Україна стоїть на порозі парламентських виборів, що примушує владу й опозицію прораховувати свої шанси в низці стратегій ігор. Одним із маневрів уже традиційно в ситуації «напередодні виборів» можна вважати конструкцію кращої (читай: вигідної) виборчої системи. Цей технологічний хід знову й знову політичні інженери можуть брати на озброєння, що зміцнить традицію маніпулювання виборчим законодавством. Але не сприятиме ні стабільності виборчої системи, ні закріпленню стійких традицій електоральної поведінки. Досвід минулих маніпуляцій виборчою системою показує, що в багатьох випадках такі «технології» неефективні і — насамперед — для їхніх ініціаторів.
ІСТОРИЧНІ ПРАКТИКИ
У чому може полягати причина невдалих реформ виборчого законодавства та непрорахованих політичних наслідків, які нерідко «б’ють» по їхніх ініціаторах. У дослідженнях виборчих демократій у країнах східної та центральної Європи політологи вказують принаймні на три вагомі причини невдач передвиборної виборчої інженерії. Перша причина закладена в перебільшенні власної підтримки авторитарним режимом, що демократизується. Якщо звернутися до вже історії парламентських виборів в Україні, що проходили за змішаною виборчою системою, то голосування за партійними списками ні в 1998, ні в 2002 рр. не принесло суттєвої підтримки владним елітам. Так, у 1998 році опозиційні партії загалом отримали 47,27% (КПУ — 24,65%, НРУ — 9,4%, блок СПУ+СелПУ — 8,55%, «Громада» — 4,67%), а «партія влади» — 9,02% (НДП — 5,01%, СДПУ(О) — 4,01), партії, які умовно можна назвати такими, що відтягували голоси, — 9,47% (ПЗУ — 5,43%, ПСПУ — 4,04%). Підсумки голосування в 2002 році ще більше вдарили по перебільшених очікуваннях оточення екс-президента Л. Кучми. Опозиційні партії в «партійному» заліку збільшили свій результат і отримали 57,58% голосів (блок «Наша Україна» — 23,25%, КПУ — 19,98%, БЮТ — 7,26%, СПУ — 6,87%), а «партія влади», отримавши підтримку 18,04% (блок «За ЄдУ» — 11,77%, СДПУ(О) — 6,27%), залишилася на тому ж рівні, якщо врахувати, що владна еліта створила блок, а ті партії, які відтягували голоси (ПЗП, ПСПУ), не змогли подолати загороджувальний бар’єр. Проте подібний електоральний програш не став для партії влади програшем політичним і стратегічним. Влада зберігала свій вплив на парламент за рахунок інших важелів — активної боротьби за незалежних депутатів і фракційних торгів у парламенті. Але основним козирем влади, за допомогою якого створювалася так звана сфабрикована більшість, була мажоритарна частина виборчої системи. Найяскравіше «сфабрикованість» подібної більшості виявилася за підсумками виборів 2002 року, коли блок партії влади «За ЄдУ» навіть не зміг організаційно втриматися в парламенті. «Більшість» тоді витримала розпад, фрагментацію і трималася за рахунок «терапії» у вигляді адміністративних і фінансових ін’єкцій, що підтримувала її.
Другою причиною невдалих маніпуляцій із виборчим законодавством заведено вважати нестабільні електоральні уподобання, що можуть виступати суттєвою перешкодою для стратегій партій і спотворювати попередні розрахунки. Якщо знову звернутися до підсумків виборів 1998 і 2002 рр., то очевидна різка зміна лідера з лівої КПУ на праву «Нашу Україну». І навіть зміна партії-лідера не така красномовна, як те, що в 1998 році список партій, які долали 4-відсотковий бар’єр, складався з партій лівого та центристського спрямування, крім єдиного правого НРУ, у 2002 цей список був з уже правих і правоцентристських партій. А консолідація правих партій у блоки в 2002 році сприяла збільшенню їхньої електоральної підтримки з 9 до 30%. Цікавий і той факт, що виборець у 2002 році порівняно з 1998 фокусував увагу на партіях-лідерах і менше приділяв уваги дрібним партіям, звідси змінювалася і його поведінка — виборець голосував за тих, хто мав вагомі шанси на перемогу. Це підтверджується й цифрами: в 1998 році подолали виборчий бар’єр вісім партій, які зібрали близько 65% голосів, а в 2002 році таких партій було шість, і зібрали вони загалом 75% голосів. У чому причина такого «лендслайда» — різкої зміни електоральних уподобань — запитання соціологічне. Але й соціологи часто не в змозі виміряти та спрогнозувати поведінку виборців, якщо зміни в поведінці відбуваються за короткий термін перед голосуванням.
Третя причина неефективності виборчих маніпуляцій полягає в нестійкості партійної системи. Виникнення нових партій, розподіл і розпад партій, що виникли, створення нових блоків і коаліцій можуть виступати об’єктом уваги виборців більше, ніж партійна ідеологія і передвиборні програми. Справді, перехід до змішаної виборчої системи викликав бурю партбудівництва, причому здебільшого у владному таборі, що робив ставку на різні центристські проекти. Варто пригадати, що в 1998 році виграшне для себе соло зіграли й такі новостворені партії як «Громада», ПСПУ, Партія зелених (остання хоч і не була новою, але її успіх був несподіваним). У 2002 «фішкою» виборів стало блокобудівництво, що було орієнтоване на фігуру лідера (блок В. Ющенка «Наша Україна», виборчий блок Ю. Тимошенко, «блок Н. Вітренко», блок «За Єдину Україну» як пропрезидентський). Подібні перестановки «забирали» у виборця більше уваги, ніж зміст партійних передвиборних програм.
Крім цього, змішана виборча система виявилася інституційно програшною через внутрішньосистемні дефекти — насамперед те, що результати партійної та мажоритарних частин. Вибори 2002 року, які пройшли за формулою змішаної виборчої системи, не принесли бажаного результату ні провладному блоку «За ЄдУ», ні опозиційному — «Нашій Україні». «За ЄдУ» виявився сильним у мажоритарних округах і слабким у партійних ресурсах, а результат «Нашої України» був дзеркальний — успіх партійного ресурсу та слабкий результат у мажоритарних округах. Загалом результати виборів залишилися «за дужками» при формуванні внутрішньопарламентської структури (фракції формувалися на основі торгів у парламенті, а не результатів розподілу голосів).
СУЧАСНІ ПРАКТИКИ
Прихід до влади внаслідок помаранчевої революції колишніх опозиціонерів ставить на порядок денний новий виток боротьби за виборчу систему. Нова влада, на відміну від старої, робить ставки на партійність як засіб політичного впливу. Їй буде вигідно «йти» від практик старої влади поствиборних внутрішньопарламентських торгів і перенесення цих торгів у передвиборні коаліційні формати. Звідси й побудова партії влади якісно іншого типу — не традиційної бюрократичної, а лідерської. Саме позитивний образ лідера В. Ющенка повинен стати компонентом, що утворює систему не лише партії «Народний союз НУ», а й усього партійного блоку від влади. Але для Ющенка та його партбудівників залишатиметься відкритим питання залучення тих, хто з тих чи інших причин не поспішає зв’язувати себе партійною дисципліною. Відкритим залишається й питання залучення та роботи з колишніми соратниками по блоку — правими та правоцентристськими партіями. Однак і тут чиста пропорціоналка може допомогти: низький виборчий поріг відчиняє двері для невеликих партій, як новостворених, так і тих, що вже існуюють, тих самих правих партнерів.
Колишня влада робила ставку на центристські проекти, що сьогодні отримує своє вираження у створенні кваліфікованої, прагматичної, класичної (опонуючої) опозиції. Або навіть опозиції за потребою — «якщо ми не влада, отже, ми опозиція». Очевидно, що така риторична опозиційність — вельми слабка база для нарощування партійних мускулів. Тому в світлі майбутніх парламентських виборів опозиціонери починають шукати лазівки та ніші у виборчому законодавстві, здатні збільшити представництво опозиції в парламенті. Наприклад, партійці Януковича не проти повернутися до чистої мажоритарки. Справді, мажоритарні округи дають хороший шанс зібрати голоси насамперед у східних і південних регіонах. Крім того, опозиція може використати недоліки пропорціоналки для розкручування негативного іміджу влади, що будує мегапартію, розподіляє пости за партійною лояльністю тощо. Тому опозиція, швидше за все, наполягатиме на компромісному змішаному варіанті або проштовхуватиме варіанти псевдомажоритарності (наприклад законопроект С. Гавриша). Водночас не можна вважати, що логіка партійності неприйнятна для нових опозиціонерів. З огляду на вітчизняні традиції партбудівництва, коли популярність партії перебуває в прямій залежності від популярності лідера, опозиційні лідери — В. Янукович, В. Коновалюк, В. Медведчук — мають певні шанси за допомогою партійних ресурсів відіграти на центристському полі таку собі альтернативу владі.
Стратегії старих і нових еліт за вигідну виборчу систему очевидні та зрозумілі. Проте в постреволюційній ситуації, коли протиставлені уподобання в регіональному форматі захід/схід інерційно зберігатимуться на парламентських виборах, важливо зрозуміти не лише тактичні маневри партій, а й прорахувати можливі електоральні наслідки. Наприклад, перехід до мажоритарки в нинішніх умовах був би вкрай небажаний, оскільки може призвести як до витиснення зі сходу націонал-демократів, так і до усунення на заході прихильників старої влади. Чиста пропорціоналка хоч і може згладити певні регіональні протиріччя, водночас не гарантує справедливого пропорційного представництва і головним чином для опозиційних партій. Крім цього, результати пропорціоналки будуть відчутні тільки в тому випадку, якщо розвиватиметься система загальнонаціональних політичних партій. Збереження чинної змішаної моделі виборчої системи могло б стати таким собі компромісом для старих та нових еліт і навіть рівновагою для регіональних відмінностей. Але ефективність цієї моделі прямо залежить від удосконалення її формули, від того, чи будуть пов’язані результати мажоритарної та пропорційної частин.
