Протягом більшої частини останнього десятиріччя весь світ вислуховував повчання від США, які проголосили досконалість американської економіки з її акцентом на конкуренції, досить вільним трудовим законодавством та скромними соціальними гарантіями, що, як передбачалося, забезпечувало динамізм і високі темпи зростання.
Континентальній Європі було велено наслідувати модель США і лібералізувати свої ринки праці, щоб компанії, які бажають найняти працівників, могли б зробити це без втрати грошей. І щоб заробітна плата для безробітних, що знайшли нову роботу, не виявилася дуже маленькою компенсацією за втрату допомоги, що надається системою соціального забезпечення держав загального добробуту. Японії було сказано націоналізувати всі збитки, що їх зазнала банківська система країни, коли лопнула японська мильна бульбашка, а потім заново приватизувати ті її частини, які все ще могли досягнути успіху як чинні підприємства, і ліквідувати всі інші. Східноазійським «тиграм» було велено відмовитися від німецько-японської фінансової системи, що базується на діяльності універсальних банків, і прийняти англо- американську модель, що базується на ліквідних фінансових ринках. Їм також було вказано на бажаність кращого регулювання їхньої фінансової системи.
Іншим країнам, що розвиваються, було сказано, що торговельні бар’єри, які зберігаються ними, їх «любов» до інфляційних процесів у фінансовій системі, нездатність покласти край ухиленню від сплати податків ні до чого хорошого не приведуть. Погано також, що в цих країнах немає досить сильного уряду, щоб забезпечити дотримання прав власності та прав, що випливають з контракту, всупереч опорові місцевих еліт, злочинних угруповань і, що найголовніше, своїх власних чиновників, які не дають суспільству можливості користуватися благами нового глобалізованого економічного достатку.
Сьогодні настав час «розплати»: увесь світ читає Америці нотації про те, як навести порядок у її тепер уже недосконалій економіці. Але чи може ця критика бути конструктивною, а не вираженням зловтіхи, яка безсумнівно доставляє насолоду?
Найбільш справедлива порада, яку можна дати Америці, полягає в тому, що американська фінансова система повинна більш точно слідувати тим рекомендаціям, які давали іншим її прихильники. У деяких країнах керівників корпораціями стримує присутність представників великих універсальних банків, що входять до правління корпорацій і тримають у своїх руках великі пакети акцій. У багатьох країнах стримуючим чинником для менеджерів є об’єднання плутократів, що здійснюють нагляд над компаніями за допомогою багатоярусної участі капіталу одних компаній у фінансовій системі інших і особливих класів акцій. Передбачається, що американська модель корпоративного управління спиратиметься на такі чинники:
— помилки управителів повинні були ініціювати поглинання компаній конкурентами;
— ще до того, як справа дійде до поглинання, керівників повинен був стримувати страх перед обуренням ради директорів, особливо якщо директорам здається, що їх компанія може стати метою для небажаного для них поглинання;
— керівники мали домагатися успішної діяльності компанії будь-якою ціною, оскільки їх власні фондові опціони та інші види компенсацій, пов’язані з ефективністю їхньої діяльності, зв’язували їх долю з долею акціонерів і корпорації.
Передбачається, що в рамках цих обмежень американські менеджери матимуть набагато більшу свободу дій, ніж їхні іноземні колеги, щоб мати можливість використати свою ділову кмітливість без зайвих складностей і передбачень їхніх дій іншими особами.
Усе це, разом взяте, повинно було забезпечити динамізм. Однак для того, щоб така система могла працювати, вичерпна інформація про компанії, які погано функціонують, має бути доступною для інвесторів, і зв’язок між винагородою вищого керівництва і діяльністю компанії має бути реальним.
Замість цього в Америці встановилася ненадійна бухгалтерська система і система надання компенсацій керівником за принципом «орел — ти виграєш, решка — ціну твого опціону буде переглянуто і ти все одно виграєш». Тому й не дивно, що, будучи не в змозі показати ринкові високі прибутки, управляючі підробляли бухгалтерські звіти, часто з допомогою, здавалося б, незалежних бухгалтерських компаній.
При такому стані речей дати просочитися на ринок точній інформації (якщо вона погана) не входить ні в чиї короткотермінові інтереси, і вже тим більше в інтереси бухгалтерських фірм, що роблять більше грошей на консультативних послугах, ніж на веденні бухгалтерського обліку компанії. Інші країни можуть сказати Америці, що держава не може просто відійти вбік і дозволити ринкові займатися цим питанням: точна ділова інформація входить до сфери відповідальності уряду. Більш того, жадібність управителів не може бути єдиним чинником, що визначає винагороди для керівного складу.
На жаль, сьогоднішня адміністрація США намагається зменшити важливість своєчасних звітів про продаж акцій особами та установами, що мають у своєму розпорядженні конфіденційну інформацію (президент сам виявився не в змозі зробити це, коли був бізнесменом), своєчасних звітів про зміни в бухгалтерській обробці нереалізованих прибутків компанії (що трапилося в Halliburton, коли компанією управляв нинішній віце-президент Чейні), і обов’язку виконавчих керівників знати про шахрайства, здійснені їх підлеглими (на відміну від того, що сталося в той час, коли нинішній керівник сухопутних військ Вайт завідував операціями з продажу електроенергії в «Енроні»).
Аутсайдери також повинні нагадати Америці, що її населення старіє і що знадобляться великі заощадження для пенсійних виплат для покоління бебі-буму. Два роки тому «Врятуємо соціальне забезпечення» (американську державну пенсійну систему) було популярним політичним гаслом. Величезний надлишок федерального бюджету повинен був надати кошти для цього. Однак скорочення податків, запроваджене президентом Бушем, призвело до зникнення цього надлишку. Знову з’явився величезний дефіцит. Аутсайдери повинні нагадати Америці, що її пенсійна система — це бомба уповільненої дії, яку треба розрядити.
І, нарешті, за останні два десятиріччя Америка перетворилася з суспільства, що складається в більшій мірі з представників середнього класу і схожого на суспільства соціал-демократичних країн Європи, на суспільство з небаченими з періоду, що передував Першій світовій війні, відмінностями в прибутках і рівні життя. Один із рушіїв цього процесу — відступ Америки від свого унікального ставлення до освіти як до пріоритетного питання.
Якість навчання, що погiршується в державних школах, зменшення тиску щодо фінансування вищої освіти та нездатність політиків зробити вищу освіту доступною для всіх призвели до виникнення зростаючого розриву, що збільшується між тими, хто може, і тими, хто не може дозволити собі хорошу освіту. Таким чином, у той час як з економічного погляду необхідність більш великих приватних і державних інвестицій в освіту як ніколи велика, більша частина населення не може зібрати достатньо грошей, щоб заплатити за неї, а освіта, незважаючи на всі розмови політиків, не є пріоритетним питанням для федерального уряду, як це мало б бути.
Після довгого панування над світом Америка повинна прихильно прийняти сьогоднішні докори. Але якщо решта світу дійсно бажає допомогти, повчати Америку потрібно відповідно до перерахованих вище рекомендацій. Можливо, хтось і прислухається.
Дж. Бредфорд ДЕЛОНГ — професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі, колишній помічник міністра фінансів США
