Мій чималий вже досвід публічних виступів і публікацій у ЗМІ твердо мене переконав, що люди розуміють приблизно відсотків двадцять із того, що ти говориш або пишеш. Тому я, зазвичай, намагаюся не реагувати і вже тим більше — не відповідати «рецензентам». Але, прочитавши більш ніж дивні (стримано висловлюючись) філіппіки й інвективи Олександра Крамаренка, який, схоже, взагалі не зрозумів, навіщо я написав матеріал про поїздку в Москву, декілька слів скажу.
Почнемо з найзрозумілішого для мого критика — з ресторану «Йолки-палки», про наші «посиденьки» в якому Крамаренко чогось пригадав, хоча моя згадка про це мала очевидно іронічний характер. Ця система забігайлівок у Москві — щось на кшталт їдальні: ціни невисокі, їжа пристойної якості, ще й до того ж, як писав безсмертний Гемінгвей, там ще «чисто і ясно». Але, зрозуміло, не для того, щоб побувати там, їхали ми зі Станіславом Кульчицьким до Москви (де я, до речі, до цього не був сім років), і тим більш не для того дискутували в редакції журналу «Родина» (який Крамаренко чомусь називає «скандально відомим»), щоб нас знову туди запросили.
Так, пан Крамаренко, вам важко уявити, щоб «вірменські історики були запрошені в Туреччину для вироблення за круглим столом із турецькими колегами об’єктивної версії геноциду вірмен 1915 року. Ще важче уявити, щоб вчені з Єревана прийняли це запрошення». А ось мені таке уявити легко. Більше того — є такий турецький письменник, лауреат Нобелівської премії Орхан Памук (я читаю його з великим задоволенням), який від турецьких дурнів-патріотів мав неприємності за свої виступи на захист вірмен і курдів. Якщо не буде діалогу, знову будуть взаємні підозри, провокації, конфронтація, різанина, тобто кров. Відсутність діалогу, взаємоізоляція, життя в патріотичному й інтелектуальному гетто, де «знають» історичну (та іншу) правду, обов’язково закінчується цим. Тому я не «скаржився» в пресі на моїх московських колег, а просто хотів, щоб в Україні знали позицію не лише таких одіозних діячів, як Затулін, Лужков, Дугін або якогось епатажного Леонтьєва, але й людей з російського наукового середовища, не менш — повірте — освічених, ніж пан Крамаренко.
Діалог мають вести політики, бізнесмени etc, а вже вчені — насамперед. Ось чому не так давно я взяв участь у спеціальному випуску журналу «Отечественные записки», присвяченого Україні. Я писав про протистояння в Західній Україні в післявоєнний час, вважаючи за необхідне розповісти цю історію російським читачам так, як я її розумію. І ніхто мене не цензуровав.
Моє особливе захоплення в листі пана Крамаренко викликала менторська констатація того, що ми з Кульчицьким (виявляється!) «так досі й не збагнули головної мети цього геноциду», а також вказівки, як саме треба було діяти, щоб бути «гідними опонентами росіянам». Вчитайтеся, що пропонує безперечний патріот з Луганська: «Взяти хоча б той факт, що найбільш активними в своїх фальсифікаціях були вчені або з українськими прізвищами (Іщенко) або — з русифікованими (Марчуков). Я б на місці Шаповала не полінувався спитати в кулуарах у того ж Марчук-ова: а чи не в 30 х роках минулого віку, внаслідок відомих подій, його дід або прадід так знівечив своє прізвище?». По-перше, Іщенко не був ніяким «фальсифікатором». По-друге, я не потребую рекомендацій відносно того, що і як мені робити. Навіть від безперечного патріота з Луганська. Поїдьте, пане Крамаренко, в Москву і запитуйте кого завгодно про походження їхніх прізвищ, щоб бути «гідним опонентом росіянам». А я подивлюся на ЦЕ.
Проте, на думку мого критика, «і доводити росіянам, за великим рахунком, нічого і не треба було. Замість цього досить було спитати, чи є у них факти вилучення у селян інших національностей не тільки хліба, а й усіх інших продовольчих запасів до жменьки насіння на обідньому столі? Чи є у них факти заборони продажу залізничних квитків селянам не-українцям і примусового повернення цих селян владою в їх голодуючі села?».
Так, скажу я вам, лист пана Крамаренко, як сказав свого часу один вождь, «посильнее «Фауста» Гете буде». Давайте будемо збиратися, один одного накручувати й медитувати на тему «Як нас морили голодом», давайте один одного переконувати, що це був геноцид. Навіщо нам знати, що думають з цього приводу правонаступники тих, хто творив геноцид? Навіщо нам знати, що думає з того приводу світ?
Так, пане Крамаренко, не тільки в українців, але й у селян інших національностей забирали хліб і всі інші продовольчі запаси «до жменьки насіння на обідньому столі». Так, транспортні відділи ОГПУ ловили і повертали в села не самих українців, але й селян інших національностей. Так, була не тільки надзвичайна комісія Молотова, «що вичавлювала» хліб, інші продукти, що забороняла продаж/обмін промтоварів (включно з сірниками і гасом) і що карала селян в Україні, але були такі самі комісії на чолі з Постишевим у Поволжжі й на чолі з Кагановичем на Північному Кавказі.
Багато що було універсальним у діях більшовистського режиму в ту пору. Ось чому я довго та наполегливо пояснював не тільки у виступі на круглому столі, але й в інтерв’ю провідним російським телеканалам, у чому саме полягала антиукраїнська специфіка голоду, антиукраїнські акценти політики тогочасного Кремля, навіщо в сучасній Україні ухвалили закон, що оголошує Голодомор геноцидом. Неодноразово я писав про це раніше. І при цьому, зізнаюся, зовсім не думав, хто і куди мене буде запрошувати.
І останнє. Щодо «болю свого народу». Не вам мені пояснювати, що це таке після десятків тисяч сторінок документів ЧК-ГПУ-НКВС- КДБ, прочитаних мною за останні 20 років. Зараз я беру участь у двох великих і серйозних наукових проектах, присвячених Голодомору 1932—1933 років, і в проекті, пов’язаному з дослідженням «великого терору» в Україні в 1936—1938 роках. Знову читання (часом болісне), спроба осмислити складні контексти і підтексти подій. Знову спроба уникнути науки, попсової науки, присмаченої дилетантсько- патріотичними ламентаціями. Того нативістського дискурсу, на який я указав у своїй публікації в «Дні» та наявність якого так блискуче підтвердив мій критик.
P.S. Прочитавши листа Крамаренка, я пригадав слова одного дотепника про те, що кращий захист від логіки — невігластво. Хотів навіть ці слова зробити епіграфом до моєї відповіді. Але потім якось забув це зробити. Та й що ці слова на тлі епічної алегорії про межу?
