Видатний син Америки, людина, що присвятила своє життя тяжкій праці з відновлення історичної пам’яті й національної гідності українців, визначний історик, публіцист та громадський діяч, професор Джеймс Мейс назавжди увійшов до історії вітчизняної інтелектуальної думки як дослідник Голодомору в Україні 1932—1933 років, його передумов, перебігу і наслідків для нашої нації. Саме ця частина наукової спадщини Джеймса, ймовірно, найбільше відома читачам «Дня». Проте в коло інтересів Мейса-вченого входила також інша, не менш важлива та актуальна (до того ж — досі малодосліджена) тема, а саме: трагедія українського націонал-комунізму. Саме про це йдеться у розвідці «Великий експеримент. До історії національного комунізму в Україні», першу частину якої ми пропонуємо читачам «Дня». Ця стаття увійшла до книжки «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене...», що вийшла у серії «Бібліотека газети «День» напочатку вересня. В газеті ж публікується вперше. Чи міг би суспільний розвиток в Україні піти під проводом вітчизняних національних комуністів? І як би це вплинуло на подальший перебіг національної історії? Якщо український національний комунізм — це, на думку Джеймса Мейса, великий експеримент історії, то яким був зміст цього експерименту? В чому причини його краху? Зрештою, наскільки відповідає дійсності усталений стереотип останніх двох десятиліть, згідно з яким справжній український патріот — це неодмінно людина правих (варіанти: консервативних, праволіберальних) поглядів, і чим правіших, тим яскравіше виражений її патріотизм? У дослідженні Джеймса Мейса вдумливий читач (а саме на такого воно розраховане) знайде обгрунтовані варіанти відповідей на ці запитання, і, безперечно, багатющий фактичний матеріал для роздумів.
Національний комунізм як універсальний феномен міжнародного комуністичного руху — це шлюб ленінізму та національних побажань у встановленні цінності нації побіч інших пріорітетів «соціалістичного будівництва». Як пізніше в країнах так званої народної демократії середньо-східної Європи, національний комунізм в Україні був продуктом специфічної кон’юктури, де сила національних устремлінь зробила пряму владу Москви надзвичайно проблематичною і конфліктною. Коли б суспільний розвиток в Україні пішов під проводом українських національних комуністів, то суспільний лад міг би бути демократичним і некомуністичним. Національні комуністи могли зайняти місце між Москвою й Україною — досить лояльні для Москви та досить патріотичні для нації, яку вони скеровували. Треба зважати, що національний комунізм в Україні мав досить сильне коріння, позаяк український національний рух часів царської Росії мав здебільшого соціалістичний характер і несоціалістичні націоналісти ніколи не мали масової підтримки. І хоч радянська влада в Україні була встановлена силою російських багнетів, дуже швидко стало ясно самим більшовикам, що стабільна радянська Україна неможлива без підтримки частини українських радикалів.
ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕНЬ
За останній час з’явилося чимало досліджень з цієї тематики. Треба зазначити, що сама проблематика національного комунізму комуністичним режимом була повністю закрита й суворо заборонена. Найвиразніше висловив офіційне ставлення до цієї течії в комуністичному русі сумної пам’яті секретар ЦК КПУ В. Маланчук у своїй доповідній записці з пропозиціями щодо посилення боротьби проти націонал-комунізму, що стала приводом для обговорення на засіданні Секретаріату ЦК від 13 квітня 1973 року. «За останні роки, — говориться там, — в діяльності ідеологічних центрів імперіалізму все більшого значення надається так званому націонал-комунізму, спрямованому проти ідеології марксизму-ленінізму, дружби народів, пролетарського інтернаціоналізму. Це зумовлено тією обставиною, що саме націоналізм став сьогодні спільним знаменником усіх різновидів «лівого» і «правого» опортунізму та різних модифікацій антикомунізму, помітне місце серед яких якраз і займає націонал-комунізм».
Націонал-комунізм догорбачовського періоду був ворогом №1 для офіційних радянських ідеологів. З розгортанням так званої гласності, коли широкому загалу стали відомі злочини комуністичної системи проти окремих народів та етносів і стало ясно, що силовими методами не вдасться зупинити національно-визвольний рух у неросійських радянських регіонах і республіках, чимало радянських істориків звернули свою пильну увагу саме на націонал-комуністичні рухи. Нерідко такі дослідження ініціювалися найвищими партійними органами, зокрема, в Україні. Очевидно, тут переслідувалася важлива стратегічна ідеологічна мета — довести, що комуністична ідеологія не є чужорідною, привнесеною ззовні, що вона глибоко закорінена в історії різних народів. Це була ідеологічна спроба порятунку комуністичної системи руками істориків, учених. Парадоксально і водночас глибоко закономірно, але офіційно дозволені дослідження саме цієї тематики, як жодної іншої, нанесли нищівного удару по тій ідеології і тій системі, яку їх було покликано реабілітовувати. Річ у тім, що на генеральне запитання, чи можливий симбіоз марксистсько-ленінської ідеології і національних побажань, переважна більшість дослідників винесли свій однозначний вердикт: ні! неможливий! До речі, саме дослідження документів, матеріалів, збір свідчень очевидців з історії трагедії України 20—30-х років, головними героями якої стали саме національні комуністи, викликали швидку і безповоротну еволюцію поглядів самих дослідників, переорієнтацію їхньої наукової та світоглядної системи від догматичної комуністичної схоластики до гуманістичніших загальнолюдських цінностей, відмови від так званого класового расизму, що був серцевиною компартійної доктрини, і сприйняття ширшого спектру думок, поглядів, наукових систем на історію світу, роль нації, місце людини на землі. Один за одним з’являються публікації відомих дослідників М. Панчука, С. Кульчицького, Ю. Шаповала, дуже швидко спинається на ноги чималий загін молодих учених, які починають вести спеціальні дослідження з різноманітних напрямів цього складного явища. На сьогодні за вже опублікованими першоджерельними матеріалами можна досить точно відтворити перебіг подій в Україні з початку століття до 1937 року, коли на діяльності різноманітних «ухильників» було поставлено остаточну криваву крапку. Про представників українського національного комунізму ми сьогодні знаємо досить багато, і все ж ця тема продовжує перебувати в центрі не лише наукових, але й політичних дискусій і, безперечно, ще не скоро втратить свою актуальність.
Причина цього — глобальна економічна і політична криза, в якій опинилася сьогоднішня українська суспільність. Річ у тім, що 70 років радянської влади в Україні не розв’язали жодної з тих проблем, які історія поставила ще на початку століття, а лише заморозили, загнали вглиб, як гнійник під шкіру. Нині, як і на початку століття, Україна стоїть перед непростим вибором: чи стане вона безпосереднім членом всесвітньої родини націй, чи країною другого гатунку, яка братиме участь у світовій цивілізації через медіацію російськоцентричної СНД? Відповідь на ці запитання політики шукають в уроках історії. Прихильники першого варіанту (до яких, до речі, належить і автор цих рядків) стверджують, що генеральна тенденція XX століття — розпад імперій, створення незалежних держав. Захисники вибору другого шляху вважають, що наше століття — це століття тотальної інтеграції, що історія України була й буде пов’язаною тільки з Росією, що демократична Росія ніколи не посягатиме на культурні, духовні, економічні цінності українського народу. І в цій дискусії, безперечно, дослідження історії національного комунізму в Україні можуть і будуть відігравати визначальну, якщо не вирішальну роль.
Український національний комунізм — це великий експеримент, що мав на меті продемонструвати, що Україна, навіть у повній злагоді з Росією, маючи ідентичну з північним сусідом ідеологію, однаковий державно-політичний лад, спільну партію, єдині ідеологічні та політичні орієнтири, могла жити в одній державній одиниці як рівноправна держава і нація. Причини краху такого експерименту глибоко повчальні і зовсім не випадкові.
УНІВЕРСАЛЬНИЙ КЛЮЧ ЧИ ІСТОРИЧНА ПАСТКА
На початку XX століття на простори Європи вирвався привид комунізму. Свобода, рівність, братерство, щастя всіх народів — постулати нового вчення, яке заполонило уми.
Для всіх народів... було щось магічне в цій категоричній однозначності. Ось вона — давноочікувана відповідь на всі на світі запитання, проблеми, пошуки, жертовні дерзання!
Нині, через відстань часу, ми відмовляємо багато кому з діячів міжнародного комуністичного руху навіть у елементарній людській гідності й доброчесності. Гостро осуджуємо їх тому, що вже добре знаємо: гасла, які вони сповідували, виявилися облудними, фальшивими, що за привабливим словесним фасадом було приховано криваву парадигму Системи, для якої не мали ніякої вартості людське життя, культурні цінності, національні надбання.
Вони цього не знали...
Називали себе більшовиками, були справді правовірними комуністами. Як Христові заповіді, сприймали будь-яке рішення вищих за рангом організацій, та все ж для більшості з них ці гасла не були мертвими буквами (період догматичного закостеніння ідеології ще попереду) — були альфою і омегою, суттю їхньої світоглядної системи, в якій від науки була лише наукоподібна фразеологія, недарма ж марксизм у більшовицькому пристосуванні дуже швидко трансформувався у «вчення», потім у «віровчення»: цілковито у дусі нової церкви, яка вимагала спершу безоглядної віри, а вже потім підтягування аргументів і доказів під свої твердження. Логіка була гвалтованою служкою, а не царицею новітньої «науки», нового вчення (всесильного, тому що правильного). Теорія стверджувалася практикою, а на практиці «мета виправдовувала засоби». Совість, мораль, етичні принципи — все було знехтувано, оголошено буржуазними пережитками в ім’я примарних ідеалів, які, власне, навіть ідеалами не були, а були просто політичним інструментарієм у боротьбі за абсолютну, необмежену владу над людиною, сім’єю, родом, народом.
Для напівосвічених, одержимих ідеєю «щастя для всіх народів» фундаторів російсьої соціал-демократії слово ввижалося справді «силою матеріальною», коли після їхніх проповідей «весь мир голодных и рабов» піднімався на барикади, палив поміщицькі садиби, підривав фабрики, пускав під укіс поїзди.
Наркотичне слово «свобода» дурманило мізки і плоть.
Та вже в безумстві революції чітко проступили голоси не «всего мира», а конкретних народів, народностей, націй, які постулати нового вчення сприйняли відповідно до проповідуваної конкретики, а не в їхній фантасмагоричній ілюзорності. Більшість інтелектуалів і провідників національно-визвольного руху в країнах Східної Європи сприйняли доктрину комунізму як універсальний ключ до вирішення як світових, так і їхніх особливих, притаманних тільки їхнім народам проблем. Була велика спокуса розв’язати їх одним ударом. Одним натиском. Марксизм давав їм у руки могутню зброю для цього удару.
Один із найцікавіших марксистських мислителів Георг Лукаш у книзі «Історія та класова свідомість» показав, як Маркс поставив пролетаріат на місце гегелівського світового духу, тобто пролетаріат був класом, який міг визволити себе не інакше як шляхом визволення всього людства, розпуску всіх класів та створення безкласового суспільства.
Маркс побачив світовий процес так: все людство розпадається на капіталістів і пролетарів. Всі інші класи приречені на асиміляцію одним із двох наростаючих класових левіафанів.
Національна теорія була ще простішою: продекларуй націям рівність і право національного самовизначення — і вони самі збагнуть прогресивність їхньої асиміляції прогресивнішою «братньою» культурою.
Маркс, Енгельс, Ленін були представниками так званих великих народів (німецького, великоросійського) і, проповідуючи пролетарський інтернаціоналізм, все ж чванькувато поглядали у бік менш розвинених народів та держав. Енгельс уважав, що «неісторичні» народи неминуче приречені на асиміляцію «великими» народами та культурами. Маркс та Енгельс просто не могли втямити, навіщо Францішекові Палацькому забаглося відкинути німецьку культуру й розвивати набагато простішу за своїми параметрами чеську. Вони легко себе переконали, що чехи — «це реакційна руїна народів», опозиції до чиїх прагнень вимагав інтерес революції у світовому масштабі та загального розвитку людства.
Ленінізм, по суті, був особливим російським варіантом марксизму на грунті «нігілізму» XIX ст., представниками якого були Нечаєв, Ткачов, герой «Что делать?» М. Чернишевського. Ленінізм — це продукт темної підтечії російської історії, і західний марксизм був для нього лише ідеологічною обкладинкою. І хоча, власне, сам Ленін суб’єктивно не був прихильником традиційного російського месіанства, саме він із почуттям абсолютної безпомильності взяв на своє озброєння традиції російського революційного радикалізму та поєднав їх із класичною марксівською формулою, що у пролетаріату батьківщини немає, що для пролетаріату нація, її культура і мова не становлять ніякої вартості. Ленін вірив, що націоналізм — продукт буржуазної фальшивої свідомості, яку виробляв капіталізм, а при соціалізмі буде зближення і злиття націй. Тож, у обмеженому сенсі, ленінізм був найпершим національним комунізмом, що в силу інерції російської історії майже неминуче еволюціонував до відвертого панславізму Сталіна, а в ширшому і основному своєму вияві Ленін — представник національного нігілізму класичного марксизму. Не потребує доведень, що коли будь-яка ідеологія, доктрина чи догма розвивається у масовий рух, вона неминуче розвиває у собі варіації. Один неуспішний варіант комунізму — національний, який в Україні відіграв провідну роль у стабілізації радянської системи. Той національний комунізм, який рішуче відкинула ВКП(б) на чолі зі Сталіним та проти якого боролася офіційна КПУ аж до розпаду СРСР. В Україні коріння національного комунізму старіше від ленінізму, створеного як офіційна доктрина і претензія на науку тільки після смерті Леніна Сталіним, Зінов’євим, Каменєвим, як ідеологічна зброя в боротьбі за владу проти Троцького. Національний комунізм в Україні зародився і розвивався, коли ленінізму як такого ще не було, а всередині ленінської партії існували різні течії — від національного нігілізму Рози Люксембург до русотяпства Еммануїла Квіринга.
Перед революцією в підросійській Україні однією з центральних ідей українських політичних діячів була ідея «безбуржуазності» українського народу, а від неї випливала теза, що тільки соціалізм може вирішити соціальні та національні проблеми переважно сільської нації, яка ще несла на собі ознаки феодального та національного гніту. У 1917 році всі партії, що мали своє представництво у Центральній Раді, були соціалістичними — Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-федералістів, а після IV Універсалу — більш націоналістична Українська партія соціалістів-самостійників.
Більшовики, як і багато інших російських радикальних груп, мали своїх українських навернених, які облишили український визвольний рух задля універсальніших і соціально радикальніших революційних течій імператорської метрополії. Значна частина молодих радикальних українців покинула національні побажання та почала працювати в рамках загальноімперського (російського) руху тому, що щиро вірила в абсолютність вирішення соціалізмом соціальних та національних проблем. 1913 року Ленін посилив цю тенденцію, висунувши гасло «права націй на самовизначення аж до відокремлення». Це було зроблено у надзвичайно хитрій формі. Ленін твердив, що хоч соціалісти панівної нації мали за обов’язок агітувати за право відокремлення і утворення незалежних держав, соціалісти-інтернаціоналісти поневоленої нації повинні агітувати проти використання цього права на практиці. Український соціал-демократ Лев Юркевич (Рибалка) влучно зауважив ще 1915 року, що за Леніним право націй на самовизначення аж до відокремлення означає право, на яке ніхто не має права. Він писав: «Цікаво, що російські соціал-демократи, удаючи, ніби вони відстоюють «право на самовизначення націй», пресерйозно обіцяють, що це право буде визнано державою, чого доможеться «спілка польського й російського пролетаріату в ім’я вимог демократичної республіки, яка забезпечить усім націям право вільного самовизначення» («Искра», ч.33, «За сорок років»). У «Тезах» «Збірника» також сказано, що «чим ближчий демократичний устрій держави до повної свободи відокремлення, тим рідшими і слабшими будуть на практиці прагнення до відокремлення».
Дивна, чи не так, свобода, від якої при наближенні її здійснення будуть відмовлятися пригноблені нації. Це нагадує нам промову Родічева в Думі, який говорив: «Дайте українцям школу для того, щоб вони потім самі відмовилися від неї». Але коли таке знущання російського ліберала над вимогами пригнобленого Росією народу зрозуміле, то тлумачення російських соціал-демократів свого «права на самовизначення націй» як права, яке, досягнувши його, відмовляться здійснити пригноблені нації, тлумачення при тому від марксизму й від соціалізму приголомшує й обурює.
Не менш дивна й обіцянка російських соціал-демократів домогтися «забезпечення» через демократичну республіку права вільного відокремлення. Бо коли в Росії й справді буде здійснено демократичний порядок, то, зважаючи на приклад розвитку західноєвропейських держав і беручи так само до уваги реакційність і гостро виявлений характер політики російської буржуазії, можна з упевненістю сказати, що вона не лише не буде проти царського централізму, а й зміцнить його, перетворивши з виключно бюрократичного на суспільну систему пригноблення націй російської імперії». Лев Юркевич чітко підмітив лицемірний характер ленінської теорії з нацпитання. Український соціал-демократ під час перебування в еміграції в Женеві, де в той час жив Ленін, добре вивчив ставлення вождя більшовизму до національних проблем. Йому було абсолютно очевидним, що ні сам Ленін, ані його оточення взагалі не уявляли навіть в найкошмарніших своїх снах такого жаху, як, наприклад, розпад імперії на окремі держави.
З аргументами Юркевича Ленін розправився доволі просто. У брошурі «Російські соціал-демократи і національне питання» Ленін виставив його «націоналістичним міщанином», «представником найбільш низькопробного тупого і реакційого націоналізму». Ленін пише: «Пан Юркевич чинить як справжній буржуа, до того ж короткозорий, вузький, тупий буржуа, тобто як міщанин, коли він інтереси єднання, злиття і асиміляції пролетаріату двох націй відкидає геть заради моментального успіху української національної справи».
