Односторонній підхід до проблем світової політики вже став каменем спотикання у відносинах між Сполученими Штатами та багатьма європейськими державами. Більше того — вперше після Другої світової війни саме демонстрація неприйнятності односторонніх і спрощених підходів Вашингтона дозволила днями, серед усього іншого, втриматися при влади коаліції соціал-демократів і зелених у Німеччині. У цій ситуації утвердження Сполученими Штатами нової стратегічної доктрини, заснованої не на стримуванні загрози, як це було в «доктрині Трумена», що діяла досі, а на «превентивному ударі», може ще більше порушити баланс, що склався в трансатлантичному співтоваристві. Навряд чи можна стверджувати, що у Вашингтоні цього не розуміють. Саме тому і стратегія «превентивного удару», й ідея створення корпусу швидкого реагування в рамках НАТО обговорюються, зокрема, на зустрічі глав МЗС країн НАТО у Варшаві. Одночасно США заявляють, що у разі неприйняття цих ідей європейськими союзниками (поки що, зокрема, ідею операції проти Іраку однозначно підтримали лише Велика Британія, Чехія і Польща) вони будуть готові діяти самостійно. І якщо говорити про право сильного, то з цієї точки зору Вашингтон правий: ніхто сьогодні не в змозі протидіяти єдиній світовій супердержаві. До того ж країни Західної Європи явно не мають у своєму розпорядженні можливості для повністю самостійної політики. Можливо, саме тому у Варшаві ніхто з 19 міністрів не виступив однозначно проти ідеї створення Сил швидкого реагування (хоча 12 міністрів її підтримали). Навряд чи хтось сьогодні зможе передбачити всі можливі наслідки будь-якої односторонньої політики, навіть з урахуванням усього потенціалу Сполучених Штатів — і, очевидно, тому автор статті закликає свій уряд знайти в собі сили відмовитися від такого відвертого «унітералізму».
У новій стратегічній доктрині президента Буша говориться, що в той час як Америка намагатиметься заручитися підтримкою міжнародного співтовариства стосовно політики, що проводиться нею, вона, не вагаючись, стане діяти самостійно при необхідності використати своє право на самооборону. Багатьох союзників США обурює прагнення адміністрації президента Буша провести односторонню зовнішню політику, однак, як відомо, навіть президент Клінтон заявляв про те, що Америка повинна бути готова діяти самостійно за відсутності іншої альтернативи. Можна сказати, що питання одностороннього підходу порівняно з багатостороннім у цьому випадку значно спрощене.
Міжнародні правила зв’язують Америку і обмежують її свободу дій, однак вони одночасно служать і її інтересам, зобов’язуючи інших також дотримувати обов’язкові для всіх правила і норми. Більш того, можливість для іноземних держав висловлювати свою думку і впливати на політику США є однією із найважливіших причин їхнього вступу до альянсу з США. Участь Америки в павутині багатосторонніх утворень від ООН до НАТО, можливо, і зменшує автономію США. Однак, якщо дивитися на це як на раціональну угоду, головною причиною довговічності сьогоднішньої переваги Америки є саме багатосторонні структури, оскільки їхня наявність надає менше можливостей для утворення альянсів проти самих США.
Користь від багатостороннього підходу залежить від його якості, і не всі багатосторонні заходи однаково гарні. Як і інші країни, США повинні час від часу використати й односторонню тактику. Як визначити, коли і де це робити?
Жодна держава не може відмовитися від односторонніх дій, якщо існує загроза її існуванню. Самооборона дозволена статтею 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, тоді як попереджувальна самооборона може бути необхідна у випадку, коли терористична організація являє собою серйозну і невідворотну загрозу. Воєнні операції президента Буша в Афганістані носили в основному односторонній характер, однак вони проводилися із згоди союзників по НАТО, а також при наявності відповідних резолюцій ООН.
Навіть у тих випадках, коли на карту не поставлено існування держави, одностороння тактика іноді примушує інші сторони йти на компроміси службовців багатостороннім інтересам. Так, наприклад, при адміністрації президента Рейгана торгове законодавство, що загрожує односторонніми санкціями у разі відмови інших сторін вести переговори, допомогло стимулювати дії інших країн зі створення Всесвітньої Торгової Організації та існуючого всередині неї механізму урегулювання розбіжностей.
Тим часом деякі багатосторонні ініціативи фактично «заохочують» бездіяльність, що повністю суперечить цінностям США. Так, наприклад, запропонований у 1970-х роках ЮНЕСКО «Новий міжнародний iнформаційний порядок» міг би сприяти обмеженню свободи преси авторитарними режимами. Або ж зовсім недавно, в 1999 році Росія і Китай не дозволили Раді Безпеки ООН дати дозвіл на озброєне втручання, що мало на меті зупинити порушення прав людини в Косовi. Зрештою, США ухвалили рішення діяти без санкції Ради Безпеки. Але навіть тоді втручання Америки не було одностороннім, оскільки було зроблене при рішучій підтримці союзників по НАТО.
Деякі транснаціональні питання, однак, спочатку носять багатосторонній характер і не можуть вирішуватися без допомоги інших країн. Кліматичні зміни є прекрасним прикладом такого випадку. Сполучені Штати є найбільшим виробником парникових газів, однак, інші три чверті емісій парникових газів відбуваються за їхніми межами. Без співпраці з іншими країнами США не в змозі тримати цю проблему під контролем. Вищесказане справедливе і стосовно цілої низки проблем, таких як поширення інфекційних захворювань, стабільність світових фінансових ринків, міжнародна торгова система, поширення зброї масового знищення, торгівля наркотиками, міжнародні злочинні синдикати та транснаціональний тероризм.
Багатосторонній підхід — це механізм, необхідний для того, щоб примусити інші країни розділити тягар забезпечення суспільних благ. Таке розділення тягаря також сприяє формуванню прихильності загальним цінностям. Навіть із військової точки зору США повинні діяти самостійно тільки у виняткових випадках. Це не тільки відповідає бажанню американського народу (опитування громадської думки показують, що дві третини американців віддають перевагу багатостороннім діям над односторонніми), а й має практичну підоснову. Беручи участь у миротворчих операціях ООН і НАТО, США оплачує лише малу частину загальних витрат, в той час як легітимність багатосторонніх дій скорочує супровідні політичні витрати на привабливий бік американської зовнішньої політики, т.зв. «м’яку» демонстрацію потужності Америки — гуманітарні та культурні програми.
І, нарешті, вибираючи між багатосторонньою і односторонньою тактикою, американці повинні брати до уваги можливі наслідки їхнього рішення для привабливого боку політики США, результати якої можуть бути знищені надмірною зарозумілістю і бажанням діяти самостійно. Приймаючи рішення про використання багатосторонньої чи односторонньої тактики, а також про згоду чи відмову від участі в багатосторонніх ініціативах, будь-яка країна повинна думати про те, як вона пояснить свої дії іншим країнам і який ефект вони матимуть на сприйняття інших аспектів її політики.
У зовнішній політиці Америка повинна надавати перевагу багатостороннім діям, але не завжди і не в усьому. Іноді Америці доведеться діяти самостійно. У випадках, коли США робить це, переслідуючи загальні цілі та намагаючись створити суспільні блага, здатні принести користь не тільки американцям, а й іншим народам, кінцева мета Америки може виправдати засоби, що використовуються, забезпечуючи прийнятність дій США для інших країн і народів.
Якщо Америка зробить над собою зусилля і почне радитися з іншими країнами, намагаючись виробити багатосторонній підхід до вирішення проблем, імовірність того, що її одностороння тактика в деяких випадках буде вибачена, значно зросте. Але якщо Америка дуже легко піддасться спокусі діяти самостійно, критика з боку міжнародного співтовариства, як та, що звучить сьогодні на адресу адміністрації Буша, неминуча. При такому становищі значно зростає імовірність невдач через багатосторонній характер транснаціональних питань в епоху глобалізації та дорогі наслідки для привабливих аспектів американської зовнішньої політики, викликаних неприйнятними для інших країн односторонніми діями США. Навіть єдина в світі супердержава повинна враховувати ці практичні міркування, діючи за принципом «спочатку спробуй багатосторонній підхід». Проект Синдикат для «Дня»
Джозеф С. Най — декан Школи державного управління імені Кеннеді Гарвардського університету і автор книги «Парадокс американської влади: чому єдина у світі супердержава не може діяти самостійно». Джозеф Най також є колишнім помічником міністра оборони США і колишнім директором Управління національної безпеки США.
