— У Берліні до роковин убивства Насті Бабурової і Станіслава Маркелова відбудеться показ вашої стрічки «Любіть мене, будь ласка». Здавалося б, суд скінчився, виконавці вбивства покарані. Але чи можна стверджувати, що крапку в цій історії поставили?
— З юридичного погляду — так. Убивць знайдено, їх провину доведено. Нікіта Тихонов і Євгенія Хасіс відбувають свій термін. Я мав розмову з батьками Насті Бабурової: вони загалом задоволені цим вироком. Із формального погляду можна твердити, що правосуддя перемогло: процес було відкрито, ніхто не має змоги комусь дорікати в тиску на суд. Хоча російська система правосуддя цілковито прогнила, цього разу влада вирішила не втручатися і дати можливість судді судити згідно з законом і сумлінням.
А якщо вести мову про те, що фактично відбувається в Росії і багатьох країнах пострадянського простору, то неупередженій людині досить очевидно, що «коричнева загроза», з якою боролися і Настя Бабурова і Стас Маркелов, нікуди не поділася. Навпаки, нині вона свої крила коричневі розправляє і дуже активно виступає, зокрема в легальному полі. У Москві під час мітингів проти фальсифікацій парламентських виборів на проспект Сахарова прийшло дуже багато прибічників нацистів. Вони намагалися прорватися на трибуну, і лише втручання поліції на заклик Володимира Рижкова їх зупинило. Для мене це досить виразний симптом того, що вони вичікують, групуються, намагаються діяти в легальному політичному просторі, розуміючи, що цей чекістський режим свої позиції здає. Дедалі більший вплив здобувають сили, які стоять за Олексієм Навальним. Я б назвав його «м’яким правим». Ці сили чекають нових виборів, маючи підтримку величезної кількості населення. За всіма соціологічними опитуваннями 80% російського суспільства підтримують гасло «Росія для росіян». Це в країні, де проживає понад сто національностей. Але спектр правих сил нині досить широкий — від екстремістів і крайніх правих, до яких належать Нікіта Тихонов, Максим Марцинкевич, відомий як Тесак (до речі, він наприкінці року вийшов на волю і активно зайнявся політичною діяльністю), до «м’яких правих», як Олексій Навальний. Адже Навальний йде на «Російський марш» 4 листопада і заявляє, що годі вже годувати Кавказ.
Сьогодні багато хто, зокрема із середовища лібералів, розігрує так звану російську карту, не розуміючи, що хорошого нацизму не буває. А де в Росії закінчується націоналізм і починається нацизм — цієї межі ніхто не знає. І дискусій щодо цього в суспільстві теж немає.
— У контексті виборів у Росії влада застерігає суспільство: якщо вибори не виграє Володимир Путін, керівництво країною може опинитися в руках радикалів. Наскільки реальною є ця загроза?
— Так, вона реальна. Лібералів Бориса Нємцова, Михайла Касьянова суспільство в своїй більшості не підтримає. Ці люди вже були при владі і свого часу допомогли Володимиру Путіну зміцнити свої позиції. Цього ніхто не забув. Тому вони дискредитовані в очах суспільства. Такі політичні блазні, як Жириновський, Зюганов, Миронов, також шансів не мають — цілком очевидно, що це «путінського театру ляльки». Залишаються «м’які» націоналісти. Чому Олексій Навальний здобув велику популярність? Тому що він юрист, бореться проти корупції, але водночас розігрує «російську карту». Я бачив його виступ на мітингу. Це був виступ не політичного діяча, а фюрера. Він чітко показав себе як людина, що володіє настроями натовпу і водночас на натовп та його настрої орієнтується. Політично він дуже грамотний. Тому, якщо вести мову про реальне політичне майбутнє, коли не він сам, то ті сили, які його підтримують, мають великий шанс.
Я не беруся щось передбачати, та цей тренд популярності не нацизму, але націоналізму очевидний. Багато розумних людей у Росії (та ж Юля Латиніна) є прибічниками «здорового націоналізму». А як же 20% населення, що залишилися: калмики, буряти, татари, увесь Кавказ — як їм чути це гасло «Росія для росіян»? Якщо нагнітання цих ідей триватиме, то цілком очевидно, що, окрім розпаду, це ні до чого не призведе.
— Чим загрожує ситуація, що склалася, самій Росії та її сусідам?
— Крах путінського режиму означатиме також крах режимів в Україні та Білорусі. Гадаю, що Януковича утримує при владі лише розуміння легітимності його обрання. Також я переконаний, що шансів виграти наступні вибори, якщо вони будуть чесними, у Януковича немає. Якщо Путіна і команду усунуть від влади в Росії, Україна і Білорусь матимуть змогу стати на нормальний європейський шлях, навіть не європейський, а просто людський, природний для нормальної країни, яка розташована в центрі Європи. Приклад Північної Кореї чи Куби — це політичне вчора. Україні ж треба позбутися радянського минулого.
— А прихід до влади в Росії «м’яких нацистів» не таїть в собі загрози для російських сусідів?
— Я не пророк і не можу сказати, як складеться ситуація. Просто цілком очевидно, що в тому вигляді, в якому режим існує, він існувати не буде. Нині в Росії відбувається розкол еліт. Адже режими падають не тоді, коли народ мітингує, а коли відбувається розкол еліт. У Сирії він поки що не відбувся, а в арабських країнах — так. Нині цей процес триває в Росії. Певні особи вже відкололися від партії влади. Повстав бізнес. Не знаю, скільки часу ще знадобиться — рік чи менше — але режим упаде. Володимиру Путіну без широкомасштабних фальсифікацій до другого туру не пройти. Які методи вони використовуватимуть — знає лише Бог, але гадаю, що в березні на нас чекають ще більші громадські виступи.
Щодо України, я гадаю, що ви просто повинні орієнтуватися на Польщу, Чехію і найголовніше — вести просвітницьку роботу серед населення. Чудові інтелектуали Мирослав Попович, Іван Дзюба, Ліна Костенко весь свій авторитет мають спрямовувати на просвітництво населення, інакше процес трансформації України в нормальну країну затягнеться.
— Валерію Вазгеновичу, як ви вважаєте, чому історія з Настею Бабуровою і Стасом Маркеловим не стала своєрідною подушкою безпеки для російського суспільства?
— Це вбивство мало величезний резонанс. З’явився комітет 19 січня. Обурення цим вбивством було величезним, як і вбивствами Політковської, Щекочихіна, тому не можна казати, що ці події не мали відгуку в суспільстві. Але з іншого боку, цю тему постійно затискали, перші мітинги просто розганяли. Врешті-решт мою стрічку «Любіть мене, будь ласка» не показав жоден російський фестиваль. До програми кінофестивалів «Сталкер» і «Професія — журналіст» її включили лише під величезним тиском інтелектуалів після виступу Льва Пономарьова і Людмили Алексєєвої. Але дату і час показу так і не повідомили. Це свідчить про ситуацію цензури і страху в суспільстві, яка існувала принаймні до грудня минулого року. Але все ж резонанс довкола цієї ситуації є. Після прем’єри в Києві на фестивалі Docudays UA, за яку я вдячний українським колегам, фільм розмістили в Інтернеті, і за рік його переглянули до трьохсот тисяч осіб. У Німеччині я мав уже кілька показів. Але в Росії жоден канал його не продемонстрував. Мої покази і поїздки по Росії фінансувала журналістська організація Frontline фактично коштом англійських платників податків. Тому всі ці перешкоди не зробили уроки вбивства Бабурової і Маркелова надбанням всього російського суспільства.
