Недаремно Польща — наш сусід. Та до того ж пристрасним прихильникам слов’янського братерства вибори, що відбулися, начебто дають деякий привід для торжества. Дуже багато схожого відбувається у сусідів.
Насправді, Броніслав Коморовський переміг свого опонента Ярослава Качиньського з перевагою близько 5%. Боротьба була важкою. У якийсь момент брат загиблого президента навіть вирвався вперед, але потім усе ж поступився. А до цього покійний президент Лех Качиньський безперервно ворогував із прем’єр-міністром Дональдом Туском. Зовсім по-нашому. Літаки прем’єр президентові не давав, політику проводив у повній протифазі. Та й у висловлюваннях двоє політиків стосовно один одного не дуже соромилися. Президент тягнув у бік Америки й був євроскептиком, прем’єр, навпаки, віддавав перевагу європейському напряму. Президент був налаштований антиросійськи — прем’єр займав більш примирливі, або прагматичні, як кому подобається, позиції у відносинах із Москвою. У парламенті більшість належала коаліції з партії Громадянська платформа й Селянській партії. Між президентом та прем’єром увесь час висікалися іскри зростаючого протистояння. Виборцям це сильно набридло, але кожна зі сторін користувалася підтримкою. Як виявилося, приблизно однаковою.
Дуже схоже на нас, але... Київ — на Дніпрі, що впадає в Чорне море, а Варшава — на Віслі, що тече до Гданської затоки Балтійського моря. І цей непорушний географічний факт опукло відтіняє те, що зовнішня схожість наших країн фактично означає глибоку внутрішню відмінність.
Боротьба між кандидатами в президенти велася не лише як особистостями, а відображала різні політичні платформи: праву консервативну Качиньського та ліберально-центристську Коморовського. І це стосувалося найважливіших проблем внутрішньої політики — від сільського господарства до соціальних проблем. І тут виборцеві доводилося вибирати подальший розвиток Польщі. Невипадково, що лівий виборець, який голосував у першому турі за лідера Союзу демократичних лівих сил (СДЛС) Гжегожа Наперальського, попри те, що він відмовився від підтримки когось у другому турі, в своїй більшості віддав перевагу все ж Броніславу Коморовському. І це значною мірою забезпечило йому перемогу. Останній у своїй майбутній діяльності якоюсь мірою повинен це враховувати. Адже думкою понад 13% виборців нехтувати не варто. Деякі зрушення вліво, вочевидь, будуть, хоча й не дуже глибокі. Польщі економічна криза торкнулася набагато менше, ніж її сусідів із Євросоюзу, наприклад, Угорщини або Румунії. Та й виходити зі спаду вона почала раніше інших. Проте, як і в будь-якій країні, проблем вистачає. Але вирішувати їх буде легко, оскільки і президент, і прем’єр із парламентською більшістю не матимуть істотних розбіжностей практично щодо всіх питань. Хоча особливо тішити себе надією переможцеві не варто. Скоро нові вибори як місцеві, так і парламентські. І Ярослав Качиньський, який прийшов другим, планує взяти на них реванш. Про що прямо й заявив після поздоровлення свого конкурента, якому більше пощастило.
Відзначимо сказане як першу істотну відмінність наших країн. Велася боротьба не особистостей кандидатів, а політичних платформ. Це те, що ми так довго чекаємо від наших партій і ніяк не діждемося.
Зовнішня політика займала чимале місце в передвиборчій кампанії. У відносинах із Росією важливим чинником, хай як це сумно, стала катастрофа літака з польською делегацією. Російська влада зробила все можливе, аби продемонструвати максимальне сприяння розслідуванню катастрофи. І це отримало сприятливий відгук. Його використовував Коморовський, який закликав до зважених і прагматичних стосунків. Качиньський, у свою чергу, спробував усе-таки експлуатувати глибоку недовіру до Росії, яку відчувають багато поляків із різних причин. Це чітко виявилося під час передвиборчих дебатів. Проте у польському суспільстві конфронтація з сусідами особливою популярністю не користується, тому Качиньський навіть стримав свою антиросійську риторику, але правдоподібно в нього це не вийшло. У цілому в російському напрямі кожен залишився на своїх позиціях. У свою чергу Москва не приховувала, що чекає перемоги Коморовського, аби перезавантажити взаємні відносини. Щось подібне до того, що зробили з Києвом. І тут виникає запитання: наскільки далеко новий президент піде назустріч Москві?
Певна зміна зовнішньополітичного курсу Варшави неминуча. По-перше, це було обіцяно під час кампанії. І навряд чи хтось зважиться на невиконання даних обіцянок перед парламентськими виборами. По-друге, від Польщі її європейські партнери чекають конструктивнішого підходу, припинення фронди при вирішенні назрілих загальноєвропейських проблем, чим вона відрізнялася в недавньому минулому. Отже, більший європейський крен у польській зовнішній політиці вітатиметься, і йому максимально сприятимуть.
І тут впадає в очі істотна відмінність від різкого зовнішньополітичного повороту української влади. Більше до Європи не означає максимальне й демонстративне ослаблення зв’язків із Вашингтоном. І деяке потепління з Москвою не означає повороту на проросійський курс. Адже розміщення американських систем протиракетної оборони не лише не скасоване, а навпаки, підтверджене й почало реалізуватися. І поблизу спільного кордону. Так, йдеться про тактичні ракети, тим не менш. Поліпшення з Москвою ще попереду, але бронепоїзд, пробачте, ракети вже сьогодні. Отже, пильність Варшава не втрачає, й такому прикладу не завадило б наслідувати.
Змін саме слід чекати в українсько-польських відносинах. Не в тому, що буде якесь загострення, але прагматичність торкнеться й їх. У трикутнику Київ — Варшава — Москва збільшення однієї зі сторін неминуче вестиме до зменшення іншої. Польська зовнішня політика кожного разу зважуватиме, як український вектор відгукнеться на її російському. Отже чекати безоглядної підтримки європейських ініціатив Києва не варто. Залежності Польщі від Росії не буде, але тінь Москви зримо падатиме на наші відносини із західним сусідом. І це стає фактом на доступний для огляду період часу.
І ще одна істотна відмінність українських виборів від польських. Знову повернімося до арифметичних результатів. Приблизно однаково. Майже як у нас, тільки ніхто не говорить про розкол країни. У кожного кандидата свій електорат. За Качиньського голосували люди старшого віку, жителі сіл та маленьких містечок. За його опонента — городяни та молодь. Чим не розкол за віком або місцем проживання? Але якщо сказати про це полякам, то в кращому випадку покрутять пальцем біля скроні. Таких проблем у сусідів просто немає. Можна скільки завгодно розходитися у своїх політичних уподобаннях, але цілісність країни — це святе. Дуже часто в історії Польщу ділили між великими державами, аби хоч комусь на думку спала така очманіла думка. І не важливо, що жителі балтійського узбережжя розмовляють на кошубському діалекті, який деякі вчені вважають окремою мовою. Яка, до того ж, вельми відрізняється від літературної.
Польська еліта давно вибрала курс розвитку країни й не звертає з нього вже багато років. Він не є предметом суперечок. Можна дискутувати, боротися за владу, займатися політичними інтригами, розходитися й сходитися залежно від кон’юнктури, утворювати коаліції й виходити з них, займатися всім тим, що роблять у всьому світі, але незалежність країни, її цілісність і суверенітет ніхто ніколи не поставить під загрозу. Зі своєї важкої історії польська еліта, нарешті, зробила необхідні висновки. І в цьому виявляється її політична та державна зрілість. Ось чому фундаментальні цінності не підлягають перегляду незалежно від того, хто опиниться біля влади в результаті виборів.
Країни-сусіди при зовнішніх спільних ознаках не схожі одна на одну. У кожної є свої особливості. Чужий досвід просто так у свій дім не занесеш. Проте багато чим можна скористатися. І позитивні приклади наслідувати. В першу чергу, щодо усвідомлення цінності незалежності своєї країни. І, найголовніше, розуміння того, що є важливіші речі, ніж власна вигода. Багатьом у нашій політичній еліті давно час зрозуміти, що Україна — понад усе. Поляки це вже давно зрозуміли. Так і діють.
