Конфігурації більшості, які за місяць-другий вималюються у місцевих та обласних радах, матимуть дуже мало спільного з волевиявленням виборців
І от сьогодні, коли місцеві вибори (які насправді були не тільки місцевими, а й регіональними) перебувають від нас на майже двотижневій дистанції, чимало диваків продовжують розмову про міру демократичності цих виборів та про кількість представлених в обраних органах представницької влади політичних сил. Хтось прогнозує, як відіб’ється той чи інший розклад сил у радах на житті тих чи інших регіонів, хтось вимальовує на папері варіанти різних коаліцій у місцевих радах, хтось уже співвідносить минулі вибори із майбутніми парламентськими, які невідомо коли відбудуться — й ін.
А над натовпом аналітиків і політиків лунають — звідкілясь згори, ледь не з піднебесся, — констатації фактів, які мусять розвіяти опозиційну тугу й перетворити її на конструктивну співпрацю. Мовляв, чого ви ще хочете, Партія регіонів не забрала ж собі більшість у всіх радах, а якщо й були окремі огріхи на виборах, то це вияви специфіки української демократії...
Власне, коли до слова «демократія» додають який прикметник і мають на увазі не специфічну партійну ідеологію, а загальний стан народовладдя в країні, то це вже викликає серйозні роздуми. Була «пролетарська демократія», потім «арійська», потім «народна», потім — «керована» та «суверенна», а тепер от «специфічна»... Цікавий ряд, нічого не скажеш. Не менш «вагомою» є й теза про те, що Партія регіонів не забрала «під себе» всі ради — свого часу у комуністичній Польщі та в НДР існувала позірна багатопартійність, ба, навіть у сучасному Китаї вона існує й ніколи не зникала, навіть у часи культурної революції — Компартія плюс вісім «демократичних» партій. Та справа не у символічних жестах і не у майже сакральних словах з політичного лексикону — справа у діяннях влади за останній час.
Уже в середині вересня на основі аналізу цих діянь можна було впевнено сказати, що результати виборів уже спотворені, точніше, вони апріорі не відповідатимуть суспільним настроям. Адже виборча кампанія розгорталася з використанням таких «технологій», яких не було в Європі, мабуть, жодного разу після другої половини 1940-х років (тобто після хвилі встановлення сателітних просовєтських режимів): арешти потенційних конкурентів та знакових діячів, створення фальшивих партійних осередків, заборони масових зібрань, зрив уже зібраних мітингів, відмова у реєстрації чи зняття вже зареєстрованих конкурентів тощо. Тобто масовий виборець — той, який до Партії регіонів та її сателітів був неприхильний — далеко не всюди мав змогу проголосувати за тих, за кого хотів. А тому і явка виявилася нижчою за всі попередні українські виборчі вправи.
Ще більш понизили явку виборців прогнозовані (радше, втім, сплановані) заздалегідь складнощі у роботі виборчих дільниць — некваліфіковані комісії, незручні приміщення, неминучі черги. При цьому відчутну перевагу, як завжди у подібних випадках, одержав «залізобетонний» електорат — Партії регіонів, комуністів, «Свободи», деяких де-факто регіональних партій. Ті, у кого відсутні сумніви у своїх обранцях, той проголосує за будь-якої виборчої погоди. Той же, хто до кінця не певен у своєму виборі (а таких сьогодні дуже багато саме серед демократично налаштованого електорату), той далеко не завжди готовий простояти дві години у черзі за бюлетенем. А на додачу у всіх такі живі спогади про «тушок» у Верховній Раді — і де гарантія, що на місцях і в регіонах буде інакше?
Також заздалегідь було зрозуміло, що голоси «правильно» порахують — і для цього існують усі належні «шпарини» у новітньому законодавстві. Адже воно дало цілком легальну підставу для формування виборчих комісій по всій Україні під контролем трьох партій урядової коаліції, яка тепер зветься «більшістю». Ця можливість була використана повною мірою, ба більше: де-не-де вирішили не гратися з трипартійністю а ля комуністична Польща, а одразу сформувати комісії виключно із членів однієї партії, як-от у Донецьку. І що цікаво: хтось з однопартійців схопив за руку надто ревних хлопців, пояснив, що вони перестаралися? Ні, звичайно...
До речі: на відміну від усіх попередніх виборів, хоч би якими бурхливими вони були, зараз офіційний веб-сайт Центрвиборчкому з якогось дива перестав працювати саме тоді, коли почався підрахунок бюлетенів для встановлення результатів місцевих і регіональних виборів.
За таких обставин те, що голосувати прийшло близько половини виборців, є справжньою дивиною (хоча дехто зі спостерігачів і твердить, що реальна явка не перевищила 40% — але це теж багато). «Голосування ногами» — у цьому зійшлися як більшість громадян, так і «партія влади» (яка реально дещо ширша за Партію регіонів). Громадяни — бо були переконані, що від них усе одно мало що залежить, адже ті конфігурації фракцій, які за місяць-другий вималюються у місцевих та обласних радах, матимуть дуже мало спільного з волевиявленням виборців; керівництво Партії регіонів — бо за низької активності електорату легко проходять кандидати від консолідованих владних сил, навіть маючи за собою 8—10% від загальної кількості виборців (усі інші голоси «розмазані», бо ті, хто гордо зве себе «демократами», вже традиційно нездатні домовитися між собою...). Тим-то пересічний виборець і мудріший за тих політологів та політиків, які сьогодні малюють схеми діяльності тих чи тих політичних сил у радах відповідного рівня: які там схеми? Яке там розмаїття? Які там баталії? Все у радах та меріях дуже швидко буде — за рідкісними винятками — «під ковпаком» держадміністрацій. Дай Боже, щоб більшість задекларованих опозиціонерів у нових радах змогла вести боротьбу хоча би з «окремими недоліками, що подекуди мають місце».
Висновок з усього цього невтішний: у населених пунктах та в регіонах країни реально відсутня представницька влада, бо її органи представляють меншість виборців, і не просто меншість, а абсолютну, наближену — в сенсі опори дій мерів та рад — до нуля (бо ті 8—10%, з якими проходило чимало кандидатів чи партій — лідерів виборів за списками, здебільшого обертаються ще меншим відсотком економічно активного населення...). Тому шансів діяти ефективно місцева й регіональна влада має обмаль — навіть якби їй цього хотілося. От така «специфічна демократія» по-українськи...
А водночас така сумна ситуація містить у собі потенціал для успішної діяльності потужної опозиції різних ідеологічних спрямувань. Навіть «боротьба з окремими недоліками», як у радянські часи, — це щось реальне. Саме у просторі такої боротьби й зародилися — не меншою мірою, ніж у дисидентському середовищі — масові громадські рухи доби перебудови, що потім змели комуністичну систему. Крім того, політичним активістам місце зараз не стільки у радах, скільки «у полі», де відбуваються зіткнення городян із осатанілими забудовниками, де рейдери «пресують» місцевих бізнесменів, де ледь не у кожному місті стоять будинки без гарячої води, без опалення, а то й без електрики. Влада апріорі нехтуватиме інтересами простих громадян, так, як вона доклала всіх зусиль, щоб знехтувати їхнім волевиявленням, — але якщо опозиція діятиме і в органах самоврядування (хай її там негусто), і в ЗМІ (навіть за нинішньої цензури у більшості з них, тобто за відповідної «редакційної політики», це до певної міри можливо), і, образно кажучи, «на вулиці», і в поки що нечисленних, але реальних структурах самоорганізації жителів на рівні кварталів та мікрорайонів, — зрушення стануть фактом по всій країні. Робитимуться при цьому потрібні простим громадянам речі. Бо ж якщо реально відсутня представницька влада, то слід знайти їй заміну, слід вибудувати ефективні механізми захисту елементарних прав та інтересів пересічних українців. А не рахувати до нестями місця у радах і комбінувати з розподілом хай і дрібненьких, але владних повноважень.
