Ще декілька років тому більшість виборців не змогли б пригадати прізвищ двох-трьох політиків, крім Президента і прем’єр-міністра. Сьогодні ситуація змінилася. Навіть бабусі біля під’їзду назвуть як мінімум десяток прізвищ. У числі перших без сумніву буде сам президент. Він нібито поза виборчою кампанією, хоча всі розуміють, що він уважно стежить за тим, що відбувається, і впливає на процес настільки, наскільки може собі це дозволити.
Так само у всіх на вустах прізвища Віктора Ющенка, Віктора Медведчука, Юлії Тимошенко, Володимира Литвина, Михайла Бродського, Олександра Мороза, Наталії Вітренко та інших.
Про Віктора Ющенка говорять небагато. Основна тема та, що якби він пішов на вибори один, то його, безумовно, підтримали б. Він отримав би дуже великий запас симпатії і довіри людей. Але він вибрав інший шлях, а його оточення має стільки ж негативу, скільки позитиву несе у собі бренд Ющенка. Чим був продиктований такий вибір, достовірно знає лише сам лідер блоку НУ. А в середовищі електорату бродять декілька версій, дві з яких найбільш популярні.
Перша полягає в тому, що рішення очолити політичний блок Віктор Ющенко прийняв за порадою соратників і опозиції, які зацікавлені у тому, щоб потрапити до Ради, скориставшись його ім’ям.
Так це чи ні, сказати важко. Але я не бачу в оточенні колишнього прем’єра опозиціонерів, здатних на такому рівні впливати на нього. І соратників, за великим рахунком, у нього немає. Ті, хто реально міг би сформувати обличчя його команди, як авторитетне і перспективне з точки зору майбутнього реформування держави, не увійшли не тільки до числа лідерів списку, але і не мають на нього взагалі ніякого впливу. Як друга версія, фігурує та, що Ющенко був не вільний у прийнятті такого рішення. Він зробив те, що йому сказали американські політтехнологи і наш президент. Не беруся оцінювати реалістичність цієї версії, але на перший погляд вона виглядає більш вірогідною, і ось чому.
Президент міг поставити перед Ющенком таку задачу, щоб зробити остаточний вибір наступника, який би підтвердив свою здатність сформувати до виборів потенційну більшість у Верховній Раді, лояльну Президентові. А для американських політтехнологів ця задача могла носити більш далекоглядні — президентські перспективи. Ющенко в цьому процесі мав шанс проявити себе так, як це зробив його основний конкурент Віктор Медведчук у легкій парламентській революції, який став тоді лідером процесу формування більшості.
Врештi-решт — результат такого вибору Віктора Ющенка сьогодні виглядає неоднозначно. Список блоку не витримує критики. Сам Ющенко в результаті безпартійний, але балотується за партійним списком, що викликає запитання, тому що партійний блок — це не партія у чистому вигляді. Ситуаційність цього політичного об’єднання ні у кого не викликає сумнівів і не гарантує перспективи політичної стабільності. Тому, що забезпечує проходження до Ради не професійних політиків, а маловідомих безпартійних бізнесменів.
Таке формування блоку зумовило і стратегію виборчої кампанії. Ющенко вимушений лавірувати, уникати запитань, ухилитися від дебатів і обмежуватися виступами на мітингах, де він говорить: — МИ повернули народу України оптимізм і віру в краще життя. Це єдине, що він може собі дозволити сказати людям, які все частіше починають задавати йому запитання — хто це такі МИ.
Перед аналогічним вибором стояла і Юлія Тимошенко. Вона також не стала йти до Ради по мажоритарному округу. Той «кредит опозиційності», який вона придбала в «касетному скандалі», став єдиною її опорою. Це визначило і стратегію її роботи з виборцями. Вона назвала блок своїм ім’ям, що природно позбавило її можливості говорити про що б там не було, крім своєї особистої позиції по відношенню до Президента та інших політиків. Її обіцянка прибрати Президента зі своєї посади, якщо блок пройде до парламенту, стала природним оформленням її образу непримиренного борця проти існуючого режиму. Тема виборчої кампанії у блоку Тимошенко така ж, як і у блоку Ющенка — це боротьба проти певних темних сил. У результаті така концепція поставила виборця в положення стороннього спостерігача боротьби персон між собою. Боротьби, в якій підтримка електорату необхідна для підвищення особистого політичного статусу тих, що борються.
Володимир Литвин, який очолив блок «За ЄдУ!», швидше за все не хотів брати участь у виборах. Однак не він вирішував це питання. Ніхто не приховував, що за нього це рішення прийняли на Банківській. Вибір — відмовитися і піти для нього не мав ніякого сенсу. У статусі публічного політика йому не комфортно. Однак сьогодні ніхто не сумнівається у тому, що цей блок пройде до Верховної Ради. Стратегія виборчої кампанії для блоку була визначена і практично нічим від минулих кампаній не відрізнялася. Електорат традиційно спостерігав чергову спробу возз’єднання влади і суспільства у єдиному пориві для розв’язання загальних задач. А потім блок відкрив телекруїз по регіонах з відвідуваннями підприємств, хлібом-сіллю і поцілунками у кращих традиціях радянських часів. Ідеологія блоку — це повна відсутність будь-якої ідеології і домінування ідеї про необхідність підвищення ефективності влади в інтересах суспільства.
Як електорат відреагує на цю концепцію, що вже стала традиційною, сказати важко. Але не виключено, що частину адмінеліти, ностальгуючої за минулими часами, їм вдасться відвернути від комуністів і СПУ. Роль електорату у виборчій кампанії блоку «За ЄдУ!» також традиційна — «виконайте громадянський обов’язок — віддайте владі бюлетені».
Вибір зробив і блок «Яблуко». Це ліберали. Ліберали у всьому. Вони зуміли про себе заявити. Прізвища перших осіб списку — Бродського і Чайки — стали відомими. Добре розкручена газета і основний лозунг про скасування ПДВ запам’яталися, як і епатажний імідж лідерів. Ліберальна ідеологія стала основою для встановлення ефективної комунікації з електоратом. Однак застосовані технології були ніби поза єдиною темою. Склалося враження, що стратегія кампанії не мала спільної ідейної концепції. Роль виборців у кампанії блоку «Яблуко» більш значуща, ніж у вищезазначених політичних груп. Виборцю не говорять — проголосуйте за нас і всі ваші проблеми будуть вирішені. Виборцю говорять — ви підприємці, ви громадяни вільної країни, ви повинні бути багаті і незалежні від влади.
Така робота з електоратом відображає початок цілеспрямованого векторного впливу представників політичних сил на процес структурування суспільства за соціально-політичними інтересами. Провідниками цього найважливішого для становлення демократії процесу стали ще один блок і одна партія.
Блок КОП — Команда озимого покоління — також заявила про свої претензії на ліберально орієнтований електорат. Озимі популяризували цю ідеологію, однак замість програми розвитку України запропонували тільки лозунг про необхідність зміни старого кадрового складу управління на більш молодий, обмеживши цим число своїх прихильників дуже молодими виборцями.
А СДПУ(О) не просто нагадала електорату про себе як про соціал-демократичну партію, але і побудувала всю кампанію на популяризації цієї ідеології. Безперечно, Віктор Медведчук також на початку кампанії стояв перед вибором. Але це був не вибір — іти в мажоритарний округ або створювати виключно для себе особистий імідж лідера партії. Це був вибір пріоритетів — що первинне — особистий імідж чи імідж партії як команди однодумців. Він вибрав друге, і його рішення співпало з думкою всіх, хто працював iз ним останні роки у керівництві СДПУ(О). Два рекламних ролики з його участю і вся інша політична реклама про партії принесли свої результати. Тому сьогодні, через чотири роки роботи у парламенті, есдеки постали перед електоратом єдиною, сильною командою, яка не розкололася, не розгубила 4% кредиту довіри, а навпаки посилила свій вплив на законодавчу політику держави. У стратегії їх кампанії для кожного публічного політика є своя ніша. Електорат у програмах СДПУ(О) — це не просто люди, на чиї голоси вони розраховують сьогодні — це суспільство, на яке вони сьогодні впливають ідеологічно, популяризують ідеї соціал-демократії.
Комуністи на цих виборах виглядають втомленими. Склалося таке враження, що після першої ж невдачі з виїздом у регіон у них просто опустилися руки. З ідеологічним наповненням програми у КПУ серйозні проблеми. Це сталося тому, що вони не змогли показати себе серйозною опозиційною силою. Маючи найбільшу фракцію у Верховній Раді, комуністи нічим не відзвітували перед виборцями за підсумками реалізації програми, з якою вони перемогли на минулих виборах. Дисциплінованість і злагодженість роботи фракції були не адекватні потенціалу їх впливу на політичне життя України загалом і на законотворчий процес зокрема.
На старті комуністи також були перед вибором — або об’єднатися у блок лівих сил, спробувати об’єднати всі комуністичні партії, або йти самим. Вони пішли самі, але цей шлях виявився шляхом від електорату.
Оцінюючи учасників передвиборної гонки, виборці будуть голосувати і за партії, і за окремих кандидатів. Багато з тих, хто вже не з чуток знає суть роботи депутата Верховної Ради, прийдуть туди знову. І це добре. Тому що часу на навчання і адаптацію буде витрачено значно менше, ніж минулого разу, коли вперше вибори в парламент проходили по партійних і мажоритарних округах. Принаймні, якими б не були результати голосування, вже сьогодні можна сказати, що новий парламент буде більш професійним. А це означає, що через чотири роки партійний список претендентів скоротиться як мінімум вдвічі, і формування політичних блоків буде здійснюватися, передусім, на ідеологічній основі. Це безсумнівно дозволить закласти міцний фундамент цивілізованого і ефективного розвитку багатопартійної системи — базису демократії.
Політики свій вибір зробили. Як ми оцінимо його, стане ясно вже першого квітня.
