«МИ НЕ ЗУПИНЯЛИСЯ ПЕРЕД ТИМ, ЩОБ ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ ПЕРЕСТРІЛЯТИ...»
Ми уже зазначали, що під радянськими гаслами виступили й українські «незалежники» — ліве крило Української соціал-демократичної робітничої партії (партії Винниченка та Петлюри), які виділилися в окрему партію під час протигетьманського повстання. Чимало з них боролися з військами Денікіна та Скоропадського в рядах Червоної армії. Проте більшовицький похід в Україну став настільки кривавим і одразу так показав антиселянську й антиукраїнську суть нової влади, що більшість із них, проголосивши ідею «самостійності української радянської влади», очолили антибільшовицькі повстання. Ситуацію, яка склалася в Україні, навдивовиж точно змалював Симон Петлюра у своєму листі до Д. Антоновича — голови дипломатичної місії УНР в Італії: «Народ, надто селяни, здичавів, здеморалізувався і виснажився. Школи здебільшого зачинені. Дезорієнтація. Моя хата скраю — нічого не знаю. Брак почуття обов’язку. Потреби людей натурального господарства. — Ось що уявляє Україна в більшій своїй частині. Сновигання військових частин по території з реквізиціями, кінської повинності — все це дратує селянина, й він часто-густо повстає проти своїх, утворючи волосні республіки, які сепарують з себе комітети, ради, ватажків-атаманів. З усіх влад, які бачив селянин і відчув на своїй шкурі, найбільше він поважає свою — українську, головне те, що вона менше за всіх його чіпала, менше надокучала реквізиціями й іншими формами свого державного попечительства. Разом із тим селяни хочуть ладу-порядку, хочуть влади, а найбільше хочуть солі... матерії, заліза і кожі. Хто ці речі їм дасть, той і буде ними заправляти, того вони слухати будуть. І позаяк без його нічого не можна зробити на Україні, то, ясна річ, що й більшовика не приймуть і будуть повставати проти нього. Більшовики знову ставлять своїм завданням роззброєння «кулаков» і «излишков хлеба». Це старі методи, що вже викликали повстання. Реставруючи їх, вони викликають рецидиви повстання. І останні вже почались».
Петлюра добре знав ситуацію в Україні. Окрім організованих селянських заворушень під проводом вибраних отаманів, 1919 року повсюдно спалахували стихійні бунти. Ось рядки зі «Звіту ВЧК про політичне становище України від 1 січня до 15 травня 1919 року»:
Бердичів. Напад на НК. Пограбовано цейхгауз.
Біла Церква. Повстання в місті. Придушене панцеровним поїздом і загоном із 300 чоловік.
Васильків. Місто грабують червоноармійці.
Шпола. Місцевим гарнізоном проводяться арешти, обшуки та побиття населення.
Козятин. Червоноармійці 4-го Ніжинського полку розігнали НК.
Остер. Повстання в селах Ново-Глибово та Сворота. Придушено загоном НК. Убито 4 чоловіки.
Стародуб. Повстання в селі Вітелине, придушене загоном із 400 чоловік. Убито 20 чоловік.
Кролівець. Повстання в селі Антонівка. Придушене взводом загону НК. Розстріляно ватажків — 10 чоловік.
Новозибків. Повстання у Великій Тополі, Ново-Робську, Лакомо-Буді. Придушене. З нашого боку жертв 8 чоловік, з боку повсталих з’ясовується.
Прилуки. Повстання в місті та містечку Іванниці.
Придушене військом гарнізону із застосуванням артилерії.
Костянтиноград. Повстання в селищі Перещепине. Придушене загоном НК. Убито повсталих 30 чоловік.
Олександрівськ. Повстання в селі Свистунове. Придушено загоном НК, убито повсталих 30 чоловік.
Безсумнівно, це лише верхівка айсберга. Офіційний опублікований звіт тогочасного голови уряду Християна Раковського свідчить, що у квітні 1919 року в Україні були 93 бунти, від 1 по 19 липня їх було вже 6325. Олександр Шліхтер згодом напише, що 1919 року в Україні «кожен пуд заготовленого хліба був закрашений краплями крові робітників». А сам Ленін визнає: «Ми не зупинилися перед тим, щоб тисячі людей перестріляти».
У лютому 1919 року було утворено підпільний Всеукраїнський ревком для об’єднання розрізнених антибільшовицьких сил. Його очолив «незалежник» Драгомирецький. Командуючим повстанськими силами став Юрій Мазуренко, який зумів об’єднати під своїм керівництвом колишні петлюрівські частини Зеленого, Соколовського, Ангела. Всі вони несли на своїх прапорах радянські гасла незалежників. До речі, більшість отаманів повстанців, такі, як Зелений, Соколовський, Тютюнник, Струк, Лопата, Лопаткін, у 1918 році брали участь у антигетьманському повстанні, потім влилися зі своїми загонами до лав Червоної армії, а невдовзі стали отаманами загонів, які воювали проти більшовицької навали. Тільки «дрібнобуржуазною стихією» чи «анархістською партизанщиною», як визначав цей процес народний комісар з воєнних справ України М. Подвойський, було б занадто просто пояснювати такі метоморфози. Вони знаменували в першу чергу втрату масової підтримки нового режиму в Україні.
«Якщо вслід за мною, — в одній із телеграм на ім’я голови Українського Раднаркому та наркому з воєнних справ заявляв Григор’єв, командуючий 6-ю Українською радянською дивізією, — буде виростати така паршива влада, яку бачив до сьогоднішнього часу, отаман Григор’єв відмовляється воювати. Заберіть хлопчаків, пошліть їх до школи, дайте народу солідну владу, котру би він поважав». 7 травня, відмовившись виступити зі своєю дивізією на румунський фронт, Григор’єв оголосив свій «Універсал», в якому закликав український народ до всезагального повстання проти більшовиків за «Владу Радам народу України без комуністів», без «комуни», «московських комісарів», продрозверстки, «реквізицій», «надзвичайок».
Українські незалежники у військах атамана Григор’єва мали значний вплив, його начштабом був Юрій Тютюнник — один з відомих діячів українського визвольного руху, проте все ж таки політично очолити повстання Григор’єва незалежникам не вдалося. Цей виступ закінчився невдачею. Після кривавої різанини, влаштованої більшовиками в Україні, й придушення найбільших точок селянського опору, українські незалежники змінили свої політичні позиції і також стали на шлях зближення з більшовиками, перейменувавши свою партію на комуністичну, задекларувавши свою лояльність до влади та водночас посиливши свою національну програму.
ПОЛІТИЧНА ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ
Більшовики завжди насторожено ставилися до цієї української партії, взагалі не сприймаючи політичне життя як взаємодію різних сил, котрі мають право на існування. Вони не вважали, що якась інша політична течія, окрім більшовицької, допустима, позаяк фанатично вірили, що залізний закон історії, який тільки вони знали і розуміли, — це неминучість диктатури пролетаріату, й тільки вони представляють цей пролетаріат, навіть якби робітники думали інакше. Це була повна політична зарозумілість, яка виходила з монополії на істину.
Більшовики змушені були використовувати вплив боротьбистів на народні маси під час боротьби зі Скоропадським, Денікіним, селянськими заворушеннями. Та все ж вимогу боротьбистів щодо створення української армії Ленін сприйняв як порушення основних принципів комунізму. Він звинуватив їх у підтримці бандитизму, який допомагає контреволюції та міжнародному імперіалізмові. Ще одна спроба знайти міжнародне визнання своєї партії як виразника інтересів трудящих України була зроблена 1919 року, коли боротьбисти звернулися до керівництва Комуністичного Інтернаціоналу з проханням визнати їхню партію секцією КІ. Наївне прохання, адже КІ контролювали Ленінові ставленики і фінансувався більшовицьким урядом. На обговоренні в Комінтерні представник боротьбистів Гринько так сформулював позицію своєї партії: «Мова йде про постанови центральних виконавчих комітетів, про об’єднання (економічне та військове) України з РСФРР. Боротьбисти стоять за тісну єдність, і економічну, за виконання спільних економічних планів радянської Росії і радянської України. Тільки ми (боротьбисти) розуміємо цю економічну єдність не так, щоб були дві одиниці, а потім одна з них зовсім щезла, і на місці когось федерального з’являється Раднаргосп. Ми (боротьбисти) думаємо, що необхідно на Україні, якщо мова йде про самостійність української республіки, створити український економічний центр. Тому що нераціонально і веде до поганих наслідків просте розповсюдження органів РСФРР на українські губернії». Проте сподівання, що їхні аргументи сприймуть всерйоз, були марними. Обговорення йшло в дусі більшовицької схеми. Зінов’єв, голова Комінтерну, заявляв, що «інтереси міжнародного пролетаріату вимагають, щоб у кожній країні існувала лише одна партія». Раковський, представник КПУ на переговорах, звинуватив боротьбистів у дрібнобуржуазності та контреволюційності.
За день до обговорення цього питання боротьбисти надіслали листа Леніну:
«Такі факти.
Радянські війська дійшли до самого Києва, зайняли всю Лівобережну Україну, їх підтримувало місцеве населення. Самі радянські війська були українськими. Спочатку ті, що очікували на радянську владу, придивлялися до неї, прощали їй багато; диктатура прийшлих зайд-авантюристів відштовхнула місцеві комуністичні сили і сама нічого не дала позитивного. Далі повстання. Далі Радянська влада палила цілі села, розстрілювала червоноармійців Таращанської дивізії та селянську бідноту. Далі все переплуталося й пролетаріат Києва (Арсенал) не зовсім по-товариськи зустрів т. Троцького.
Угорщина на радість світової контреволюції задушена.
Радянська влада на Україні впала. Діячі поїхали насаджувати владу в Туркестан, Сибір і т.д.
Але жива Радянська влада на Україні! Вона буде там, якщо російська комуністична партія проявить справжній інтернаціоналізм і не буде провадити політику насадження «червоного» імперіалізму (російського націоналізму) на Україні.
Товариш Петровський у пресі заявив, що українство підтримується куркулями і пройдами; товариш Раковський у бутність свою головою Ради народних комісарів вимагав диктатури російської культури на Україні. Занадто далеко це від інтернаціонального розуміння комунізму. Занадто близько до царського «украинского языка не было, нет, и быть не может».
А якщо керівники так дивляться на справу, то що дивного в тому, що шайка гастролерів з Росії розстрілює члена своєї ж партії (КПУ), випробуваного революціонера, шановного біднотою повіту лише за те, що він заявив про свої українські симпатії. (Г. Зеньков, Полтавської губернії. Розстріляний, або, ймовірніше, замучений т. Руденко, член місцевої групи КПУ, згідно з постановою загальних зборів групи без усякого суду і слідства простим голосуванням через підняття рук)...
...Не ясно було, чого хотіли: якщо Радянської влади, так ми за неї, але ж навіщо боротьба з біднотою... навіщо хамське ставлення до трудящих, образи, приниження... якщо хотіли зробити Україну колонією, так це не в’яжеться з уявленнями про радянську владу як історичне явище... То чим пояснити таке ставлення до місцевих комуністичних сил, єдиного базису Радянської влади.
Ряд і підходящих економічних заходів. (Шліхтер — с хохлом можна не церемонитися...)
Наслідки жахливі як за масою непотрібних жертв, так і за результатами в загальному ході розвитку соціальної революції. Злим умислом я не можу пояснити те, що творилося, як ніби Радянською владою керували досвідчені чорносотенці, які готували контреволюцію.
Знайте, дивлячись на безумства, що творяться ім’ям Радянської влади на Україні, багато хто переконаний, що це помилка, що центр не знає справжнього стану речей. Зокрема, багато хто вірить у силу Вашого авторитету.
Відповідайте. Від Вашої відповіді залежить багато. Голос справжнього революціонера зараз конче потрібен.
5 листопада 1919, Москва. Підпис нерозбірливий».
Голос справжнього революціонера прозвучав з оглушливим цинізмом: «Я рішуче наполягаю на тому, щоб борьбисти звинувачилися не в націоналізмі, а в контреволюції і дрібнобуржуазності». Так написав вождь світового пролетаріату на проекті резолюції КІ про боротьбистів. Лідери Комуністичного Інтернаціоналу відреагували блискавично: «Вказані хитання виразилися: по-перше, у так званій орієнтації «на внутрішні українські сили», що насправді означало відстоювання самостійності під словесним прикриттям федерації...». Висновок: «Усіма силами прагнути до якомога більшого організаційного зникнення цієї партії як самостійного цілого». Для цього «усю політику треба вести систематично й неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому. Для цього не пропускати жодної провини боротьбистів без негайного й суворого покарання. Особливо збирати дані про непролетарський і найбільш ненадійний характер походження більшості членів їх партії».
Протиукраїнська пропаганда в період входження боротьбистів до складу КП(б)У розгортається широким фронтом, наяву всі ознаки, що російські більшовики не допустять жодної самодіяльності України у будь-якій сфері. Та все ж під тиском та погрозами, зваблені велемовними обіцянками, боротьбисти все ж прийняли на останній конференції у 1920 році рішення про саморозпуск і злиття з КП(б)У. Практично з-за куліс цю конференцію чітко скеровував сам Ленін своїми телеграмами Раковському (для Блакитного), Шумському, Сталіну. Окрім того, можна здогадатися, якою пильною увагою оточили делегатів конференції чекісти. 20 березня IV конференція КП(б)У вибрала до ЦК КП(б)У боротьбистських лідерів Блакитного й Шумського, створила спільний більшовицько-боротьбистський комітет для прийняття колишніх боротьбистів у КП(б)У, а також створила ілюзію злиття партій, оскільки визнала за боротьбистами початок партстажу з часу розколу УПСР, тобто з квітня 1918 року. 24 березня Центральний комітет боротьбистів прийняв резолюцію, яка оголосила боротьбистську партію та її ЦК неіснуючими й доручив усім членам просити прийняти їх до КП(б)У. З приблизно 5 тисяч боротьбистів близько 4 тисяч було прийнято до КП(б)У.
Проте за час, який минув до V конференції КП(б)У, що відбулася 17 — 22 листопада 1920 року, стало очевидним, що прийом боротьбистів мав декларативний, а не реальний характер. Напередодні цієї конференції Василь Еллан-Блакитний так схарактеризував ситуацію, яка склалася у КП(б)У на той час:
«Те, що лишилося з додатком торбарського типу елементів, які без відповідного контролю з боку центрів хвилею посунули з РСФСР на Україну в часи другої УСРР — це складало з себе КПУ 1918 — 1919 років.
Заповнена міщанськими, торбарськими елементами та «ловкими попутчиками», вона вказалася не в стані опанувати революційною стихією, згубила зв’язки з робітництвом та не зав’язала їх із сільським пролетаріатом, не могла виконувати основних завдань по політичному знищенню петлюрівщини та атаманщини, по утворенню міцної бази на селі шляхом клясового поділу його — і зрештою почала наочно роскладатися. Характерним покажчиком цього роскладу був зріст за рахунок КПУ другої комуністичної формації — УКП (боротьбистів), припинення тенденцій останньої до самоліквідації і, нарешті, навіть утворення внутрі КПУ окремої організаційно оформленої течії (т.зв. федералістична група).
Цілком зрозуміло, що партія в такому стані не могла бути організуючим чинником — і радянська влада в Україні втретє впала під натиском ззовні, а в Росії, куди емігрувала маса сумнівного елементу партії — «український комуніст» — стало символом міщанства, обивательщини, безладності й нездатності».
Еллан-Блакитний зазначає, що об’єднання з боротьбистами дало партії більшовиків свіжі кадри робітничо-селянського пролетаріату, і це було плюсом для партії, а мінусом для неї було «підкріплення» з РКП — елементами пролетарськими, але втомленими, знервованими і безоглядно опозиційними. «Це, — вважав Еллан-Блакитний, — послужило до нової катастрофи, що скінчилося кризою партійної конференції, заведенням сурового режиму залізної, чисто військової дисціпліни в КПУ». Наслідок — бюрократизація партійного апарату, надмірне адміністрування, зростання «колонізаційщини», політика гальмування розвитку української мови і культури, надмірне догоджання «верхам» — все це призводить до повної нівеляції КПУ в РКП, перетравлення й розтворення в національній російській секції Комуністичного Інтернаціоналу всіх молодих пролетарських сил неісторичної нації. Еллан-Блакитний стверджував, що така політика завдає великої шкоди справі побудови соціалізму:
«Цілком ясно, що при таких групуваннях в партії та її оточенні, ні про яке оздоровлення й зміцнення партії думати не доводиться, бо в руках «попутчика» й «адміністратора» кожна жива думка, кожен творчий порив, кожна резолюція перетворюється в казенний мітинг-парад, в мертву «ісходящу», коли не в засіб «ущемлення» чи «підсижування» тих чи інших «вольнодумців», і вже у всякому разі в спосіб задоволення честолюбства, слави, пошани, а то й просто матеріальних вигод.»
Уже тоді Еллан-Блакитний спостеріг тенденцію саботажу розвитку пролетарських сил села (під виглядом боротьби з петлюрівщиною), зведення рахунків з можливим конкурентом в апараті влади — українською інтелігенцією, збільшення засобів примусово-репресивних і контрольно-адміністративних.
На цей час стало безсумнівним, що прийом боротьбистів у КП(б)У не означав зміни більшовицької політики в Україні, більшовики просто не були готові до сприйняття ідеї, що українці мали легітимні культурні та національні вимоги. Ще довго після офіційного закінчення громадянської війни продовжувався партизанський рух, у Середній Азії з’явилося так зване басмачество. Ленін і його оточення вирішили піти на формальне регулювання стосунків регіонів та центру шляхом створення СРСР, що фактично означало визнання за республіками дефінійованих сфер компетентності. Оскільки в результаті хвороби Леніна стала очевидною неминучість боротьби за владу, то навіть Християн Раковський несподівано солідаризувався зі Скрипником як найперший захисник самодіяльного українського уряду. Разом вони виступили проти прийняття будь-якої Конституції СРСР, а тоді виступили з проектом, згідно з яким республіки мали отримати набагато більше прав, ніж давала офіційна Конституція 1923 року. Також напередодні XII з’ізду РКП(б) Сталін опублікував Тези про нацпитання, які були надзвичайно подібні до проекту Декрету, написаного Шумським 1919 року.
ПЕРЕДВІСНИКИ ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ
У руках НК, що не знала жалості, як справедливо зауважив чеський дослідник Франтішек Сільницький, опинилася і доля незалежності України і національних комуністів, які думали, що комуністична ідеологія і національна свобода можуть бути поєднані. Мануїльський — секретар КП України, так сприйняв позицію боротьбистів з відстоювання національних інтересів: «Після подвійної закулісної політики боротьбистів ставитися до них як до радянської партії не можна. Нагляд за діяльністю боротьбистів переданий НК».
Таким чином, червоний терор в Україні дуже швидко набрав не соціально-політичних форм, тобто винищенення «класових ворогів», як їх розуміли послідовники більшовицького вождя — в Україні широким фронтом розгорнулася боротьба з самими українськими комуністами тільки за те, що вони розмовляли українською мовою і побіч соціальних вимог виставляли вимоги національної державності. Про це пише лідер боротьбистів В. Еллан-Блакитний у своїй статті «Історична провокація», згадуючи про «розстріли червоноармійцями в Києві, Полтаві, і ще інших місцях людей за їх українську мову, за знайдений папірець ненаписаний».
Учасник подій, член партії боротьбистів Іван Майстренко так описує ситуацію в Україні в період приходу більшовицьких військ: «На вулицях Києва переможними російськими червоними військами було розстріляно біля трьох тисяч чоловік. Розстрілювали на вулицях, коли знаходили посвідчення українською мовою, або коли люди розмовляли по-українськи. Так між іншим загинули два видні діячі лівої партії «Боротьбистів» О. Зарудний і Бочківський, які вели з більшовиками таємні переговори для повалення Центральної Ради і встановлення в Києві української радянської влади. Вони були розстріляні за знайдені в них посвідчення українською мовою».
На IV нараді ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками нацреспублік та областей (12.06. 1923) Скрипник розповість про трагедію у Бердянську. За словами Скрипника, ЦК ВКП(б) послав колишнього боротьбиста Степового для розслідування випадків «лівацьких перекручень» проти селян з боку місцевих робітників. Чекіст Бронський організував провокацію, звинуватив Бронського у контактах з петлюрівцями. Бронського було розстріляно.
ГОМЕЛЬСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ
Один із відомих більшовиків України Георг Лапчинський згадував у 1926 році: «Що стосується партійної маси поза Україною, то там аж до керівних верхів спостерігається повна відсутність уявлення про Україну, про особливі умови розвитку української революції, про те, коротко кажучи, що Україна — це особлива країна, а не південь Росії, не «Малоросія».
Така політика призводила до крупних конфліктів. Більшовицька Червона армія була змушена час від часу полишати Україну. 2 жовтня Українська держава самоліквідовується, припиняє своє існування і ЦК КП(б)У. Денікін рветься до Москви, загроза нависає над самим існуванням радянської влади в Росії, всі більшовицькі сили кинуті на захист столиці. Саме тоді той же Георг Лапчинський скликає нелегальну конференцію в Гомелі без дозволу Московського центру і декларує свій намір боротися за повну незалежність радянської України власними військовими та економічними ресурсами з незалежним від Москви партійним центром, який міг би самостійно вибирати своїх керівників. Але незалежна Україна, нехай навіть радянська, та все ж керована власною Комуністичною партією, російським більшовикам була не потрібна. Як тут не згадати ленінове сакраментальне «Только в союзе с пролетариатом великороссийским свободная Украйна возможна, без такого о ней не может быть и речи». У 1919 році більшовикам було чим клопотатися, на рахунку були всі партійні працівники, навіть царських військових спеців примусили йти на фронт під червоними стягами, заарештувавши як заручників їхні сім’ї. Та все ж у Гомель було терміново відправлено повноважну делегацію у складі Косіора та Мануїльського. Вони заблокували прийняття платформи Латинського, який стояв на тому, що Україна на своїй території повинна бути суверенною радянською соціалістичною республікою, керованою виключно своєю радянською владою, представницькі органи повинні складатися лише з місцевих — українських органів радянської влади, об’єднання з іншими радянськими республіками можуть бути тільки на істинно федеративних засадах. Він виступав проти підпорядкування господарських галузей безпосередньо великоросійському центру.
Платформа Лапчинського знаходила велику підтримку в учасників Гомельської наради.
Сам Лапчинський так описував воєнно-політичне становище в окупованій денікінцями Україні:
«Мене вразила глибина так би мовити «українського радянського патріотизму» серед волинців особливо і тому, що більшість їх (Васильєв, Борисов та ін.) не були українцями в тому сенсі, що не розмовляли українською, а, наприклад, Васильєв не так навіть давно почав працювати в Україні, будучи корінним великоросом за походженням і за партійною своєю дореволюційною роботою, тобто належав до того різновиду українських працівників, що і я. До обережного і вдумливого підходу в питаннях української політики волинців спонукала необхідність рахуватися з сильними політичними противниками в особі боротьбистів, які на Волині взагалі були досить впливовими, а в описуваний момент в Житомирі мали крупних партійних працівників, тому що там перебувала значна частина їхніх чекістів, серед них товариші Полоз, Шумський, Яковлев та ін. Незадовго перед моїм приїздом атаман Волох в УНРівській армії підняв повстання під радянськими гаслами і його частини перейшли на наш бік і знаходилися під керівництвом боротьбистів. Боротьбистські військові організатори, товариші Савицький і Голий також в районі Житомира успішно створювали революційні загони як частини майбутньої Української червоної армії».
Як бачимо, була реальна можливість для українських прокомуністичних партій створити міцний партійний центр, незалежний від Москви. На цей час боротьбисти були досить значною, впливовою партією. Центральна Рада, Директорія, Гетьманський уряд виявилися неспроможними вирішити соціальні та політичні проблеми, були слабосилими у військовому плані. Більшості населення стало зрозуміло, що повернення назад не буде, і чимало українців почали схилятися до прийняття комуністичного уряду, який би роздав селянам землю, вирішив би інші назрілі проблеми і водначас був би незалежним від московського центру. У Гомелі була реальна можливість зібрати воєдино розпорошені сили української революції.
Глибока закономірність, хоч вона і виглядає на перший погляд історичним парадоксом, що Ленін та його оточення могли б ще якось терпіти німецьку окупацію України, але незалежну Україну, що сприйняла гасла соціалістичної революції та при тому обрала свій власний шлях руху і розвитку, вони терпіти не збиралися. З Москви прийшла телеграма з вказівкою Затонському і Косіору негайно розпустити конференцію, а коли це виявилося неможливим, то будь-яку правочинність Гомельської конференції знищили прийняттям рішення про створення в Москві Всеукраїнського революційного комітету в складі трьох більшовиків, одного боротьбиста і одного борьбиста (Раковський, Мануїльський, Затонський, Качиньський, Гринько). Одночасно Ленін підписав рішення про створення мобільного партійного центру, який мав взяти на себе керівництво партійною роботою в Україні. Таким чином Ленін зумів заблокувати діяльність українських національних комуністів, проте одночасно зросла загроза соціального вибуху в Україні під антибільшовицькими гаслами, який, в силу свого впливу та авторитету, могли очолити саме національні комуністи. Не рахуватися з цією небезпекою більшовики не могли. В цих умовах вповні проявилася підступність, єзуїтський характер ленінської політики. Московський центр узяв курс на організаційне роз’єднання боротьбистів, борьбистів та укапістів. Серед лідерів українських національних комуністів велася активна пропаганда за їхній перехід до лав більшовиків. Водночас по всьому фронту розгорнулася атака на тих українських комуністів, які виступали за незалежність України від Росії.
У 1920 році Ленін з тріумфом проголосить: «Раз ворог рухається зигзагами, а не по прямій лінії, то ми повинні йти за ним слідом і ловити його на зигзагах. Ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну політику. Таким способом ми довели: ані найменшої нетерпимості немає. І що ці поступки зроблені цілком правильно, доводиться тим, що всі кращі елементи боротьбистів увійшли тепер у нашу партію. Ми цю партію переєстрували і замість повстання боротьбистів, яке було цілком неминучим, ми одержали завдяки правильній лінії ЦК, чудово проведеній т. Раковським, те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникли з політичної сцени. Ця перемога варта пари добрих битв».
