В українських реаліях політична відповідальність — поняття доволі розмите й абстрактне. Про причини можна довго розмірковувати. Так сталося частково через відсутність наочних емпіричних прикладів, частково через відсутність суспільного дискурсу навколо цього. І ось, коли на двадцять другому році незалежності це питання, нарешті, дозріває в головах небагатьох, одні скептично розводять руками, інші гостро критикують. Утім, історія української політичної думки знає чимало прикладів, коли чесність і моральні засади були основою управління державою.
НАСТАНОВИ КИЇВСЬКИХ КНЯЗІВ
Початок XI століття. Після тривалих змагань та княжих міжусобиць потужну й уже християнську державу очолює син Володимира — Ярослав. Князь, котрого згодом прозвуть Мудрим, посилює політичну роль міст, кодифікує правові норми у знамениту «Руську правду», закладає бібліотеку при Софійському соборі й займає серйозні позиції на дипломатичній арені Європи. У передсмертному зверненні до синів Ярослав Мудрий попереджає: «Коли будете в ненависті жити, у сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків та дідів своїх погубите...» Тоді ж вірний помічник князя, а згодом Митрополит Київський і всієї Русі Іларіон пише визначний твір давньоруського красномовства «Слово про закон і благодать». Священнослужитель згадує про пріоритет моральних засад в управлінні державою. Підпорядковуватись, на думку Іларіона, потрібно не законам, а євангельським істинам. Бо лише так можна досягнути благодаті. Згодом уже внук Ярослава Володимир Мономах пише «Повчання дітям», де застерігає своїх нащадків, що разом із владою вони успадкують і відповідальність за долю тисяч людей: «убогих не забувайте, але, наскільки є змога, годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступайтеся самі, а не давайте сильним погубити людину».
УКРАЇНСЬКИЙ РЕНЕСАНС
Після остаточного занепаду Галицько-Волинського князівства українські землі залишаються розділеними між Польщею та Литвою. У похмуру добу середньовіччя світлим променем гуманізму стає галичанин Станіслав Оріховський. Син дрібного польського шляхтича, одружений з русинкою, пише цілу низку творів, звертаючи увагу на роль моральних якостей та освіченості монарха в управлінні державою. Оріховський пише «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», де переконує, що «король вибирається заради держави, а не держава задля короля існує...», «закон же, коли він є душею та розумом держави, є тому далеко кращим за певну державу і більшим за короля», «король є вустами, очима й вухами закону». Публіцист наголошує на моральній складовій управління: «не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості».
КОЗАЦЬКА МУДРІСТЬ
На початку XVIII століття козацька Україна зазнає чималих втрат: горезвісна Полтавська битва на довгі роки визначає долю Івана Мазепи та відносин московського царя й козаків, спалено місто-столицю Батурин, у травні 1709 року знищено Січ. Водночас 5 квітня 1710 року новообраний гетьман Пилип Орлик укладає унікальний для тогочасної абсолютиської Європи документ — «Конституцію прав і свобод Запорізького війська» (Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exetcitus Zaporoviensus). Відповідно до Конституції Орлика, козацький гетьман повинен бути справедливим керівником, котрий працює на благо Січі, зважаючи на думку загальної Ради та відкритих голосувань. Гетьман не мав права «карати своєю приватною помстою та владою, а повинен таку справу... здати на військовий генеральний суд» і «людям військовим та посполитим зайві не чинити утяжнення, наклади, пригнічення й здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти й у закордонних державах шукати спокійнішого, легшого та кориснішого собі мешкання». Дев’ятий пункт документа проголошував основи грошових розподілів та суворого щорічного аудиту видатків. Унеможливлювалося також використання службового становища та різного роду кумівство: «як військові, так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами, особливо ж полковники, а після обрання підтверджені гетьманською владою». Світоглядні засади цієї Конституції підкріплює дещо пізніше етико-гуманістичне вчення про «сродну працю « Григорія Сковороди та його заклик «пізнати в собі Бога».
«БРАТСЬКІ» ПОРАДИ
Середина XIX століття. Нещодавно відгомоніла Весна народів. Її цвіт рясно розвіяло по східноєвропейських землях, і тепер вона то тут, то там проростає паростками націоналістичних товариств і братств. У далекому Парижі Адам Міцкевич пише новочасне «євангеліє» польського месіанства — «Книгу польського народу та польського пілігримства». Натхненний прикладом близького сусіда, Микола Костомаров пише програмний документ Кирило-Мефодіївського братства — «Закон Божий. Книга буття українського народу». Лектор Київського університету наполягав на тому, що владу не може бути жодним чином узурповано чи авторизовано, оскільки «хоч який добрий чоловік буде, але як стане самодержавно панувати, то зіпсується». Через десяток років у Києві утворюється інше таємне товариство — «Українська громада». Один із його членів Михайло Драгоманов головним критерієм політичної організації вважає служіння народові. Суть держави — це права, якими вона наділяє своїх громадян: свобода слова, свобода організації союзів і товариств, свобода місцевого самоврядування тощо.
СЛОВО ВЛАДИКИ
Кривавий червень 1941 року. На згарищі радянських і вже німецьких «визволителів» український політичний провід проголошує незалежність України та її тимчасову владу. Владика Андрей Шептицький всіляко сприяє цьому, плекаючи думку про самостійну Українську державу та об’єднану українську Церкву. Тоді ж він пише послання «Як будувати Рідну Хату?». Владика, визначаючи засадничі принципи та основи державності, звертається до Святого Письма: «А хто хоче між вами бути великим, нехай буде слугою, а хто хоче між вами бути першим, нехай буде рабом. Бо Син Чоловічий не прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити й душу Свою дати за спасіння багатьох». Митрополит засуджує популізм і щоденну підміну понять недолугими політиками й режимами, які «мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публічну «опінію загалу», що вони самі через пресу викликають та обробляють...» Владика попереджає про недоброчесність політиканів, їхню зажерливість та егоїзм: «Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим не обмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним попранням усіх її прав, безмірним бажанням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть проти братів — і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не визнають; моральність для них — самоволя, закон для них — безправство».
РОЗХРИСТАНЕ СЬОГОДЕННЯ
Осінь 2012 року. Двоє лідерів опозиції вже рік, як за гратами, ТВі та решті журналістів всіляко намагаються закрити рота. Закон ігнорується, судочинство нівелюється. Із брутальним порушенням регламенту прийняли закон про мови і держзакупівлі. Політичні лідери обіцяють якісно новий парламент. Але працюють за старими алгоритмами: зв’язки, кумівство, лобізм, популізм, корупція. Повернути суспільству моральне підґрунтя, а політиці відповідальність заповзялися одразу з кількох фронтів. З одного боку, інтелігенція старшого покоління — «Ініціатива першого грудня», з іншого — журналісти й небайдужі громадські діячі з руху «Чесно». Також ми почули голос першого «незалежного» покоління українців. Студенти й академічна спільнота згуртувалися навколо проекту Campus 3.0, аби дати країні нові стандарти роботи й нові орієнтири. Сьогодні вони дебатують і викликають до відвертого діалогу найвпливовіших політиків країни, завтра запропонують власні реформи й вимагатимуть їх негайного втілення. Нарешті в політичному дискурсі країни розпочався конструктивний діалог щодо етичних засад політики, її моральних і правових підвалин, формування й упровадження в життя нових політичних стандартів. Чи не вперше люди почали вимагати від політика відповідальності, а не лише оцінювати його за якістю рекламного ролика та продуктового пайка. Багато хто зберігає вироблений за багато років бетонний скептицизм. Але перші кроки зроблено, і про проблему заявлено на повний голос. Хоча про те, чи справді українці повернулися до основи основ, ми дізнаємося після 28 жовтня.
