Сучасна Одеса в галузі історичної пам’яті «продукує» переважно невтішні новини для громадянського суспільства, паростки якого, на щастя, ще не остаточно розтоптано. Здебільшого йдеться про плани міської й обласної влади піднести до небес благотворний вплив Російської імперії на розвиток краю, зігнорувати всі гострі питання щодо радянського минулого, натомість максимально звеличуючи досягнення радянської влади, догматизуючи й міфологізуючи їх у найгірших традиціях агітпропу. Чого варті лише бігборди на вулицях міста, на яких Партія регіонів (вона ж влада) стверджувала щодо святкування 9 травня: «Мы вернули правду истории». Далеко не останнє місце в процесі формування російськоорієнтованого образу минулого в свідомості громадян посідає УПЦ МП.
Однак є в місті люди, які намагаються продовжити лінію на декомунізацію національної пам’яті українців, підриваючи так образ «світлого минулого». До них, безумовно, слід зарахувати групу дослідників комуністичних репресій в СРСР, до якої належать як професійні історики (Е. Петровський, В. Левченко та інші), так і громадські діячі. Серед останніх згадаймо передусім доцента, філолога Лідію Всеволодівну Ковальчук, голову редакційної колегії фундаментального видання «Реабілітовані історією. Одеська область». Видання готували далеко не один рік, воно мало з’явитися ще 2010-го, але зрештою побачило світ цього року. До завдань цієї пасіонарної особистості входить не лише організація досліджень, збирання свідчень жертв репресій, а й сприяння вшануванню пам’яті жертв репресій на громадському рівні. Незважаючи на зміну влади, Л. Ковальчук та її однодумці намагалися й намагаються діяти згідно зі своїми переконаннями, долаючи всі перешкоди — передусім байдужість чиновників і небажання переважної частини суспільства пам’ятати про нетріумфальні сторони своєї історії.
Серед численних заходів представників цього сегменту громадянського суспільства — організація захоронення на одеських цвинтарях у братських могилах ексгумованих тіл жертв комуністичних репресій, найчастіше неідентифікованих, облаштування та догляд за цими могилами, щорічні вшанування пам’ятних дат. Так, 2008 року в районі одеського аеропорту під час будівельних робіт було знайдено рештки 1086 осіб, розстріляних у 1930-х — на початку 1940-х років катами НКВС. Восени ці рештки поховали на пагорбі на Західному цвинтарі Одеси. Було проведено панахиду. Такі заходи відбулися і на другому Християнському цвинтарі, де ще у 1990-х роках було ритуально поховано у братській могилі останки 174 жертв тоталітаризму.
Цю традицію продовжили 5 серпня 2012 року на Західному цвинтарі поминальною службою, приуроченою до 5 серпня — Дня пам’яті жертв Великого терору 1937 — 1938 років. В Одесі перше засідання трійки, яка ухвалювала рішення щодо розстрілів, репресій, заслань, відбулося 8 серпня, а перший масовий розстріл — 9 — 10 серпня. Жертвами репресій стали всі групи населення, але особливо відзначимо втрату цвіту інтелігенції. Зокрема, було страчено видатних учених, педагогів, громадських діячів: Михайла Гордієвського, Євгена Загоровського, Лева Ковальчука (діда Лідії Ковальчук), Віталія Боровика. Власне, ці репресії були лише продовженням перших масових арештів, заслань і розстрілів, започаткованих комуністами в Одесі навесні 1920 року, коли розстріляли близько 200 діячів місцевої «Просвіти». На Одещині, за попередніми й далеко не повними архівними даними, у 1937 — 1938 роках було репресовано понад 16 тис. осіб, із них більш ніж половину — розстріляно й таємно закопано співробітниками обласного управління НКВС у масових могильниках. Більшість із них досі не поховано.
Церемонія мала камерний характер, відбулася у присутності невеличкого кола осіб, без представників влади, біля нещодавно оформленого пагорба з рештками жертв. Центральним моментом була служба, яку відправив священик УПЦ МП, настоятель місцевого храму отець Василь. Ідею проведення екуменічного заходу з участю УПЦ КП, що пропонувала Л. Ковальчук, московська церква відкинула. Однак завдяки наполегливості Лідії Всеволодівни незабаром служби відправлять представники Української церкви Київського патріархату, римо- і греко-католицької церков, протестантських громад. Безумовно, ці акції будуть тими краплинами, які підмиватимуть стіну омани й облуди, що загрожує знову, як короста, покрити історичну пам’ять українців.
Зазначимо, що сучасна влада завдяки зусиллям громадськості дала дозвіл на проведення цих меморіальних заходів, повідомляла про них на міському сайті і навіть іноді брала участь у вшануванні. Однак, за нашими спостереженнями, у повітрі завжди відчувалася велика натягнутість, подібна до святкування її представниками днів Соборності чи Шевченківських днів. Влада, яка сама продукує репресії, роз’єднує суспільство, продовжує політику вікової русифікації, наслідує за всіма ознаками етос радянської номенклатури, не може виглядати органічно на таких заходах. Тому й риторика цих заходів не може переконати та й, власне, не має жодної глибокої ідейної мети. Дещо поступаючись під тиском громадськості, влада хоче встановити рамки пам’яті, вшанування, де з одного боку — жертви, а з другого — незаплямовані кати. Найчастіше йдеться про політичні репресії, при цьому без згадки про їхніх конкретних ініціаторів і причини. Хіба можна забувати про систему, яка їх породила, її ідеологію, злочинну й досі не засуджену, про те, що тисячі громадян постраждали за звинуваченнями в різних націоналізмах, передусім українському, але жоден — за звинуваченням у російському!? Та й, власне, говорячи про репресії, не будемо забувати про те, що найтравмованішим виявився український етнос — єдиний, який пережив Голодомор, але від цього удару не може оговтатися досі. Тому сьогодні моральне право кожного — передусім піклуватися про відродження українського етносу, допомагати його представникам у подоланні комплексів меншовартості та поразки, викликаних тривалими роками геноциду.
Діяльність одеських борців, які виступають за «нелаковану» історичну пам’ять, має стати взірцем громадського тиску на владу, без якого всі добрі наміри, думки залишаться лише туманом, розвіяним безжальним вітром історії.
