Українці повинні бути вдячні Леоніду Кравчуку за те, що він чітко і зрозуміло на початку 90-х обізвав свою націю (передаю неточно) плаксивими мрійниками. Самопізнання дуже важливе. Жодна людина без цього не може існувати поза божевільнею. Щоправда, Тетяна Толстая, ніжно називаючи всю Росію цим словосполученням, має на увазі, що лікарі там також із росіян. Наслідуючи приклад та в пориві відвертості, можу назвати Україну філією божевільні, що вимагає періодично закордонних лікарів.
Подумайте самі, знову ми вирішуємо питання, куди (Схід — Захід) піде Україна, цілком забуваючи, що у складні, переломні «роки золоті» робилося це ж. На території України, як свідчить патріот Нестор-літописець, князь Володимир, знехтувавши древніми заповітами, кидався у пошуках напряму розвитку, вибирав між християнством з Рима та «від греків», між мусульманством та іудейством. Далі був складний вибір Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, керівництва Центральної Ради, ОУН, ЦК КПУ. Результат — формувався народ зі своїми, тільки йому властивими якостями.
Таким чином, не варто перейматися відповіддю на запитання, «хто ми», «камо грядеши», — ми гідні спадкоємці своїх предків, які жили на цій землі раніше, і нам є чим гордитися, історія наша незвичайна. Тому політика Леоніда Даниловича як Президента незалежної держави на диво послідовна і цiлiсна.
Як наслідок колишніх часів у черговий раз в Україні позаминулого — минулого року вималювалися дві найактуальніші проблеми: перша — відсутність національної згоди, друга — відсутність повноцінної національної еліти. Варто ще раз перегорнути найбільш дружні українському народу періодичні видання 2000—2001 рр., щоб уловити, як поступово розгорталася критика і самокритика: не такий президент — не така Верховна Рада і її депутати не ті; знову — не такий президент — не така опозиція — не така еліта. На цьому соромливо і з жахом (народ — «священна корова» практично будь-якої ідеології) зупинилися. Але сказати треба. Перед усіма вищезгаданими стоїть завдання продовжити формування сучасного, єдиного народу України, об’єднаного не тільки територією. Поки такого немає, немає і сучасної держави, національної еліти, національного примирення. Що є? Що допомогло народу України? Багатий історичний досвід. При цьому зовсім не обов’язково шукати в своїй історії того, чого там немає.
Таким історичним досвідом стають вибори 2002 року. Однак перші їхні підсумки висвітлюються як політологами, так і журналістами, на великий жаль, не з позицій народу України, а з позицій інших народів та інших ідеологій. Тим часом, ті дві тенденції, які відпрацьовані українським соціумом за минулі роки, простежувалися і на виборах. Народ повинен про це почути сьогодні, а не через багато років із вуст майбутніх істориків.
Перше. На виборах унаслідок складних процесів становлення національної єдності цього разу перемогла не класова ідеологія, не інонаціональна ідея, а ідея єдності України, її народу, реалізована у перемозі різних об’єднань. Суспільство вимагало лозунгів процвітання всієї країни, всіх її соціальних шарів, вікових груп і етносів без винятку. Ті партії, чий блискавичний та високотехнологічний пiар випадав із цієї моделі, зазнали поразки, вони залишилися суспільством «не розпізнаними». Передусім, такими були виключно правильні з погляду «чистої економіки» ідеї Наталії Вітренко.
«Жінки за майбутнє», Озиме покоління, «Яблуко», ПЗУ розколювали суспільство, навіть не замислюючись, що вони роблять, настільки були впевнені у своєму. Але люди звернули увагу на агресію молодих проти старих (у країнах Заходу це «зійшло» пишніше і отримало назву «ейджеїзм» — протистояння поколінь), на те, що «зелені» не можуть бути єдиними навіть у рамках такого «чистого» зеленого руху (оскільки серед них є зеленіші та чистіші). Яблучники і жінки в «майбутньому» бачили себе, а не суспільство.
У політиці правителів ніяк не реалізується нормальне бажання двох братських народів знайти спільні координати національного будівництва.
Частково причина цього полягає в тому, що національний розвиток — це завжди протистояння. Це перший і непорушний закон етнології. Без цього розвитку етносів не буває. Українці і росіяни повинні не докоряти одне одному в історичних нанесених образах, а дякувати долі, що їхні народи «етносинонімічні». Один не може без іншого, причому цей інший настільки близький, що готовий про тебе сказати найбридкіше і найкраще, примусити вдосконалитися. У цьому плані незрозуміла роль української еліти з правого табору в продукуванні української ідеї. Скільки можна скаржитися на колишнє життя і ходити ображеним? Якби навіть історія України починалася сьогодні, то й тоді у неї був би ще шанс на майбутнє за умови вмілого використання надвигідного протистояння-співпраці з Росією, Америкою, Польщею, Білоруссю та іншими країнами.
Етнополітологія часів глобалізації тільки зароджується, і українським вченим та практикам є що сказати, в українського народу вже є чому повчитися іншим. Народжений порівняно недавно політологами міф про державу політичної нації (позаетнічна держава), придатний, передусім, для тих, хто готовий поховати будь- який етнічний розвиток сучасності. У цій парадигмі етнічна картина світу в майбутньому малюється дослідникам безконфліктно щасливою. Але хіба можна бути впевненим, що внаслідок розвитку позаетнічних держав насправді не зароджуються нові етноси? Як вони поводитимуть себе у майбутньому? Хто буде їхнім противником на шляху реалізації етнорозвитку? Можливо, весь інший світ? Держави політичної нації породжені зовсім не гуманізмом періоду Нової історії. Будь-яка історично відома імперія, що пригноблювала малі народи, згодом приходила до цієї ідеї. При цьому титульна нація відмовлялася певною мірою від домінування, центральна влада патерналістськи опікала слухняні народи. Порядки в цих імперіях вченим також здавалися непорушними і чудово влаштованими, а правителі гордилися власною обізнаністю, толерантністю до інших культів, релігій, культур загалом.
Західна Європа, на відміну від США, намагається зберегти традиції етнорізноманітності, згідно з умовами сучасності. У США значна частина населення нагадує радянських людей: вони такі щасливі, що їх зрівняли у правах з «білими», що ті їм поступаються («синдром бумеранга»), що готові себе бачити тільки американцями. Наша вітчизняна соціал-демократія могла б зробити світу та своїй країні неоціниму послугу, переробивши наявний досвід із позицій адаптації суспільства (робітників і т.д.), а не тільки правлячої еліти, до глобальних змін.
В Україні перехід до нового типу етнорозвитку завершився у 80—90-х роках минулого століття. Особливість нашої країни полягає у тому, що колишні епохи традиційного розвитку не дали в результаті сучасну розвинену національну державу. Тобто у країни вже немає демографічних ресурсів для ввімкнення витратних механізмів, але ще немає нових механізмів використання потенціалу кожної особистості. Таке становище сприятиме закріпленню особливої, виробленої століттями ментальності народу України, і, як ми далі побачимо, вимагатиме участі в його долі і Заходу, і Сходу. При цьому з математичною точністю, з використанням демографічної статистики можна показати значення населення України у світових етногенетичних процесах. Важливо в цій моделі бачити у народі, в особистостях, які становлять цей народ, не результат якогось відчуженого процесу (наприклад, науково-технічного прогресу), а головну умову розвитку.
Безумовно, найбільше можливостей дати народу реалізувати себе накопичила «партія» влади. Вона складається з конкретних особистостей, у переважній більшості вмілих керівників не тільки вищої, але й середньої, нижчої ланок, яким вірить народ. Хоч би як там було, але лозунг «за єдину Україну» в устах таких керівників звучить оптимістично. А ось низький відсоток голосів, які віддали ідеям блоку «За єдину Україну!» за партійними списками показує, як важливо Президенту країни встигати за час, що залишився, довести заявлене, свою відданість єдиній Україні, її народу. Час мине, й іншого не буде. У іншому часі будуть виставлені інші оцінки.
Блок «Наша Україна» — яскравий показник того, якою мірою в суспільстві запитані нові об’єднувальні національні ідеї. Їх за великим рахунком ще немає, але суспільство готове до міфотворення.
Доля України складалася таким чином, що нечасто кращі з еліти залишалися з народом. Доводиться цінити те, що є. Ще в епоху пізньої давньоруської держави проблему реалізації потенцій національної еліти на конкретній території було вирішено екстенсивними методами. Частина еліти покинула старі княжіння та переселилася в чужі землі, давши початок новому народу і новій державі — Московській. Так закінчився «західний» шлях розвитку Русі, чарівної «Гардаріки», країни міст, як її називали скандинави. Зовсім не монголи-загарбники є основною причиною занепаду Русі. Вони тільки знаходили шлях, на якому їм зустрічалися зручні з позицій традиційного розвитку етносів контактери. У Західній Європі того часу такий простий вихід еліти у принципі вже був неможливим. Умовно «зайва» еліта (результат розширеного відтворення знатних родів) або повинна була знайти себе у своїй країні і працювати на народ у кінцевому результаті, або запитати-використати для завоювання новітні технології і досягнення (кораблі, карети, хороші дороги, озброєння, способи ведення бою і т.д.). Інтенсивний спосіб життєдіяльності виявився пов’язаним з обмеженими географічними умовами Західної Європи. Для росіян все виявилося раз і назавжди простіше. На півночі і північному сході тягнулися безкрайні простори, жили численні порівняно відсталі народи, «братання» з якими не вимагало ні високих технологій, ні хороших доріг.
Етногенез «як-небудь»… Можливість розвитку економіки «у ширину» підвела росіян і за розвитку феодалізму, і за становлення капіталізму, і в епоху соціалістичного будівництва. Велика частина історії Росії — це результат виниклої можливості вирішувати проблеми «не вмінням, а числом», проти чого виступало так багато росіян-патріотів. У наш час Олександр Солженіцин (стаття «Як нам обустроить Россию») одним із перших відчув, що екстенсивне втримання територій шкодить Росії. «Об’їдають Росію» і т.п. — звучить несерйозно і низько. Насправді взаємозв’язки прочитуються набагато глибше і економічно, і загалом історично.
Можна продовжувати суперечки про причини розпаду Союзу, але одна з найголовніших полягає в тому, що росіяни одні з перших нарівні з іншими націями не захотіли так більше жити. Ще у другій половині 80-х задовго до 1991 року російська еліта стала замислюватися над запитаннями, чому немає Російської Академії Наук, комуністичної партії Росії, а «Большой» театр належить Союзу РСР. Докоряти тепер націоналістам інших країн у чому-небудь нелогічно і антиісторично.
Тому для Росії епохи глобалізації вигідно було б не утримувати старими, доморослими методами свій вплив в Україні, спираючись на сумнівний патріотизм українських росіян, а спробувати спільно створити максимально сприятливі умови для розвитку сильної незалежної України. Зрозуміло, що сьогодні США обіграють Росію на Кавказі, у Середній Азії. Битва за Україну стає честю російського уряду, і він знову вибирає екстенсивні методи. Експлуатуючи етносинонімічність українського і російського етносів, можна вже вкотре поставити Україну на коліна. Тільки постраждає від цього у черговий раз не тільки українська ідея, але й Росія загалом.
Україна залишається єдиною країною, де внаслідок розколу, породженого протистоянням двох систем у роки Другої світової війни, не досягнуто громадянської, національної згоди. Росії як країні майбутнього, а не минулого, повинно бути не вигідно мати такого сусіда. Від усвідомлення цього треба прийти до такого: Росія нічого не втратить, а тільки виграє, якщо українські росіяни нарешті стануть справжніми українцями. Більш того, без них український народ не зможе створити свою національну українську еліту. Якщо дійсно Київська Русь — колиска і російського народу, то більш природної речі, ніж участь росіян у подальшому етногенезі українців, важко відшукати у всій історії.
Українська мова, що стала каменем спотикання, насправді дуже близька до російської, і каменем є тільки в руках деяких політиків. Повноцінний розвиток української мови повинен найближчим часом стати метою росіян-патріотів як в Україні, так і в Росії. Природно, для цього багато що треба змінювати у психології людей. Ну, наприклад, хоч би почати з обіцянки вивчити українську, як це зробив Віктор Черномирдін, ставши послом в Україні. Розвинена українська мова — це той загальнокультурний аванс, який буде необхідний Росії в епоху глобалізації. Знову виграти, спираючись на екстенсивний розвиток, росіяни не зможуть. Незчисленні природні багатства, багатодітні сім’ї та інші ознаки «розтратної» культури невблаганно йдуть у минуле.
Виключно важливий розвиток державної політики в галузі підтримки української мови. Держава повинна виявити свою твердість, відстоюючи право народу розмовляти тією мовою, яку його діти чують з колиски, від матері. Однак за межами колиски починаються парадокси української державної обмеженості. У країні дуже багато російськомовних, які хотіли б знати українську. Що зроблено для них? Нічого, крім поверхневого адміністрування. Де державні програми, конкурси, дотації незалежним науковим і звичайним співтовариствам? Фонди, які працюють у цьому напрямі, настільки нечисленні та односторонні, що ситуація закономірно породжує корупцію, а самовдоволені представники держави в результаті щасливо розповідають, яке недосконале громадянське суспільство. Мовна політика вбиває науку — ресурс ресурсів майбутнього. Скільки було відкладено дисертацій перед захистом, залишено досліджень, не опубліковано книг, необхідних Україні вчора? Вчені одне одному розповідають, як їх приймають у Росії, та скаржаться на штучні перешкоди у виданні книг, на організацію захисту в своїй (?) країні. Якби держава піклувалася про розвиток української мови, то з перших років незалежності у «російськомовних» регіонах не залишилося б жодної наукової установи, не забезпеченої комп’ютерами з відповідними лінгвістичними програмами. Поки що вчений, вирішивши працювати українською мовою, приносить збитки і собі, і державі, виявляється у невигідному конкурентному становищі.
Етнополітика — річ парадоксальна. Яка причина небажаності введення російської мови як другої державної хоч би в окремих регіонах? Слабкість держави. Тобто від зміцнення української держави залежить можливість повноцінного розвитку російської, кримськотатарської, караїмської, кримчацької та інших мов у країні. Через десять років після отримання незалежності всі народи України мають право пред’явити претензії державі в тому, що їхня культура не підтримується на належному рівні. Але такі ж претензії пред’являють державі й українці. Слабкість волі нашої управлінської еліти, ситуативність державної етнічної політики — суб’єктивні чинники, що заважають нарівні з об’єктивними побудові сучасної державності.
Нові вибори показали, як легко тепер з’являються правильні лозунги, наскільки виросла потреба у життєздатній національній ідеї, а також те, що більшість населення хоче бути не з Заходом і не зі Сходом, а самі з собою. Той чи інший вектор, як і століття тому, повинен бути для України засобом, а не самоціллю.
Олександр КИСЛИЙ, кандидат історичних наук, президент Асоціації вчених Криму «Культура і світ».