В.Гавел
Політична криза, що розвивається в країні на тлі справи Гонгадзе та касетного скандалу, серед своїх неодназначних наслідків несе в собі позитивні тенденції, пов’язані з пробудженням та активізацією елементарних структур та відносин громадянського суспільства в Україні. Серед таких структур, які В.Гавел називав «паралельними» до офіційної влади, є наметове містечко на Крещатику, активний процес створення добровільних коаліцій та об’єднань політиків та громадян, маніфестації та демонстрації з політичними вимогами різних політичних сил. Серед етичних цінностей — вимога правди у справі Гонгадзе, яка формально єднає Президента з його найбільш жорсткими критиками та найширші верстви суспільства. (Залишмо на деякий час питання стосовно щирості цих прагнень). Тут важлива масова маніфестація принципу «жити не у кривді» і легітимація можливості відкритого законного громадянського тиску на владу.
Так, українська опозиція не є класичною, списаною із підручників політичних наук, опозицією із добре артикульованою далекосяжною політичною платформою, яка об’єднує політично однорідні та ідеологічно споріднені політичні угруповання, яка має своє розвинуте міцне інституціональне представництво у загальнонаціональних ЗМІ, включаючи електронні, яка, нарешті, визнається діючою владою як політичний суб’єкт та повноцінний партнер переговорного процесу. «Маємо те, що маємо». — Українська «парадоксальна» опозиція є у певному сенсі дзеркальним відображенням самої ж української влади, неструктурованої, партійно та морально безвідповідальної, кланово підпорядкованої, неавторитетної, об’єднаної та функціонуючої за принципом корисного партнерського співіснування (підкріпленого «балансом компроматів») своїх членів. Разом із тим опозиція, попри всю її «неприродність», має той непробивний аргумент, який досі відсутній в аргументах влади — опозиція намагається (іноді досить переконливо) репрезентувати принципи громадянського суспільства.
ОПОЗИЦІЯ ЯК МОЖЛИВІСТЬ ПРАВДИ
Досвід центральноєвропейських посткомуністичних країн, особливо Польщі та Чехії, доводить, що опозиція таки дійсно може бути загально-громадянською і такою, що виникає і розвивається на основі морально- етичних принципів, одним iз яких є принцип «жити не у кривді» (В.Гавел, О.Солженiцин). Саме морально-етичні принципи посткомуністичних революцій були первинною основою громадянської солідарності та революційної романтики «оксамитових революцій». Цієї природи був і демократичний ентузіазм в Україні початку 90-х, який наповнював вітрила того ж Руху, і був бездарно, але, як здавалось, прагматично вдало «розміняний» на деякі владні поступки тодішній опозиції з боку «нових старих» приватизаторів держави. Політична криза фактично знову зробила предметом відкритого, хоча не завжди цивілізованого, публічного дискурсу основи взаємовідносин громадянина, суспільства і влади в Україні. І дискурс цей ведеться з боку опозиції в основному в морально-етичних категоріях — в категоріях правди і кривди, свободи та несвободи.
Принципи та моральна критика комуністичних та посткомуністичних опозицій є несистемною, а відтак — парадоксальною логікою, яка несумісна із прагматично- технологічним розумінням домінуючої української політичної машинерії та принципів «роблення політики». Як закономірний наслідок, «несистемним» і «неконстутиційним», на думку Президента та Генерального прокурора, є створення та функціонування Форуму національного порятунку. Несистемним є поєднання «несумісних» сил у формальних рамках опозиції. Нелогічною видається, нарешті, «боротьба Ю.Тимошенко як одного із олігархів проти інших олігархів», «ірраціональним» вчинком є її приєднання до організованої опозиції iз цілком передбачуваними наслідками замість можливої спокійної еміграції після відставки з посади віце- прем’єра.
Незіткнення морально- етичного критичного підходу опозиції з інструментально- політичним та прагматичним підходом влади є однiєю з причин труднощів на шляху діалогу між сторонами конфлікту. Водночас, з огляду на «несистемність» опозиційних маніфестацій, виглядає незрозумілим якщо не масовий характер підтримки протестних акцій, то, принаймні, моральне співчуття факту існування опозиції як суспільної гарантії дізнатися правди із принципово інших джерел.
ВИБІР В УМОВАХ «ЧАСТКОВИХ ІСТИН»: ЕТИКА ЧИ РАЦІО?
Усвідомлення значення опозиції як суспільної загальногромадянської гарантії того, що ані справа Гонгадзе, ані касетний скандал не можуть бути вже «заволинені» як майже всі попередні резонансні справи (а більш широко — гарантії того, що суспільний інтерес сьогодні і в майбутньому не може бути занедбаний чи проігнорований владою) є одним із найважливіших факторів на користь підтримки існування діючої опозиції. У цих умовах вибір правоти сторін здійснюється громадянами майже інтуїтивно, на основі зібрання до купи та просіювання фрагментів та уламків аргументів сторін «за» і «проти» в міру власного досвіду, критицизму, гіпотетичної ймовірності фактів та з урахуванням власного інтересу.
Що ж на виході? Соціолого-статистичні виміри протестного потенціалу опозиції, широти та обхвату її соціальної бази, які свідчать про лише 1% (серед дорослого населення) потенційних учасників акцій протесту (див. «День» від 14 лютого) є, м’яко кажучи, некоректними ані щодо складності, ані до якості ситуації. Перше, висновки щодо обмеженості протестного потенціалу опозиційних акцій беруть за основу так званий маргінальний прошарок населення. Насправді не маргінали, які є в більшості своїй ідеологічно анемічними та аполітично-політичними конформістами, складають головну потенційну соціальну базу реальних опозиційних настроїв, а той прошарок «мовчазної більшості», почасти критичної та прагматичної, який намагається визначитись в умовах «часткових істин» триваючої кризи. Друге, закони великих чисел дуже непевні та ненадійні в ситуаціях політичних криз (і не тільки). Чи є пропорційно рівновеликими та рівнозначними за своїми наслідками (з урахуванням соціально-політичного контексту), виступ купки дисидентів на Красній площі 1968 р. і тисячні мітинги на Хрещатику 2001 р.? Чи можливо підрахувати ефект соціально-політичного резонансу та фактор прецеденту таких подій?..
За даними Інституту політики М.Томенка, 43% респондентів-киян схильні вважати касетні записи непідробленими, а отже їх інформацію — справжньою. (У цьому контексті — і лише в цьому — неважливо, чи діяв майор Мельниченко самостійно, чи на замовлення якихось сил). Натомість 37% респондентів-киян скептично ставляться до записів, вважаючи їх підробкою. Віра у справжність касет, звичайно, не є автоматичною відкритою підтримкою опозиції. Вибір цієї більшості є не лише моральним, але й раціональним. Саме «мовчазна більшість» зробила вирішальний раціональний вибір, проголосувавши за Кучму як «менше зло» в 1999 р. і саме проявлена позиція цієї більшості та її вибір між правдою із невизначеними соціальними наслідками, прагматизмом статус-кво чи байдужістю може вирішити долю політичної влади в Україні 2001 р.
Таким чином, протестна соціально-політична база існування та розвитку опозиції, є потенційно набагато ширшою — це значний прошарок населення, який може схилятись до моральної підтримки опозиції або зайняти позицію знання без втручання (відома із радянських часів «дулі в кишені»). Головне те, що навіть така напівбайдужа позиція мовчазної більшості має наслідком право опозиції на її відкрите неформальне існування.
ПОПЕРЕДНІ НАСЛІДКИ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ
У перспективі розвитку громадянського суспільства в Україні можна виділити наступні позитивні зрушення в умовах політичної кризи:
1) Криза, та «касетний тест» зокрема, сприяє масовому та активному громадянському політичному «лікнепу» та широких верств українського населення.
2) Право на опозицію як на можливість вислову іншої точки зору та реалізації політичної дії легітимізована як соціально-політичний факт.
3) Створений прецедент різновекторної політичної коаліції, заснованої на принципах суспільного інтересу та базових цінностей громадянської позиції (наприклад, у цьому сенсі проблема громадського контролю за владою є загальногромадянською, а не вузькопартійною, попри те, що артикулюється вона найчастіше опозицією.
4) Ступінь громадянських прав та свобод, зокрема — свободи інформації, значно розширений. Прецедент захисту громадянських прав та свобод на прикладі трагічної долі однiєї особистості сприяє масовому громадянському усвідомленню цінності саме індивідуально-конкретних проявів громадянських прав та свобод.
5) Руйнується «системна» чорно-біла суспільно-політична структуризація українського суспільства: «праві — ліві», «демократи — комуністи». Політичні партії відчули необхідність «роботи із масами». Політична сплячка в умовах кризи численних «близнюкоподібних» партій української «правиці» та партій «демократично-реформаторського» спрямування виявила їхню деяку декоративність та владно-системну залежність.
6) Політична криза наочно довела, що кричуще назріла реформа владних відносин та запровадження принципово нових способів взаємодії «суспільство — влада». Широке оновлення всіх ланок держапарату, відкриті конкурси на заміщення державних посад за принципом професійних здібностей, а не особистої лояльності — вимоги, які можуть бути поставлені опозицією перед владою.
7) Влада надалі певною мірою обмежена у зловживанні репресивно-каральним та «адміністративним» ресурсами — із утвердженням «несистемної» опозиції закладаються умови для формування незалежних зовнішніх громадянських структур контролю над владою та карально-виконавчою системою країни. Формування та задіяння громадянсько-критичного потенціалу, який сформувався під час кризи, видається особливо важливим у перспективі парламентських виборів наступного року.
Чи перетвориться політична криза на загальногромадянський корисний урок для українського суспільства? Як і якою мірою вона каталізуватиме подальший розвиток громадянського суспільства та суспільно-значимі назрілі реформи? Нарешті, чи вдасться трансформувати громадянсько-критичний потенціал і моральний пафос у конструктивну політичну енергію реальних соціально-політичних ініціатив у соціальному та економічному житті? Це — питання, відповідь на які, має дати подальший розвиток подій.
