Виділення стабілізаційного кредиту EFF на $2,2 млрд. знаменне не так розміром позики, як декларацією економічного курсу, під який її надано. Інакше кажучи, у сьогоднішній фінансовій обстановці прийняття умов МВФ водночас є відмовою від ряду інших альтернативних шляхів, зокрема від того, яким пішла Росія. Але про все по порядку.
Як випливає із заяв офіційної влади, головним аргументом на користь програми, підтримуваної МВФ, є збереження фінансової стабільності. Справді, сталий обмінний курс гривні й низькі темпи інфляції гідно оцінили громадяни країни. Про це свідчило хоча б зростання довіри до національної валюти, поява гривневих заощаджень і збільшення реальних доходів населення. Проте ці позитивні чинники не усувають низку проблем, які, наче нав’язлива ідея-фікс, переслідують усі реформовані за рецептами МВФ країни.
Приміром, на четвертому році активної взаємодії України з МВФ і напередодні різкого знецінення гривні логічно запитати: — Чому замість багато разів обіцяної стабілізації на нас чекає сплеск інфляції?
Чи лише тому, що Україна була непослідовною в своїх реформах? Судячи з усього, ствердна відповідь буде правильною лише почасти. Ряд проведених за останні кілька років досліджень, які аналізують «рецепти» МВФ, переконливо свідчать: на країни, котрі відмовилися застосовувати їх на практиці, зовсім не обов’язково чекає розорення. Навпаки. Дж. Стігліц, старший віце-президент і головний економіст Всесвітнього банку (структури, створеної МВФ, — Ред.) у статті, опублікованій у серпневому номері часопису «Питання економіки» за 1998 рік, пише, що класична програма МВФ, названа «Вашингтонським консенсусом», обумовила проведення макроекономічної політики, яка не лише сприяє довгостроковому економічному зростанню, а й відволікає від інших важливих джерел макроекономічної нестабільності. «У більш широкому значенні, — пише Дж. Стігліц, — можна сказати, що роблячи акцент на лібералізації торгівлі, дерегуляції та приватизації, політичні діячі ігнорували решту важливих складових, необхідних для розвитку ринкового господарства... головне — це не лібералізація чи дерегулювання, а створення механізму регулювання, що забезпечить ефективну роботу фінансової системи». Як аргумент він згадує країни Південно-Східної Азії, котрі відмовилися керуватися фінансовими «маяками» МВФ і досягли швидкого економічного зростання.
А стосовно України, то мотивів для сумнівів в економічній доцільності тих чи інших вимог фонду — більше, ніж треба. Один із них — боротьба за стягуваність податків. Відомо, що багаторічний результат цієї боротьби — нульовий. Чи могло бути інакше? Навряд чи. Податкове навантаження необхідно знижувати хоча б тому, що, за оцінками місцевих фахівців, воно істотно перевищує розмір грошової складової в загальній виручці підприємств. А головний доказ некорисності емвеефівських зусиль полягає в методиці розрахунку податкових зобов’язань. Експерти МВФ вимірюють надходження податків у відсотках від обсягу виробництва ВВП країни. Коли податки становлять 35% від ВВП і в ситуації, коли грошей стільки ж, скільки продукту, такий підхід допустимий. Якщо в США відношення грошей до валового продукту — 100%, то байдуже, відносно чого в цій країні вимірювати податки — відносно товару чи грошових мас; 35% податків від ВВП — це ті самі 35% від грошової маси. В Україні відношення грошей до ВВП — близько 14%, а податків, включаючи збори в Пенсійний фонд — близько 35%. Обчислюючи податки відносно наших грошових мас, а МВФ наполягає на викоріненні негрошових внесків, ми дістаємо податкове навантаження у 120% і більше відсотків. Зрозуміло, що сліпе виконання таких вимог неминуче спричинить усі ті радощі, які ми вже маємо: ухиляння від податків, поліцейський режим податкової адміністрації, відсутність мотивації для розширення промислового виробництва тощо.
Досі невідомо, які принципові корективи внесено до планів українського уряду й чи буде якось враховано негативний досвід реформування економіки, нагромаджений за минулі роки. Зокрема, байдужість влади (слідом за МВФ) до платіжної й інвестиційної кризи поки що не залишає надій на пожвавлення економіки. Тим часом підтримка фінансової стратегії Нацбанку й Мінфіну з боку фонду однозначно свідчить про посилення фінансової залежності від зовнішніх позик. Вірогідно, такий вибір український уряд зробив цілком свідомо. І не останню роль у цьому зіграла Росія.
Оголошена минулого тижня російським урядом нова економічна доктрина передбачає прямо протилежні рецептам МВФ заходи. Запропонований В.Черномирдіним план передбачає, що на першому етапі виходу з кризи Центробанк Росії надрукує грошей рівно стільки, скільки потрібно заплатити бюджетних боргів. Другий етап почнеться відразу після Нового року (якщо, звісно, для цього вистачить мужності й сил): тоді буде різко знижено податки, ліквідовано неплатежі, а головне — курс рубля буде прив’язано до золотовалютного резерву ЦБР. До речі, про курс. За оцінкою Григорія Явлинського, уже тепер курс рубля у прив’язці до резервів повинен становити не менше 32 рублів за долар. Після емісії він може подвоїтися, а темпи інфляції стати загалом непрогнозованими. Цю розбурхану стихію сподіваються вгамувати запровадженням «валютного управління» (currency board), аналогічного режиму Естонії й післякризової Болгарії (до речі, ініційованого МВФ). Його суть — у забороні будь-яких видів грошової емісії, крім пов’язаної з придбанням Центробанком національної валюти на внутрішньому ринку. Це означає, що Росія друкуватиме рублів рівно стільки, скільки до неї прийшло доларів і цілком відмовиться від розміщення спекулятивних цінних паперів у всіх їх видах, оскільки вихід іноземних резидентів із цих паперів знищить економічну рівновагу. Власне, так і сталося в Росії (і в Україні також), де 1997 року емісію було забезпечено припливом доларів. А негайне приведення амбіцій у відповідність із реальністю за відсутності будь-яких пом’якшуючих соціальний удар резервів означає переведення масового безробіття з прихованої у відкриту фазу, розорення тисяч підприємств, люте урізування (коли не повну ліквідацію) соціальної сфери, різке зниження державних зарплат. До того ж російська програма заздалегідь передбачає силове придушення народного невдоволення. Отака перспектива вимальовується в Росії. Яка, не виключено, на цьому етапі все-таки обмине Україну.
Чи є альтернатива співробітництву з МВФ? Мабуть, є. Проте вона поки що (за цієї влади!) набагато гірша.
