В офісі екс-народного депутата, екс-соціаліста Василя Волги кипить вельми дивна як для поствиборчого періоду робота — тут активно готуються до проведення першого з’їзду нової партії. Пан Волга, схоже, зовсім не засмучений ні тим, що його виключили із соціалістичного партійного табору, ні тим, що найближчим часом на лацкані його піджака не красуватиметься депутатський значок. Тепер пану Волзі не обов’язково слідувати «політичному» дрес-коду — він змінив суворий костюм на комфортні джинси і светр. Щоправда, курить екс-депутат сигарети з символічною назвою «Парламент», та й номери на своєму автомобілі з абревіатурою «ВР» не поспішає міняти.
— Ви є лідером громадської організації «Суспільний контроль». Буквально перед виїздом на інтерв’ю я зайшла на сайт Мін’юсту. Так ось, на сьогодні в Україні зареєстрована 141 партія. Не краще було б продовжувати активну суспільну діяльність, ніша якої, скажімо так, менш заповнена, ніж партійна?
— Той же самий сайт Мін’юсту скаже вам про те, що громадських організацій в Україні нараховується понад п’ять тисяч. Так що 141 партія в цьому значенні не виглядає аргументом. Якщо наші погляди не будуть затребувані, то українці за нас не голосуватимуть і саме вони дадуть відповідь на запитання: «А чи потрібна партія, що нами створюється?». Але щось мені підказує, що вже через рік ми претендуватимемо на вісім-десять відсотків голосів.
— А ви серйозно вважаєте, що за нинішніх політичних реалій можна демонструвати політичну охайність і втримуватися при цьому на плаву?
— Звичайно, і ми це доведемо. Якщо ж повернутися до вашого запитання про громадські організації, зазначу наступне. Річ у тім, що до політичного проекту, який ми зараз реалізовуємо, приєднується безліч громадських організацій. І «Суспільний контроль», без сумніву, буде базовою організацією, на яку спиратиметься й на основі якої будуватиметься партія.
— Василю Олександровичу, партія, як відомо, задоволення не з дешевих. Хто фінансує ваш проект? У кулуарах говорять, що ключовий фінансовий донор — пан Бойко. Підтвердіть чи спростуйте цю інформацію.
— (Сміється). Я вам скажу так: я буду дуже радий, якщо Володимир Семенович Бойко так чи інакше підтримуватиме партію і стане її членом. Те, що Володимир Семенович зробив у себе на заводі Ілліча — це геніально, це реальна ілюстрація того, як на конкретному підприємстві реалізовуються ті принципи, які ми плануємо відстоювати в масштабах усієї країни. Але Володимир Семенович неодноразово говорив про те, що він член партії «ільїчівців», і ні в яку іншу партію ніколи не вступатиме. Зараз же Володимир Семенович нікого не фінансує і мене в тому числі.
— На початку нашої розмови ви сказали фразу: «Якщо вибори відбудуться через рік». Тобто ви згодні з прогнозом деяких політологів, які кажуть, що Україна ввійшла у фазу перманентних виборів?
— Я згодний із тим, що вибори 2007 року не вирішили ніяких питань, що стоять перед Україною. Навпаки, ці вибори ще більш серйозно актуалізували, якщо хочете, оголили ці проблеми, продемонструвавши нездатність політичних еліт, представлених у парламенті, вирішувати дуже складні питання, які стоять сьогодні перед Україною.
— Які саме питання, конкретизуйте.
— Перше — пригноблення за економічними ознаками. Друге — пригноблення за національними ознаками. Ці проблеми в парламенті не вирішені. Більше того, ніхто й не намагається запропонувати модель вирішення цього конфлікту. А конфлікт посилюється. З одного боку, у Львові ставлять пам’ятник Степану Бандері, Шухевичу присвоюють звання Героя України. З іншого боку, ставиться пам’ятник Катерині II, і народ йде в жорсткий «відмовник». Секретар Донецької облради Левченко сипле одіозними заявами на сході країни. На заході України такий радикал, як Тягнибок, стає все популярнішим. Тому, мені здається, зараз назріла поява інтернаціональної політичної сили, яка, розуміючи, що ми абсолютно різні (жителі Західної і Східної України), повинна запропонувати формулу відходу від цієї ескалації, запропонувати розв’язання даної проблеми безкровним методом. Ось це ми й робитимемо.
— Тим часом результати виборів у минулому й нинішньому роках свідчать про непопулярність лівих ідей. Чим ви «братимете» виборця? І хотілося б також почути вашу думку щодо перспективи об’єднання всіх лівих, про що зараз активно говорять: СДПУ (о), СПУ, ПСПУ, КПУ тощо.
— Українську політичну еліту вже дуже давно час винести на звалище. Мені уявляється практично неможливим об’єднання старих лівих у щось цілісне, бо між ними існує цілий комплекс ідеологічних, а також особових протиріч. І ці протиріччя не дозволять їм працювати в одному напрямі. Тому, я впевнений, необхідна поява політичної сили, яка продукуватиме не особисті протиріччя, а нові смисли. Загалом я вітаю це об’єднання, гадаю, було б прекрасно, якби ліві об’єдналися навколо ідеї, і я не виключаю, що політична сила, яка створюється нами, можливо, також братиме участь у цьому процесі. Але давайте ми не поспішатимемо з цим. Знаєте, насправді, багато разів проведені соціологічні дослідження свідчать, що понад половина громадян України підтримує ліві ідеї, але не вірить нинішнім представникам лівого крила.
— Як ви за п’ятибальною шкалою оцінили б роботу міністрів- соціалістів: Рудьковського, Цушка, Ніколаєнка?
— Із них особливо я не хочу торкатися оцінки роботи людини, прізвище якої ви не назвали, — пані Семенюк. Я гадаю, щодо цього повинні сказати своє слово компетентні органи й тільки після цього можна буде говорити на цю тему. А ось кого я оцінюю позитивно, так це Станіслава Ніколаєнка. З усіх перерахованих вами людей він той, хто дійсно перебуває на своєму місці. До речі, коли я почав усередині партії боротьбу проти Мороза, я передбачав, що саме Станіслав Ніколаєнко очолить Соціалістичну партію.
— Кажуть, що саме ви хотіли зайняти в партії крісло Мороза.
— Щоб не заглиблюватися в подробиці, відповім так: якби Ніколаєнко висував свою кандидатуру, я б зняв свою на його користь.
— У вас є свій персональний сайт із вельми, на мій погляд, хорошим слоганом: «Народ повинен контролювати владу». Розкажіть народу свій рецепт, як саме це робити?
— Знаєте, я над цією темою б’юся, починаючи з 2000 року, як тільки зареєстрував Всеукраїнську громадську організацію «Суспільний контроль». Мало того, мною був підготовлений законопроект «Про народний контроль в Україні». І ось до чого я приходжу за цей період. Реалізувати в тій державній системі, яка в нас зараз діє в країні, модель, хоч трохи схожу на модель, реалізовану в Європі або США в значенні контролю громадськості за владою, неможливо. Це можливо буде зробити тільки тоді, коли до влади в країні прийдуть сили, які в цьому дійсно зацікавлені й коли механізми суспільного контролю будуть закріплені законодавчо.
— І коли ж таке буде?
— Коли ми отримаємо в парламенті 51% (усміхається. — Авт. ). Знаєте, ось ви смієтеся зараз, адже це ж факт! Існуючі політичні еліти себе зжили. Та, і, в принципі, у політика є свій термін придатності. Він становить 15—20 років і це в найталановитіших і найтямущих політиків.
— Ви вперше стали народним депутатом у минулому році. Як людина нова у ВР, яка не звикла до тамтешньої «кухні», як ви можете описати атмосферу, що панує в приміщенні під куполом?
— Парламент, в якому я перебував, допоміг мені зрозуміти одну дуже важливу істину, яка полягає в тому, що законодавчий орган влади може працювати системно тільки в тому випадку, якщо існує національна єдність. За відсутності національної єдності, реалізувати жоден загальнодержавний проект неможливо. А щодо атмосфери... Знаєте, це важко описати, це чимось схоже на зіткнення двох сіл. Ось хто мав честь жити в селі, знає, як на межі двох сіл відбуваються бійки, а потім усі сидять і обговорюють, мовляв, ось як я йому врізав! Ось і в парламенті, коли між політиками немає консенсусу, все зводиться до рівня молодецтва: ех, як я красиво сказав, ось як я порвав йому комір тощо. Це жахливо. Мене не покидало відчуття того, що ми займаємося якоюсь нісенітницею. Так, є виключення з правил, але їх мало. Є в парламенті патріоти своєї країни, люди, які не крадуть і які готові служити своїй країні. Ці люди знаходяться на іншому рівні свідомості, для них гроші нічого не вирішують. Але таких людей дуже мало і від них прагнуть позбутися. Взагалі в парламентській спільності можна виділити два аспекти. Перше: депутати думають над тим, як би собі бабла «скосити» (за місце у списку заплатив п’ять мільйонів, потрібно повертати). Друге: як би зробити так, щоб догодити своєму партійному босу. І від цього дуже гнила, дуже неприємна атмосфера в парламенті... Я гадаю, що мої протестні рухи всередині парламенту пов’язані саме з дією цієї атмосфери.
— Василю Олександровичу, навесні в період ескалації політичної кризи, в інтерв’ю «Дню» ви зробили заяву, яка викликала ефект інформаційної бомби. Ви сказали, що в разі підписання Президентом указу про дострокове припинення повноважень ВР, «усі органи виконавчої влади будуть взяті під жорстку охорону військами МВС». Із моменту цієї заяви минуло майже вісім місяців, кризові пристрасті вщухнули, в країні відбулися дострокові парламентські вибори. Але цікаво все ж дізнатися, наскільки реальним був озвучений вами сценарій із залученням силових органів для розв’язання політичної кризи?
— Коли я давав те інтерв’ю, я відштовхувався від Конституції України, від закону України про МВС і від закону України про Внутрішні війська. Відповідно до цих законів, Внутрішні війська та МВС повинні були діяти саме так, як я й казав. Однак команда Ющенка виявилася дієздатнішою, хитрішою, більш пролазливою, чи що. Взяти хоча б ситуацію, коли Ющенко видає антиконституційний указ про підкорення Внутрішніх військ собі особисто й Кіхтенко це приймає. Природно, тоді ми вийшли з правового поля, і тоді в мене вже не було грунту для аналізу: а що буде далі?
До якої міри була вірогідна реалізація того сценарію? Якби внутрішні війська залишилися вірні закону й Конституції України, то це було б дуже вірогідним. Більше того, я вам скажу наступне. Я брав участь у деяких моментах, коли готувався рішучий захист Конституції і рішучий захист парламентаризму в Україні. Але майже в кульмінаційний момент, у момент, коли ми підходили до реалізації цієї програми, через незрозумілі для нас досі причини Віктор Янукович погодився йти на вибори. І тоді в нас не залишилося головного стержня, а Янукович — це людина, яка на сьогодні має найвищий рівень підтримки в суспільстві. Так ось, коли ця людина відмовилася від боротьби, тоді все розсипалося, як картковий будиночок. Тобто, я хочу сказати, що ймовірність проведення такого сценарію була дуже й дуже високою, якби Віктор Федорович не ухвалив для себе іншого рішення, а саме — погодитися на ці сумнівні, з погляду Конституції, вибори.
— Хочу процитувати Черчилля, який сказав, що легше управляти нацією, ніж виховувати чотирьох дітей. У зв’язку з цим два запитання. Перше — у вас, як відомо, саме четверо дітей, ви згодні з твердженням Черчилля? Друге: раніше ви балотувалися на посаду президента України, чи пробуватимете ви ще свої сили на грядущих президентських виборах, чи ж ні?
— Я погоджуся з цим висловлюванням Черчилля тільки в тому випадку, якщо він мав на увазі політично структуровану націю. Ми ж не маємо політично структурованої нації, ми маємо два протилежні етноси: етнос західноукраїнський і етнос східноукраїнський.
Щодо чотирьох дітей... Це, звичайно ж, непросто. Але мені здається, що важливий кінцевий результат. Особливо складні діти в перехідний період. Коли моєму старшому сину Василю було 13, 14, 15 — років це був дуже непростий, дуже складний час, але в кінцевому-то результаті зараз він мені дуже допомагає. Він створюватиме молодіжну організацію при партії, він навчається в Університеті iм. Драгоманова на факультеті політології. Знаєте, мені здається, що найголовніше — приклад батьків, як батька, так і матері. Ось я зараз дивлюся на своїх двох дівчат і бачу, наскільки приклад моєї дружини для них важливий. Вони просто копіюють її у всіх моментах. Так само й мої хлопчаки: що старший, що молодший, Ілюха. Знаєте, діти дуже сильно відчувають фальш. Якщо ви фальшивите в житті, ви тоді ростимете моральних виродків, і тих дітей, які вас заперечуватимуть. Насправді потрібно всього дві речі: бути чесним перед самим собою, навколишніми і своїми дітьми й приділяти їм час. Ось, власне, і весь секрет виховання.
Відповідаючи ж на ваше запитання про те, чи балотуватимусь я ще раз на посаду президента, відповім так: я не братиму більше участі в заздалегідь програшних проектах. Мені необхідно було, якщо хочете, прокричати речі, в які я вірю, і я їх прокричав. Але я зрозумів, що не маючи сильної підтримки народу, кричи — не кричи, це все марно.
— А якщо відштовхуватися від цієї тези, чи не вважаєте ви, що за наявності так званих партій-важкоатлетів, у боротьбі за місце під парламентським сонцем ваш крик також може виявитися надзвичайно слабким?
— Мої поїздки Україною — і під час виборів, і після їхнього закінчення — переконали мене в тому, що в нас є база, від якої можна відштовхуватися. Так що 8 грудня стартуватимемо ми десь із відмітки близько трьох відсотків. Ну а далі? Далі все залежить від нас.
Знаєте, для мене найважчим був тиждень після мого виступу на політраді Соцпартії, коли я відмовився балотуватися, відмовився від участі в цих виборах. Я приїхав додому й задався питанням: а що робити далі? І ось цей тиждень, поки я зважувався на цей проект, був найскладнішим. Я багато думав, оцінював, прогнозував... Але, зрештою, я ставлю собі запитання: коли я бачу потребу в сильному лівому проекті, чи маю я право сидіти, склавши руки, і нічого не робити? Природно, ні.
