Висунення кандидатури Володимира Путіна на пост президента Росії не є ізольованим фактом подій у сусідній країні. Наявна не лише консервація системи управління за назвою «керована демократія», але й подальше посилення кланово-олігархічної системи. При цьому кількість кланів та олігархічних груп постійно зменшується через витискування незгодних або потенційно незгодних, а також поглинанням податливіших. І нікого в Москві не насторожує, а взагалі й не цікавить, до чого призводить такий стиль управління країною. Ще радянська, а слідом за нею й російська правлячі еліти керувалися принципом французького короля Людовика XV: після нас хоч потоп. Не зайвим буде нагадати, до яких наслідків призвело дотримання такого принципу для сина цього короля. Свій земний шлях він закінчив на пласі в Парижі під улюлюкання натовпу.
Нам, у принципі, не може бути байдуже, що відбувається в наших сусідів. І це зрозуміло, бо в будь-якому разі якось відіб’ється на нас. Тим більше, ми маємо бути дуже уважними, навіть, можна сказати, пильними щодо подій у північного сусіда. І тут дуже важливо, як поведеться за таких непростих умов наша влада.
По-перше. На нас чекає політика диктату й демонстрації сили як у прямому, так і в переносному розумінні. Експансіонізм, різні форми тиску, у тому числі військового, підтримка сепаратистів, справжніх і уявних, торговельні санкції аж до ембарго — далеко не повний перелік того, що застосовуватиме Білокам’яна у своїй політиці на українському напрямку. Незговірливість Москви в газовій проблемі є лише легкою демонстрацією того, із чим нам доведеться зіткнутися найближчим часом.
По-друге. Перетворення політики Росії на жорсткішу відбудеться не лише на українському напрямку. Це стосується всього світу. Від Вашингтона до Брюсселя та інших європейських столиць. Але ще важливішим є те, що станеться у Східній Азії, на Близькому та Середньому Сході. Там відбувається таке значне перегрупування сил і центрів упливу, що прогнозувати розвиток подій навіть на найближчу перспективу неможливо. Проте в будь-якому разі Росія намагатиметься зіграти в унісон з еміратами Перської затоки та Саудівською Аравією. Усе це відбуватиметься на антиамериканській і, у дещо згладженому вигляді, на антизахідній хвилі. І це, з другого боку, безпосередньо стосуватиметься України. Проблема остаточного вибору найближчими тижнями постане перед нашим керівництвом на повний зріст. Зі всім арсеналом засобів дії з російського боку, згаданими вище. Але річ у тім, що й наші західні партнери набагато наполегливіше, аніж раніше, вимагатимуть від нас не хитань у вигляді горезвісної багатовекторності, а чіткого визначення і, найголовніше, дій у декларованому напрямкові.
Становище справді складне, але не слід піддаватися паніці чи зневірятися. Спершу потрібно припинити будь-які капітулянтські настрої й тим більше дії. У стосунках із Москвою завше діє принцип: кігтик зав’язнув — пташка загинула. До компромісу потрібно прагнути, але до компромісу справжнього, паритетного, а не до однобічних поступок, причому завжди з українського боку. І не потрібно зневірятися від непоступливості сусіда. Вона обернено пропорційна нашій твердості.
Якщо вже зараз нам загрожують і реально здійснюють торговельні санкції, починають торговельні війни, значить, потрібно розпочати переорієнтацію зовнішньоторговельних зв’язків, шукати нові ринки й партнерів, щоб не бути захопленими зненацька. Якщо в Москві побачать таку підготовку й нашу незначну вразливість, то і вдаватися до ембарго та подібних дій із цього арсеналу, мабуть, не будуть. До речі, так було вже із країнами Балтії. Загрожували розірвати зв’язки, переорієнтувати транспортні потоки, а коли побачили, що в Ризі, Таллінні та Вільнюсі до такого повороту приготувалися, то й нічого не зробили. Як ішли російські вантажі через прибалтійські порти, так і йдуть, жодних зв’язків не розірвали, більше того, взаємна торгівля лише зросла. Головний санітарний лікар Росії готується заборонити постачання українського сиру до їхньої країни, так не потрібно чекати, коли грім гряне, а потім хреститися. На Південному Кавказі із задоволенням купуватимуть наше продовольство. Про це нещодавно авторові говорили в Баку. І платитимуть, адже гроші в них є!
Й останнє, але найважливіше. Якщо влада має намір не на словах, а на ділі обстоювати наші національні інтереси та займати в переговорах із сусідом тверду позицію, то має бути забезпечено потрібну громадську підтримку. В обстоюванні національних інтересів, захисту від посягань на нашу незалежність потрібна політична консолідація влади та опозиції. Розбрід і хитання, внутрішня боротьба послаблює можливості на зовнішньому фронті. Ми невипадково використали цей термін. Це не перебільшення, а констатація фактів. Якщо наш північний сусід віддасть перевагу у стосунках із нашою країною саме таким формам, то це справжній фронт. І не потрібно лицемірно заплющувати очі і вдавати, що цього немає. До речі, і до сусіда скоріше дійде, якщо він розумітиме, що Україна тверда і єдина в обстоюванні своїх інтересів. А потім між собою ми якось там розберемося. Зрозуміє цю просту істину влада та опозиція — і будь-які катаклізми в наших сусідів нам не страшні. А якщо ні, то читайте Грушевського та Аркаса. Там усе написано!
КОМЕНТАРI
«ПУТІНСЬКУ МОДЕЛЬ УКРАЇНСЬКА ВЛАДА МРІЄ ЗАПРОВАДИТИ І В УКРАЇНІ»
Юрій ШВЕДА, політолог, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Думаю, що за виборами в Росії прискіпливо спостерігатиме насамперед українська влада, адже у своїй поведінці (навіть у дрібницях) вона виразно намагається наслідувати російський істеблішмент. Путінську модель так званої керованої демократії українська влада мріє запровадити і в Україні, тому для неї досвід реалізації російського сценарію «виборів без вибору» буде зайвим підтвердженням їх універсальності. Однак такий сценарій є абсолютно неприйнятним для України, яка подолала шлях громадянського самоствердження і консолідації на президентських виборах 2004 року. Думаю, ті, що штовхають українського Президента до такого наслідування, або досі так і не зрозуміли, що Україна — не Росія, або роблять це цілком свідомо, добиваючись цілковитої його дискредитації й екстремального загострення внутрішньополітичної ситуації в державі.
«НАЙВАГОМІШИМ ПУНКТОМ МАЄ СТАТИ ПИЛЬНІСТЬ Й АДЕКВАТНІСТЬ РЕАКЦІЇ НА СПРОБИ ПРОВОКАЦІЙ»
Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:
— Зазвичай під час виборів у сусідній державі послуговуються поміркованою дипломатичною формулою про внутрішню справу країни, де відбувається електоральний акт. Однак у випадку Росії цієї схеми недостатньо, оскільки тамтешній політикум доволі успішно застосовує метод «маленьких переможних воєн» для здобуття влади. Тобто що не вибори, то Москва починає розігрувати певну зовнішню карту (чеченську, грузинську, українську), втягуючи таким чином оточення у свої внутрішні справи. Тому, як на мене, у порядку денному Києва під час виборчого процесу в РФ першим і найвагомішим пунктом мала б стати пильність й адекватність реакції на ймовірні спроби провокацій. Вони можуть бути розмаїтими: починаючи від випробуваних «газових атак», що доволі актуально, незважаючи навіть на оптимістичні фрази постзавідовської «відлиги», і завершуючи цілком «гарячими» конфліктами на кшталт Тузли. А ще в переліку — мовне питання (позаяк саме зараз деяким нашим надто запопадливим парламентарям «приспічило» проштовхувати проект закону про регіональні мови), торговельні війни (їх може спровокувати приєднання України до зони вільної торгівлі з ЄС). Фантазії кремлівській команді не позичати. А тому треба бути насторожі.
Що ж до наслідків російських виборів, то, гадаю, нікого вже не варто переконувати, що вони відбулися під час з’їзду «Единой России». І, головне, дали зрозуміти, що сподіватися на преференції для України від «ліберала» Медведєва не варто, рівно ж як і на якесь особливо упереджене ставлення Путіна. Тому що насправді тандем виявився інструментом для збереження влади в руках відомих осіб якомога довше: за допомогою рокіровок, зміни ролей, пересування крісел... Виборами, звісно, тут і не пахне. От тільки б у порядку денному української влади через це не виникла спокуса й собі організувати схожий «міжсобойчик».
«СЬОГОДНІ РЕАЛЬНО ПРОТИСТОЯТИ «ПРИНУЦІ ДО ДРУЖБИ Й БРАТЕРСТВА»
Володимир ГУЛИМА, керівник Центру дослідження проблем регіонального і міжнародного співробітництва, Львів:
— Офіційне оприлюднення намірів прем’єр-міністра Російської Федерації Володимира Путіна балотуватися в президенти Росії не стало сенсаційно неочікуваним, а лише скинуло незграбні драпірування, в які російська влада соромливо загорталася останні чотири роки.
Високу ймовірність подібного розвитку подій стали обговорювати ще в грудні 2007-го, отже, український порядок денний, тим паче — чинної влади, навряд чи формувався без урахування такої перспективи. Тому він, очевидно, не потребує радикального перегляду, хоча й не виключає певних коректив.
Сьогодні реально протистояти «принуці до дружби й братерства» Україна може, лише маючи в активі підписані до завершення головування Польщі в ЄС угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, що залежить від здатності обраної нами еліти не розмінюватися на дрібне зведення політичних рахунків та забезпечити прийняття європейською спільнотою доленосного для нас рішення.
В іншому разі матимемо другий «Бухарест-2008», коли завдяки старанням зовнішньополітичних союзників Кремля опинилися поза НАТО. Нині ті самі союзники вже намагаються перешкодити укладанню життєво важливих для України угод, висуваючи надумані звинувачення та вдаючись до дрібних причіпок. Отже, початок виборчого процесу в Росії має стати чинником корегування планів влади щодо забезпечення міцності позицій України у майбутньому діалозі, який, безсумнівно, характеризуватиметься безапеляційною наполегливістю нашого північного сусіда.
«БУДЬ-ЯКІ ВИГІДНІ ДЛЯ РОСІЇ ДОМОВЛЕНОСТІ БУДУТЬ ФІКСУВАТИ «НАЗАВЖДИ»
Олесь СТАРОВОЙТ, депутат Львівської обласної ради:
— Останні заяви, озвучені на з’їзді «Единой России», вказують, що в Росії відбувається консервація чинного режиму. Тому, вибудовуючи відносини з Російською Федерацією, і влада, й опозиція мають розуміти, що будь-які вигідні для Росії домовленості будуть фіксувати «назавжди». Отож укладання подібних угод по газу (Тимошенко) чи по флоту (Янукович) надалі неприпустимо. У МЗС України мають вибудувати нову перспективну стратегію відносин із РФ.
«УКРАЇНА МАЄ ДОВОДИТИ ПЕРЕДУСІМ СОБІ СПРОМОЖНІСТЬ НА САМОДОСТАТНЮ ДЕРЖАВНІСТЬ»
Ігор ТОДОРОВ, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики ДонНУ, заступник директора Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці, Донецьк:
— Невже в Росії є виборчий процес? Назвати абсолютно окозамилювальне явище виборчим процесом — некоректно, бо результат відомий заздалегідь. І авторитаризм в Росії буде лише посилюватися. Тому якогось нового порядку денного через т. з. «виборчий процес» у Росії Україні не потрібно. Утім, варто підвищувати пильність та дбати про власні національні інтереси. Не має бути ілюзій, що Росія насправді відмовиться від втягування у Митний союз чи інші пострадянські об’єднання зі своєю гегемонією, безболісно допустить укладання угоди про асоціацію з ЄС і не буде зазіхати на нашу газотранспортну систему... Бо це виключено за визначенням, ураховуючи імперську сутність нашого сусіда. Відповідно, Україна має доводити передусім собі власну спроможність на самодостатню державність, а також доводити нашим партнерам на Заході, що втрата ними України не поліпшить їхню безпеку, а навпаки...
«НАЯВНА РИТОРИКА ЩОДО НАС ЗБЕРЕЖЕТЬСЯ НА ВСІХ РІВНЯХ»
Михайло НАХОД, голова Центру політичного аналізу та виборчого консалтингу, Луцьк:
— На мою думку, в Україні через події у Росії нічого не зміниться. Не схоже, щоб в Росії до влади могли прийти нові політики, які б мислили по-новому, діяли по-новому. Збережуть свої позиції навіть такі одіозні особи, як Жириновський і Затулін, котрі у своїй політиці звертають на Україну особливу увагу. Тож наявна риторика щодо нас збережеться на всіх рівнях. Та й що б мало змінюватися в Україні? А нічого. Суботня зустріч нашого Президента та лідерів Росії — це лише невеличка поступка з боку сусідньої держави. Адже там добре розуміють, що зовнішня політика України все ж тяжітиме до Європи, а не до свого східного сусіда. Тому Росія вирішує без зайвого тиску продовжувати домагатися того, що їй потрібно. Нас зваблюватимуть маленькими поступками у газовій сфері, заманюватимуть на російський ринок тощо.
«НАБЛИЖЕННЯ ВИБОРІВ ДЛЯ УКРАЇНИ ОЗНАЧАЄ ПОСИЛЕННЯ ТИСКУ КРЕМЛЯ»
Андрій ДЕНИСЕНКО, співголова громадської організації «Громадський актив Дніпра», Дніпропетровськ:
— Наближення виборів у Росії, на яких дуумвірат Путін — Медведєв має намір зміцнитися при владі на тривалий термін, для України означає посилення тиску Кремля. Російська влада намагається повернути Україну у сферу свого впливу. Від перших осіб Росії залежить стиль спілкування на зовнішньополітичній арені, зокрема, з країнами СНД. Медведєв у силу свого виховання, соціального середовища більш ліберальний політик, ніж Путін — людина жорстка, з імперським мисленням. Вважаю, що одразу після президентських виборів Росія перейде в наступ на держави, які вона вважає своїми канонічними територіями. Взагалі, те, що відбувається зараз у Росії, демократією назвати не можна. Правлячий там дуумвірат — це непотизм у чистому вигляді. Подібне ми могли бачити в країнах Латинської Америки, де диктатор оточував себе родичами і людьми зі свого політичного клану. На пострадянському просторі це теж можна спостерігати — наприклад, у Середній Азії або на Кавказі. Справді, Нурсултан Назарбаєв у Казахстані безперервно править 20 років, а в Азербайджані Гейдар Алієв передав владу своєму синові у спадок. Можливо, це й так, але ні Казахстан, ні Азербайджан із Україною не межують, вони не мають до нас територіальних претензій і беззастережно визнають нашу державність. З Росією — зовсім інша справа. Тому нам не все одно — Україна не може залишатися байдужою до того, що відбувається у наших сусідів.
«НА УКРАЇНУ ЧЕКАЄ ЯК МІНІМУМ 12 НЕЛЕГКИХ РОКІВ»
Володимир ПРИТУЛА, експерт проекту «Кримський політичний діалог»:
— Особливості виборчого процесу в Росії, який розпочався з’їздом «Единой России» і «кремлівською рокіровкою», свідчать про те, що Україну чекає як мінімум 12 нелегких років. За свідченням соціологів, популярність тандему в Росії знижується, невдоволеність зростає, і їм обом потрібна консолідація російських виборців не тільки внутрішніми, але й зовнішніми методами. Цілком імовірно, що для цього буде обрано нову переможну «чеченську війну», а оскільки воювати в Чечні вже немає проти кого, то будуть спроби знайти іншого ворога. Цим ворогом, цілком вірогідно, можуть обрати Україну.
Зрозуміло, що «кремлівський тандем» не зможе обійтися без того, щоб у черговий раз не розіграти українську або ж кримську карту. «Війна» може бути в кількох варіантах. Оскільки виборча кампанія припадає на зиму, то найпростіше використовувати газовий чинник. Але тут не доведеться заграватися, оскільки є ще й інтереси Європи, на які Москва навряд чи замахнеться.
Простіше з ідеологічнім наступом на Україну. Тому українській владі тут треба очікувати помітного та несподіваного загострення з будь-якої теми. Наприклад, цілком ймовірно, що знову буде використано кримську карту і буде організовано загострення з кримськими татарами — знайдуть або ж внутрішню проблему, а бо ж буде вчинено спробу посварити кримських татар із кримською владою. Наприклад, є вже перша ластівка — установлення котрого вже за рахунком уклінного хреста в Феодосії. Відомо, що кримський уряд дав дозвіл для його встановлення, хоча є постанова кримського ж уряду від 2011 року, яка за підсумками тодішнього «хрестоповалу» забороняє встановлювати релігійні символи за межами культових споруд і кладовищ, і цю постанову сам уряд порушив. І якщо проросійські православні радикали будуть наполягати на його встановленні, то може бути серйозна дестабілізація, яка потягне за собою цілу низку конфліктів.
Водночас це не значить, що Україні нема чого протиставити російській ідеологічній експансії, хоч до березня наступного року буде досить важко. Не можна сказати, що краще буде і після цього, оскільки ні в кого немає сумнівів в тому, хто очолить Росію. І владі, і суспільству треба бути готовими до ідеологічного наступу і в Криму, і в Закарпатті — на всіх теренах країни. Головний інструмент протистояння — внутрішня консолідація влади опозиції та суспільства проти зовнішнього впливу. Насамперед потрібен спільний діалог, порозуміння влади і опозиції. Я думаю, що в результаті цього внутрішнього діалогу має бути вироблено план спільних дій у країні, і одним з заходів має бути відмова влади і опозиції від радикальних дій один проти одного. Потрібне відновлення опозиції в правах, відновлення засадничих прав і свобод людини, які останні роки системно порушували, і тоді Україна буде сильна, єдина і здатна протистояти зовнішньому тискові, здатна захистити себе від провокацій ззовні. Ініціювати цей діалог має влада, яка зараз тримає в руках усі важелі управління. Треба зрозуміти, що внутрішні непорозуміння між владою та опозицією в цей період можуть бути дуже небезпечними для майбутнього країни: їх будуть стимулювати ззовні, вони можуть нести великі загрози.
«УКРАЇНА МАЄ ШУКАТИ ІНШИХ МЕТОДІВ ВПЛИВУ»
Вадим СЛЮСАР, доцент кафедри філософії Житомирського державного університету ім. Івана Франка, кандидат філософських наук:
— На мою думку, відносини України і Росії прямують у площину конструктивного діалогу, хоча з боку РФ залишаються імперські претензії. Економіка спонукає шукати компроміси. Обидві сторони обстоюють національні інтереси, але позиції Росії у світовій економіці та політиці є сильнішими. Тому Україна має шукати інших методів впливу на цю ситуацію. Наша країна не визначена в геополітичному аспекті, ні з Росією, ні з Євросоюзом, і не може чітко бути з кимось. І я вважаю, що не буде ревізії політики кожної країни щодо іншої. Але наш вектор розвитку спрямовано до ЄС, Україна потрібна Європі. Буде зона вільної торгівлі, буде угода про асоційоване членство. Це об’єктивна ситуація, яка не залежить від того, хто є президентом Росії чи України. Ми отримали в спадщину від Радянського Союзу низькоефективну економіку і брак сучасного менеджерського апарату взагалі. У 90-х роках було ухвалено низку рішень, які загальмували процес переходу до цивілізованих ринкових відносин. Нинішня світова економічна криза ставить конкретні вимоги владі щодо пошуку адекватних рішень, і тому важливу роль відіграватиме внутрішня політика, тобто ухвалення конкретних рішень на місцях. А в зовнішній політиці компроміс стане основним принципом міждержавних відносин.
