Запропоновані Президентом Кучмою зміни до Конституції, якщо вони будуть прийняті (які особливо і насамперед відносяться до переходу до двопалатного парламенту, формування його нижньої палати за пропорційним принципом, змін у способі формування уряду і його взаємодії з парламентом), вимагають серйозної трансформації способу мислення і діяльності політичних партій та блоків. Нові завдання, які в цьому випадку постануть перед ними, не можуть бути виконані архаїчними методами, до яких звикла частина нашої партійно-політичної еліти.
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА МАШИНА
Безумовно, однією з причин висунення Президентом вищеперерахованих пропозицій було прагнення вмістити український політикум у поживний розчин сучасної європейськи орієнтованої політичної модернізації, в якому політикум міг би вирости до стану, який відповідає меті, поставленій перед ним українським суспільством. Необхідно констатувати, що більш ніж за десять років незалежності багато політичних партій України не набули тих якостей, які дозволили б вважати їх сучасними партіями, здатними вирішувати поставлені перед суспільством завдання. Традиційна для України думка, що партія є такою собі Ding-an-sich (річчю в собі) з метою більш демонстраційною, ніж практичною, є наслідком стану українського політичного простору і багато в чому результатом особливостей функціонування політичної машини, створеної за кресленнями Конституції. В цій машині не передбачені механізми, що дозволяють партіям виникати, розвиватися і трансформуватися відповідно до завдань соціуму. Досі механізмом, який забезпечує функціонування партій як інструментів соціуму, була фактично лише можливість потрапляння до Верховної Ради на основі виборчого закону, що дає половину місць у парламенті депутатам, вибраним за партійними списками. Однак така форма легалізації партійних структур є, швидше, потенційною, ніж актуальною. Причина цієї вади політичного механізму полягає у відсутності необхідних деталей, не тільки не використаних при збираннi механізму, а й не передбачених проектувальниками. Сама по собі присутність партій у парламенті ще не забезпечує їм соціальну суб’єктність, демонстрацією чого можуть служити численні факти переходу депутатів Верховної Ради з однієї партійної фракції до іншої.
Запропонований Президентом спосіб формування уряду парламентською більшістю разом із пропорційним принципом формування нижньої палати є методом будівництва політичного інкубатора, що полегшує процес народження реальних партій.
З іншого боку, причина неповної актуалізації партій як суб’єктів політичної думки та дії в особливостях сучасного українського суспільства, що є не зразком природного розвитку, а, навпаки, продуктом штучного виведення так званого «радянського народу», де етнічні, культурні і навіть біологічні домінанти зазнавали придушення спірітуалістичною у своїй суті комуністичною ідеологією. Тому ні соціальна, ні культурна, ні економічна ідентичність населення сучасної України не забезпечує закінченого формування партій європейського типу.
НЕ ЗОВСІМ ПАРТІЇ ТА ЗОВСІМ НЕ ПАРТІЇ
Партія, так чи інакше, є інструментом, який відстоює інтереси певних верств населення. Тут партіями можна іменувати, наприклад, гвельфів і гібеллінів у середньовічній Європі, ніконіан і традиціоналістів в епоху церковних реформ патріарха Никона. Проте всі ці громадські утворення не можуть називатися партіями в сучасному політичному звучанні. Хоч, із позиції Макса Вебера, вже аристократичне угрупування є першою стадією формування партії, їх правильніше позначити як «рухи», «групи» чи навіть «угрупування», щонайбільше, як протопартії чи квазіпартії. При наявності ідеології, направленої на захист інтересів певних суспільних верств чи груп, у них принципово був відсутній механізм, який ідентифікує ідеологічну організацію як політичну партію, — організаційна структура, направлена на роботу серед населення з метою завоювання його довіри та перемоги на демократичних виборах. У цьому значенні партії Перикла і Фукидіда, Помпея і Цезаря, Клодія і Мілона, а особливо Пісістрата, Лікурга і Мегакла набагато більше заслуговують на звання партій, ніж РСДРП Леніна, створена спочатку не як машина для перемоги на демократичних виборах парламенту чи глави країни, а як змовницька терористична організація для захоплення влади, яку Ленін і називав «партією нового типу», а Сталін згодом позначив як «орден мечоносців». Архаїчні протопартії Стародавніх Афін — педіеї, паралії та діакрії, що очолювалися, відповідно, Лікургом, Мегаклом і Пісістратом (майбутнім триразовим афінським тираном), за кожним із яких стояла потужність його роду, — більше підходять під визначення партій, ніж не тільки ленінська РСДРП, а й — забігаючи вперед — сучасна, однак не припиняє бути надто архаїчною «Наша Україна». Лікург, вождь педіеїв, сам був великим землевласником і цілком законно відстоював інтереси свої і своїх побратимів по суспільному становищу; Мегакл із знаменитого проклятого роду Алкмеонідів, що дав Греції ще і Перикла, а також Алківіада, зайняв іншу соціальну нішу, відстоюючи інтереси тих, хто орієнтував Афіни на торговельно-промислову, а не традиційну землеробську діяльність (перемога саме цього напряму і звела незабаром Афіни в центр людської цивілізації); Пісістрат, хоч і був справжнім аристократом (його рід сягав до бога морів Посейдона), захищав інтереси найбідніших селян, які й зробили його згодом тираном Афін. Зрозуміло, говорити в цьому випадку про розвинену ідеологію, яка б відображала інтереси суспільних верств і була зафіксована в завершено-логічній формі, не доводиться. Але чітке розділення суспільних інтересів, кожен із яких передбачав суворо визначену стратегію розвитку Афін, і відстоювання цих інтересів шляхом формування деяких протопартійних структур можна вважати цілком партійною діяльністю в тій високій мірі, яка взагалі характерна для всіх суспільних явищ Афін, що створили підгрунтя, на якому ось уже дві з половиною тисячі років процвітає європейська цивілізація.
Іншу природу мали давньоримські квазіпартії Помпея і Цезаря, які в повному розумінні слова не можуть іменуватися партіями, оскільки не мали ніякої розвиненої ідеології та відстоювали не стільки інтереси певних суспільних верств, скільки особисті інтереси своїх вождів. Хоч традиційно Гай Юлій Цезар вважається «захисником широких народних мас» і «демократом», на противагу аристократу Гнею Помпею, який спирався на римських нобілів, і, відповідно, захищав їхні інтереси, насправді ні той, ні інший не можуть бути ідентифіковані з певними суспільними верствами. Крім того, що сам Цезар належав до найдавнішого римського роду Юлія, що сягає до богині Венери, в той час як походження Помпея було значно більш скромним, однак знайти достовірні факти захисту Цезарем і Помпеєм будь-чого, крім своїх власних інтересів, важко. Реальною силою були не народні маси, що стояли за ними (які в ту пору в Римі повністю розклалися, справедливо іменувалися не стільки «народом», скільки «черню» і не потребували іншої ідеології), а фактично наймані армії, з чиєю допомогою — а аж ніяк не з допомогою виборчих урн — і було вирішено результат поєдинку Помпея і Цезаря, наслідком якого вже не могло бути не щось інше, як остаточне встановлення диктатури.
ПРОБЛЕМА КВАЗІПОЛІТИЧНИХ СТРУКТУР У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Справжні партії сучасного типу, з розвиненою ідеологією, з організаційними структурами, призначеними для пропагандистсько-агітаційної та виборчої діяльності, могли сформуватися тільки в умовах демократії і в добре соціально структурованому суспільстві. Абсолютно природно, що перші справжні партії й з’явилися там, де вони повинні були з’явитися, — в Англії: тори та віги, майбутні ліберали та консерватори. Це сталося наприкінці XVII — початку XVIII століття. Віги вимагали формування постійної сухопутної армії, в той час як тори наполягали на морському шляху розвитку англійської держави, вимагаючи всілякого розвитку флоту, що і зробило Англію великою державою.
Справжні партії відрізняються від протопартій тим, що мають розвинену, теоретично закріплену і публічно маніфестовану ідеологію, втілену в організаційну форму партійної машини, призначену для завоювання довіри населення, розширення своїх рядів і забезпечення перемоги на демократичних виборах. Від квазіпартій особового позаідеологічного типу — тим, що мають і ідеологію, і організаційну структуру, яка не залежить від конкретних особистостей; і, нарешті, від сталінського «ордена мечоносців» чи гітлерівської НСДАП тим, що їхньою метою є не захоплення влади з подальшої тоталітаризацією і фюреризацією країни, а перемога на демократичних виборах і утвердження її виключно демократичними способами.
Для виникнення таких партій потрібні як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Об’єктивні — це соціальна структурованість суспільства, наявність соціальних суб’єктів, здатних до самоорганізації та відповідної дії. Суб’єктивні — це наявність свідомих громадян, готових і здатних відстоювати свої інтереси в рамках культурно-політичної парадигми, що склалася. Можна констатувати, що об’єктивних умов, які повністю сформувалися для виникнення завершеної партійної системи європейського зразка в Україні ще не склалося. Колосальна трансформація соціуму, викликана розпадом СРСР і отриманням незалежності, ще далеко не завершена, і інерція масово-свідомих, ідеологічних, соціальних, демографічних процесів ще довго спричинятиме вплив на українське суспільство, заважаючи йому стати частиною сучасної Європи. Несформована диференціація соціуму перешкоджає ясному усвідомленню соціальними верствами та групами своїх інтересів, а також створенню політичних партій як виразників таких. Саме з цієї причини в політичному ландшафті сучасної України присутні як справжні партії європейського типу, так і протопартії, які нагадують давньогрецькі, і партії- клуби, і позаідеологічні, і практично позаорганізаційні персональні квазіпартії, подібні до неоформлених сил, що стояли за Помпеєм чи Цезарем.
Не випадково, звичайно, саме ліва і лівоцентристська частина політичного спектру, що спирається на комуністичні та соціал-демократичні традиції, є найбільш просуненою у бік європейської традиції політичної партійної діяльності. Комуністи та соціал-демократи цілком можуть бути названі якщо не повністю європейськими, то, як мінімум, європейськи орієнтованими партіями, що мають всі атрибути партії як суспільного явища: ясно сформульовану ідеологію, що спирається на багату теоретичну та історичну традицію, розвинені організаційні структури, яскравих вождів, здатних бути не тільки ідеологічними спікерами, а й ідеологічними теоретиками та адміністраторами-засновниками своїх партій. У вимірі сучасності-архаічності на протилежному кінці знаходяться, однак, аж ніяк не право-ліберальні партії, що відображають інтереси великого капіталу, транснаціональних корпорацій і пов’язаних з ними самостійних self-made man’ов (такі в Україні ще не консолідувалися в завершені партійні структури), а блок «Наша Україна», що коннотує не з партійними блоками в європейському розумінні, а з давньоримськими персональними квазіпартійними структурами. Приблизно те ж саме можна сказати і про блок «За Єдину Україну», і про блок Юлії Тимошенко, з тією лише різницею, що ідеологія блоку «За Єдину Україну» мала більш позитивне наповнення, ніж негативне, таке характерне для його опонентів.
БЛОКИ
Політичний блок в європейському розумінні — це союз партій з близькими політичними поглядами, які, вирішуючи одне й те ж завдання, об’єднують свої зусилля, підтримуючи один одного на виборах або формуючи спільний уряд, досягши більшості в парламенті. Ідеологія ж блоку типу «Нашої України» є сумішшю обривків ідеологій, що перетинаються одна з одною в єдиній точці, яку можна охарактеризувати як цілком зрозуміле прагнення прийти до влади. Останні дії Ющенка, направлені на ще більше розширення свого блоку, вказують на нерозуміння ним політичної ситуації в Україні, яка є аж ніяк не деградуючим суспільством, здатним викликати будь- яку революцію, а, навпаки, динамічним молодим соціумом, орієнтованим на європейські цінності, що закономірно стратифікується в ході пострадянської модернізації за європейським зразком.
Зрозуміло, що, на відміну від справжніх партій, поведінка яких цілком передбачувана завдяки стійкій ідеології, для блоків, подібних до «Нашої України», єдиними опорами є їхні вожді. І якщо лідер європейськи орієнтованої демократичної партії спирається на традиційну для своєї партії ідеологію і, таким чином, завжди має точку відліку, з якої й оцінює дійсність, то лідер блоку виявляється зануреним у деякий ідеологічний хаос.
У європейськи орієнтованому соціумі, що демократизується, яким є українське суспільство, квазіполітичні утворення, подібні до «Нашої України», не мають майбутнього у зв’язку з відсутністю будь-якої кореляції своєї діяльності з соціальним об’єктом. У подібному соціумі майбутнє належить європейськи орієнтованим політичним організаційно-ідеологічним структурам, що все більше знаходять свою міцну опору в соціальних верствах, відображенням інтересів яких є їхня стійка, логічно сформульована ідеологія, що спирається на міцну традицію.
