому ринку. Тільки в разі реалізації вищезгаданого з нами будуть по-справжньому рахуватися і світовий бізнес не допустить нашого краху, тому що ми станемо важливим суб’єктом взаємозалежного світу.
А без цього... скажімо, років через десять, українські урядовці будуть повертатися з євросаміту із тим самим настроєм з яким з Ніцци від’їжджали чехи, угорці, поляки та естонці. Але повертатися в украй зубожілу, розорену та неконкурентоздатну країну, розуміючи марність колишніх сподівань.
