Хаос, конфлікти, зрештою — «бойові дії» між представниками різних гілок влади, за якими ми — українці, та й увесь світ спостерігаємо кілька років поспіль були запрограмовані колишнім режимом пана Кучми. Запрограмовані на різному рівні — етичному, моральному, врешті — законодавчому (окреме «спасибі» так званій політичній реформі). Зруйнувавши існуючий раніше режим, чи побудували нові керманичі держави щось достеменно інше? Чи є в Україні на сьогодні те, що називається владною вертикаллю? Пересмикування повноважень, яких і в глави держави, і в голови уряду насправді більш ніж достатньо для проведення чіткої, дієвої державної політики, зводить нанівець будь-які починання. Наразі в умовах фінансово-економічної кризи об’єктивно падають рейтинги усіх ключових гравців — Ющенка, Тимошенко, Януковича. Тому цілком закономірно, що в суспільстві формується запит на нових людей та ідеї. Проте, з урахуванням існуючих політичних «традицій», виникає цілком закономірне питання: а чи може на хворому кризовому полі вирости щось якісно здорове? На це та інші запитання «Дня» відповів представник «помаранчевої» фракції, лідер Української республіканської партії «Собор» Анатолій МАТВІЄНКО.
— Парламентарі 238-ма голосами задовольнили прохання про відставку міністра фінансів. Оцінки щодо бажання Віктора Михайловича залишити Кабмін розходяться: Президент Ющенко каже, що це громадянський вчинок принципової людини, голова уряду натякає на слабкість, регіонали та деякі представники НУ-НС переконані, що ця відставка — ознака урядового дефолту. На вашу думку, індикатором яких процесів є бажання Пинзеника залишити високий пост?
— Я вважаю, що Віктор Пинзеник, як професійна людина, а я відношу його саме до таких людей, (хоча з багатьма його закоханими у монетарну політику ідеями не зовсім погоджуюся), мав право на такий крок. Тепер уже колишній міністр фінансів розуміє, що зараз час непопулярної політики, однак, на превеликий жаль, Юлія Володимирівна, ставлячи перед собою мету рухатись до президентських перегонів, не може бути з ним солідарна. Він розуміє, що це політика, яка заганяє нас у великі зобов’язання і гальмує перспективи відносно швидкого виходу з кризи. В цьому їхня ключова розбіжність і очевидно, що в нього не було іншого шляху, окрім як подати у відставку. В інакшому випадку він мусив би стати на дорогу, маршрут по якій він не розділяє як економіст, фінансист. Єдине, що мені дуже не подобається, — це епітети, які видаються в залежності від ситуації. Не так давно, скажімо, Хорошковський був класним виконавцем, а коли принципово постало питання про 11 млрд. газу він став бездарним. Пинзеник був сильним міністром, а коли виникло питання щодо принципової, ідеологічної розбіжності, він вже слабкий. Мені здається, нам слід ретельно берегти кадри та формувати суб’єктивну моральну етику у відношеннях в уряді зокрема і в політиці в цілому.
— Ви говорите про етику та мораль. У цьому контексті варто згадати останнє засідання РНБО, скандальне відлуння якого вийшло далеко за межі нашої країни. Які відчуття виникали у вас в той час, як на засідання Радбезу Президент та прем’єр з’ясовували стосунки?
— Це ганьба. Першим винуватцем, очевидно, є Віктор Ющенко, який, власне, вів це засідання. Йому не можна було переходити на персоналії. Тим більше — читати нотації годину, а потім закрити рота будь-якому опонуванню.
— Допускаю, що справді можна було вийти з себе, але не варто було допускати, щоб це стало відомо всьому суспільству. Це не консолідує суспільство, а в умовах кризи дуже важливо орієнтуватися саме на консолідацію. Є неповага до персони, проте не можна демонструвати неповагу до інституту. Це також стосується і Юлії Володимирівни, яка продемонструвала неповагу до інституту президентства під час домовленостей з Москвою. Але це не дає підстав виправдовувати таку саму демонстрацію з боку Президента.
— Тепер щодо грядущих ротацій в уряді. Президент днями вустами свого прес-секретаря Ірини Ванникової заявив про те, що в період кризи переформатування міністерського складу Кабміну є неприпустимим, Юлія Тимошенко має іншу точку зору. Зрештою, варто, мабуть, сказати і про те, в яких умовах проходять консультації — закритих, кулуарних. Невідомо, які критерії підбору нових міністрів. З огляду на це, можливо, має сенс ідея про так званий технічний уряд?
— Що стосується в цілому ймовірних змін в уряді, то, на мою думку, прем’єр має право вносити відповідні пропозиції. На те вона й перший серед рівних. Хоча в нас слово «перший» є, а ось «серед рівних» — не існує. Очевидно, що вона сьогодні відповідальна за все те, що діється у виконавчій владі й уряді зокрема. Тому не бачу логіки забороняти їй формувати владу команду під ті виклики, які вона розуміє і сприймає. Якщо ми бачимо, що це катастрофа з точки зору конкретних персоналій, що це ніщо інше як рух до абсурду, що це вгамування матеріальної ненаситності, тоді варто робити висновки, знімати прем’єра, формувати нову коаліцію і так далі. Якщо ж цього немає, то в мене виникає запитання: «А проти чого ми виступаємо?» Я не є членом коаліції і, більше того, я не розділяю політику Юлії Володимирівни, бо вважаю, що ця політика популістична і недалекоглядна. Проте, якщо ми на сьогодні не маємо альтернативи блокування будь-яких дій влади, стимулювання анархії і права уряду пояснювати, що йому заважає Президент чи будь-хто інший є нічим іншим як рух в нікуди. Тому це право пані Тимошенко. Є достойна кандидатура? Варто підтримувати. Не достойна? Підтримувати звісно не слід. Виходити маємо з інтересів нації, а не лестивої політики чи то по відношенню персонально до Президента, чи то по відношенню до Юлії Володимирівни. Це, що ми спостерігаємо нині, — війна персоналій, а мені здається, що ми маємо сьогодні забути про амбіції, сісти і подумати над тим, яку спадщину ми залишимо? Випалене поле... Це ж ненормально. На жаль, ми від війни регіонів (маю на увазі Лівобережну та Правобережну Україну), перейшли до війни інституцій, а тепер і персоналій. Ми деградуємо в усвідомленні своєї ролі й значенні. Я вважаю, у виграші не буде ніхто. Програють усі.
— Ви щойно сказали дуже цікаву фразу про випалене поле. Як гадаєте, на цьому полі є шанс прорости чомусь якісно новому?
— При первинному накопиченні капіталу (а ми в такий період потрапили з 1990-го) потрібна слабка влада. Тобто запит на такого роду владу був об’єктивним викликом цього періоду первинного накопичення. Після закінчення цього періоду (а я гадаю, він закінчився в 2003—2004 р.) запит мав би бути сформульований не на авторитарну, проте сильну владу. Сильну, підкреслюю, з точки зору правил. І ні для кого ніяких преференцій, а тим більше владних, бюджетних, не повинно існувати. Всі, хто має власність, включаючи малий, середній бізнес та інтелектуальну власність мали б об’єднатися і сформулювати запит на сильну владу. В ейфорії протистояння ми прогавили цей момент. На превеликий жаль, у нас десять (якщо не менше) відсотків утримують 90% власності. Навіть при цих умовах ми мали зрозуміти, що нам потрібне не продовження війни, а її припинення, консолідація, і, нарешті, жорстка та відповідальна демократична влада. Ми продовжили війну. Починаючи з 2004-го і по сьогоднішній день ця війна перейшла вже навіть не на клани, не на регіони — на персоналії. Якщо ми зараз не одумаємося, то альтернатива — це люмпенізовані маси, які не є професійними, які лише доведуть ситуацію до повної руїни. Якщо ми свідомі цього, ми маємо зупинитися і припинити підтримувати крикунів, які в атмосфері війни відчувають себе, як риба у воді. Приміром, Юлія Володимирівна на війні відчуває себе неймовірно комфортно і, між іншим, набуває при цьому неймовірно великі дивіденди. Ющенко, спровокований цією війною, сам увійшов у раж. Янукович кричить не менше. Так, може бути нова якість, проте варто усвідомлювати, що вона зароджуватиметься у вкрай негативних координатах для України та її перспективи. Це петля блуду, яка забере в нас час і дуже великий ресурс і вже не наше — наступне покоління буде вибиратися з цієї ями. Це зрада перед національними інтересами, але, на жаль, про це сьогодні мало хто хоче чути. Тому я виступаю за те, щоб ми одумалися, і, як це не парадоксально, саме зараз хочу повторити ідею, яку я озвучував ще в 2006 році, а в 2007-му наполягав на ній: об’єднайте три фракції — БЮТ, «Нашу Україну» і Партію регіонів, сформуйте технічний уряд та запропонуйте комплексну програму дій. Цей уряд не має займатися передвиборною кампанією. Але насправді це поки що ілюзії з мого боку, бо всі це чомусь сприймають як якусь ідіотичну ідею, але, повторюю, що альтернатива — це пряма дорога до люмпенізованої перспективи.
— Якою є перспектива демократичних сил, адже ми бачимо які рейтинги демблоку НУ-НС, «Нашої України», ми бачимо врешті ситуацію у «помаранчевій» фракції — купа різноманітних груп, в кожної свої оцінки, своє бачення теперішнього, минулого, майбутнього. Де ви, з огляду на цей «расброд и шатание», бачите партію «Собор», лідером якої ви є?
— Що стосується «Нашої України». Я вважаю, ключова помилка — це слабкість лідерів самої партії як інституту, як організму. Ця партія формувалася не до, а відразу після виборів Президента і це є проблемою якості цієї політичної сили. Я не хочу закидати зараз докори будь-кому, однак вважаю, що партії слід створювати в певний момент «Х». Якщо ти проспав цей момент, якщо ти проспав хоча б п’ять хвилин, вважай, що ти вже поплатишся якістю цієї політичної сили. Запит на таку партію був до виборів Президента. Та навіть якби її створити між першим та другим туром виборів — було б не пізно і якість була б інша. Більше того, потрібно було залучати не нові обличчя, а йти з тими, до кого була довіра. Спробували розпочати все з чистого листа і в партію прийшло те, що на поверхні зазвичай плаває. Я не кажу, що тільки це, але його, справді, дуже багато. В результаті партія сама себе поставила перед надзвичайно серйозним випробуванням, бо кон’юнктура, яка рухала багатьма, хто вступав у партію, не є завданням партії. Партія є інструментом побудови суспільства, реалізації своїх ідей, а в нашому випадку головним було прилаштувати те місце, на якому сидять. Ця проблема існувала з самого початку, а потім безглузде керівництво обрало годовницьку лінію. Ющенку це подобалося і він перетворив партію не в суб’єкт, не в партнера реалізації своєї політики, а в об’єкт, в інструмент, на який він впливав. Проте, коли приймається рішення, треба чути голос кожного і він має бути без образи сприйнятий, навіть якщо є альтернативним. Такої демократії в партії не було. Усі, хто думав інакше, або взагалі — думав, почав з цієї партії тікати. Таким чином, партія наразі переживає закономірний закатний період існування.
Об’єднання і майбутнє «Собору»? Я виступаю за об’єднання націонал-демократів, правих, ліберальних сил. Ця ніша порожня. Тим часом крайні праві вже гуляють в консервативно-правому спектрі. Ми так доживемося до двох крайностей. Будуть крайні комуністи та крайні свободівці. Одне й інше не об’єднує Україну, одне й інше не є виходом для України. Ми не можемо розширити цю нішу на всі 360 градусів. Тому «Собор» виступає за те, щоб іти до об’єднання, в тому числі — через створення єдиної політичної сили. І ні назва, ні моє лідерство в «Соборі» ніколи не стане на заваді такої перспективи. Але поки що, на жаль, багато хто думає про те, як пережити президентські вибори, а лише потім — про створення партії. Знову ж таки, повторюється історія «Нашої України». Однак українці унікальні тим, що постійно наступають на граблі. Та хіба дивно, це ж елемент землеробства, а ми — землероби...
— Коли представники фракції НУ-НС зустрічалися з Віктором Ющенком?
— До утворення нової парламентської коаліції.
— Ваша особиста думка: чи варто діючому Президенту, з урахуванням рейтингових показників, балотуватися на другий термін?
— Особисто я розділяю його погляди, вони мені дуже близькі. Його переконання, його внутрішній світ для мене є зрозумілими, але реалізація... На жаль, реалізація дуже часто є неправильною, невчасною, упередженою, некомфортною. Інколи сам механізм реалізації псує ідею, або, іншими словами, кидає на правильну ідею дурну тінь. Це найбільша біда, коли хороша ідея компрометується бездарним виконанням. Як наслідок ця ідея тікає з поля виживання надовго і від цього страждає суспільство. Відсутність серйозного партійно-політичного інституту в руках Ющенка або в команді його ідеології є найбільшою проблемою. Це має бути команда однодумців, а не команда холуїв і лизоблюдів, які автоматично виконують бажання та волю якогось вождя. Якби Віктор Ющенко змінив свою точку зору в цьому питанні, я вважаю, йому варто йти на вибори. Якби він зараз спробував виступити ініціатором створення ліберально (в частині економічних реформ)-консервативної (в духовному сенсі світоглядного бачення нації) політичної сили, то навіть програвши, вибори зіграли б консолідуючу роль, перевірили б сили. Зрештою, навіть програвши, переконані люди, залишилися б, а це вже — добре підгрунтя для 2013 року, якщо не буде дочасних парламентських виборів. Ця сила могла б народити нового лідера, а може — повернути на путь праведний і тих, що були. Не знаю... Однак знаю, що за цю ідею варто боротися. А якщо мова йде лише про те, щоб займатися особистим — чи то трипільською культурою, чи то іншою подібною програмою... це нічого не варте.
